Гора Сивий старець

З лісу мандрівники вийшли у темряві. Гашик, наплювавши на можливу небезпеку, створив світляка. Вітятка намагався втиснути у свій світогляд сову, вовченят, що критикують смакові якості чобіт, і мухомори з зубами. Виходило в нього погано, і, схоже, хлопець уже починав шкодувати, що пішов дивитися на дракона. Але йшов і назад не просився, за що його можна було поважати. Чи то впертість допомагала, чи то вроджене нахабство, що нашіптує, що не такий страшний дракон, як його малюють, і з будь-якою більш-менш розумною тварюкою можна домовитися.

Маг його не чіпав, він намагався зрозуміти, чи правильно вони йдуть до печери, де кілька років тому розповідав страшні історії таким же, як сам, підліткам.

Виявилося, правильно. Ось тільки там уже хтось був. Відблиски вогнища освітлювали вхід, сліпили очі та манили теплом.

— Дуже дивно, — пробурмотів Гашик. — Не здивуюся, якщо нас там чекають інші бажаючі побачити чи дракона, чи не дракона. Вітятка, постій поки що на зовні… Або краще йди за два кроки за мною, я щит розтягну.

Наймач покивав і слухняно пішов.

У печері було людно. Чотири маги і п'ятеро необдарованих сиділи навколо вогнища, тихенько щось обговорюючи. На тих, що увійшли, вони подивилися хто з цікавістю, хто насмішкувато, хто байдуже і втомлено.

— Ну ось, ще хтось не вчасно казку почув, — усміхнувшись, промовив темноволосий чоловік. — Заходьте, чекатимемо світанку разом.

***

Компанія у печері підібралася своєрідна. Маги, вони маги є. Кому заплатили, хто пішов тому, що не зміг відмовитись допомогти родичам, кого зацікавив дракон, про якого вони досі нічого не чули.

Необдаровані були цікавішими. Сестри-близнята пішли в гори через те, що почувши казку про дракона, повірили, що його політ наділить їх життєвою силою, якою можна буде поділитися зі слабким молодшим братом. Темноволоса красуня хотіла навчитися бачити чоловічу брехню, бо була спадкоємицею великого статку. Немолодий чоловік хотів вилікувати свою дочку. А усміхнений хлопець мріяв стати героєм, про якого нащадки складуть легенди.

Загалом, кожен почув саме те, що так хотів почути і повірив настільки, що готовий був віддати будь-що магу, який погодився відвести на гору.

Про це Гашик і міркував усю ніч. Іноді він починав дрімати, і тоді йому здавалося, що по печері літають легенькі, як подих вітру, метелики. Заглядають в обличчя, про щось шепочуться і зрідка хихикають, як діти, що задумали каверзу. І сердитись на цих метеликів було зовсім неможливо, бо вони були теплі й обіцяли диво, яке обов'язково станеться, коли над горами злетить дракон.

Потім хлопець прокидався, відганяв сон і спостерігав за танцем полум'я.

Але все одно відчуття дива, що наближається, не зникало. Незабаром. Ще трошки. Ось, ось…

— Світанок, — промовив зовсім поруч чийсь голос і Гашик зрозумів, що знову задрімав.

Сонна компанія вийшла з печери і почала вдивлятися в небо в пошуках світанку. Хто їх розбудив, ніхто так і не зрозумів, до ранку задрімали всі. Сонця поки не було видно, зате з'явився холодний вітер, від якого хотілося сховатися.

— Та де ж воно, — нетерпляче притупнула ніжкою красуня і, наче їй у відповідь, вершина гори засяяла. Промені невидимого поки що світила відбилися від льоду, бризнули в різні боки і водоспадом обрушилися на людей.

І диво сталося. Гашик відчув, як у нього виростають крила, як він сам перетворюється на крила, відштовхується від землі і ривком прямує в небо. Він сміється, а поруч сміються інші маги, всі, хто прийшов. Точніше не поряд, тому що вони зараз стали єдиною істотою, не втративши своєї індивідуальності. А ще повернулися нічні метелики. Вони сніговим вихором кружляють довкола, щось запитують, на щось відповідають. Діляться вмінням змінювати. Заразливо регочуть. Дозволяють торкнутися будь-яких таємниць природної магії, яких завгодно. Наділяють могутністю. І щоб це диво тривало цілу вічність, щоб не забути, потрібно лише захотіти, побажати, подарувати у відповідь крапельку фантазії і вплести її в тоненьке мереживо, на якому виросте новий світ. Світ, який ще не з'явився і не з'явиться дуже довго. Тому що у людей можна взяти не більше краплі вміння побачити те, чого поки що немає, та й не у кожної людини ця крапля буде варта того, щоб стати частиною першооснови.

І Гашик свою краплю віддав, без сумніву та жалю. Бо там потрібніше. Такою є робота мага, віддавати плоди своєї фантазії тому, кому необхідно. А подарувати насіння, з якого поки що нічого не виросло? Нехай беруть, головне, щоб не забували поливати дерево.

***

Гашик та Вітятка поверталися до пам'ятного, схожого на велике яйце каменю. Так воно буде правильніше. Потрібно відійти якнайдалі від вершини, щоб не потурбувати людською магією метеликів, що поспішно вплітали у своє мереживо те, що сьогодні отримали. Та й відкривати портальну арку простіше на тому місці, де вона вже була хоча б одного разу.

Гашик посміхався, розмірковував про те, як закінчить навчання і попроситься на останню і найдовшу практику в маленьке південне містечко біля моря. Називається він Білокамінь, і живе там синьоока дівчина, теж маг, тільки вчили її родичі, через що тепер їй доведеться складати іспит на «Дозвільний папір» незнайомим вчителям у незнайомій школі. Відбудеться ця подія через рік та чотири місяці. А до цього Гашик намагатиметься розповісти дівчині все, що сам знає про школи та іспити. Тому що так треба. Молодий маг був у цьому певен. Цей шлях найправильніший.

