Стрічка життя

— Хто в нас на сьогодні?

— Чоловік, п’ятдесят чотири роки, одружений, двоє дітей, власник агентства з нерухомості. Причина смерті… Отруєння сульфатною кислотою? — детектив зробив паузу у своїй монотонній доповіді, здивовано скинувши брови. Я також був здивований — незвична смерть.

— Цікава справа.

— І не кажи, — детектив хитає головою, бігаючи очима по голографічній проєкції звіту від патологоанатома — схоже, він вперше читав його вдумливо, а не по діагоналі, як робив зазвичай. Поки він цим зайнятий, на моєму столі у скляному циліндрі невеличкого телепорту, повільно матеріалізується маленька пластинка — електронний носій з моєю роботою на найближчу ніч, а може і день… Через інтернет вміст цих пластин висилати суворо заборонено, тож їх доставляють прямо до мене у квартиру. Тихий писк сповіщає про те, що телепортацію завершено і я можу починати працювати.

— Коли від тебе чекати звіту? — детектив вже згорнув голограму документа і дивився на мене з екрану комп’ютера. Я на секунду прикрив очі, подумки рахуючи: п’ятдесят чотири роки життя, з яких перші п’ятнадцять-двадцять не мають інформаційної цінності, ще сорок можна продивитись у пришвидшеному режимі, зупиняючи тільки на моментах, яких немає у справі, і плюс останні кілька днів життя загиблого, які варто буде продивитись достатньо уважно, можливо навіть не один раз…

— Приблизно доба.

Детектив кивнув головою і вимкнув передачу. Тепер він двадцять чотири години мене не чіпатиме і дасть спокійно подивитись усі спогади загиблого. Забравши з-під прозорого циліндра телепорту пластинку, я відштовхнувся від робочого стола і від’їхав на кріслі у найвіддаленіший куток своєї однокімнатної квартири. У тридцятому тисячолітті нашої ери головні зачіпки, які допомагають розкривати вбивства, детективи отримують не з місць злочину і не зі слів підозрюваних, а прямо зі спогадів померлих. За допомогою розробленої приблизно століття тому технології, спогади людини за все її життя можна записати в один довгий фільм і продивитись у будь-який час. На жаль, поки цю технологію можливо використовувати тільки на вже померлих людях. Мозок трупа сканується і всі дані записуються в один довгий фільм — все, що людина бачила і чула у своєму житті, стає довгою стрічкою тривимірного кіно. Найширше використання вона отримала в криміналістиці, і моя робота складається саме з того, щоб ці фільми продивлятись і діставати з них корисну для розслідування інформацію. Не найцікавіша справа у світі, скажу я вам, мало хто з тих людей, чиї спогади мені довелося побачити, змогли прожити таке життя, якому варто було позаздрити. У більшості випадків я лише здаю звіт, у якому маю записати усі зв’язки загиблого, додати до справи важливі факти з його життя, які раніше не спливали, і передати обличчя вбивці, якщо померлий його побачив перед смертю. Але щоб знайти ці крихти інформації, мені треба передивлятись роки буденного життя, які хоч і стискаються у декілька