Вітятка йшов задумливий і похмурий. Він навіть на мухомори, що знову вискочили з папороті, не відреагував. Та й було б на що реагувати. Розбіглися гриби одразу, як маг махнув у їхній бік рукою.

— Не розумію, — нарешті промовив син мірошника, мабуть, передумавши все, що тільки міг. — Навіщо мені та Оселька? Вона ж дурна і любить лише намиста, які їй привозить татко з мандрівок. Ось навіщо?

— Не знаю, — озвався Гашик, думки якого займала зовсім інша дівчина.

— І я не знаю. Оселька, вона... Може, мене зачепило те, що вона сказала, ніби знайде когось у сто разів краще, ніж я?

— Може.

— Ось. Може. І не потрібна мені Оселька насправді. Красуня? Так гарних дівчат багато. А Яничка, то та взагалі: такі смачні пироги пече і сміється, як дзвіночок, і коси в неї, як пшениця, і...

Вітятка зупинився і окреслив долонями в повітрі вигини дівочої фігури.

— Ось, — сказав він.

— Люди часто не бачать власного щастя перед носом, — сказали вгорі.

Хлопці дружно знайшли очима сову. Вітятка посміхнувся, як давній знайомій. Гашик примружився і фиркнув, наче побачив щось смішне.

— І нічого хихикати, — велично промуркотіла сова, після чого струснулась і перетворилася на великого чорного кота. — Як вам дракон?

— Гарний, — мрійливо промовив син мірошника.

— Ага, ага, — сказав кіт, вильнувши хвостом, і пильно подивився на Гашика. — А тобі? Отримав усе, що хотів, не шкодуєш про плату? Адже чогось про себе ти вже ніколи не дізнаєшся.

— Не жалкую, — впевнено промовив маг.

— Ти тепер обережніше будь. Плетильники, вони люблять тих, хто розплачується з ними за дароване людям вміння бачити те, чого ще нема. Тепер у тебе може вийти будь-яка дурість. Подумай спершу, чи треба тобі воно.

— Я подумаю, — пообіцяв Гашик.

Думати, воно корисно. Он Вітятка взяв і додумався до того, що ловив зовсім не того птаха, який здатний принести йому щастя.

Так що так. Починаючий великий маг тепер завжди думатиме, адже з будь-якого зернятка може вирости дерево, але не будь-яке дерево буде корисне там, де його посадили.

Кіт знову махнув хвостом і запропонував:

— Бажаєте, розповім вам історію?

Хлопці знизали плечима і перезирнулися.

— Все одно розповім, якраз встигну, поки будемо йти до каменю, — вирішив звір і стрибнув з дерева, щоб приземлитися у вигляді оповідача з обрубаним веслом, на яке були напнуті струни. — Отже, — почав він, провівши по струнах великим пальцем. — Раз на рік у містах цього світу з'являються дивні люди, котрі й не люди зовсім. І розповідають вони красиві історії про чудеса, сподіваючись, що хоча б одному з них пощастить і він знайде людину, яка може заради виконання свого нездійсненного бажання пообіцяти магу будь-яку плату, здатну заманити його на Сивий Старець взимку. Плата завжди вартісна, вона будить фантазію або змушує відчути єднання з наймачем. І це правильно. Бо прийти на гору мають двоє. Той, хто вірить у чудеса, і той, хто здатний ці чудеса вигадати.

— Зрозуміло, — неввічливо перебив Гашик.

— Нічого тобі, дурниці, незрозуміло, — смикнув струни оповідач. — Без цієї великої дитини тобі б не вдалося полетіти. Тому що вміння творити маленькі чудеса вбиває віру у великі. Завжди та у всіх. Її потім дуже складно розбудити, і потрібен поруч хтось, готовий прийняти будь-яке диво, навіть найнеможливіше, нелогічне і дурне. Думаєш, чому всі вчителі мають хоч раз привести учня на цю гору? Щоб маги, взявшись допомогти у пошуках дракона, здатного змінити незмінне, могли легко знайти шлях. Тобі просто пощастило. У тебе широка душа і ти не виганяєш зі свого життя тих, хто встиг стати набагато меншим, ніж ти. Тому ось ця велика дитина пішла до тебе просити допомоги, а не до двох десятків інших магів, що живуть у місті. І значить, заслужив.

— Я зрозумів, — знову промовив Гашик.

— От і добре. Головне, не рости у собі гордість. Її в тебе достатньо.

Висловившись, чоловік підстрибнув і, перетворившись на сову, загубився серед сосен. Хлопці подивилися їй услід, перезирнулися.

— Чому він мене називає великим дитям? — спитав Вітятка.

— Ти віриш у неможливе, але це добре, — пояснив Гашик, крокуючи вперед. — Ідемо додому, — посміхнувся маг, поклавши долоню на шорсткий камінь.

Син мірошника кивнув.

Неможливе. Але іноді таке відбувається, дуже рідко, щоб не звикали і диво залишалося дивом. А дивного та цікавого він на цій горі побачив стільки, що йому тепер на все життя вистачить. Можна казки складати. Буде що дітлахам розповідати. Світловолосим, як Яничка.

***

Цікаво, — встиг подумати маг, заходячи до портальної арки, — а хто історію про виконання бажань розповів синьоокій дівчині з міста біля моря? Мусив же хтось проводити її і спадкоємницю великого стану. Щоб перша зрозуміла – зможе, а друга знала – справдиться.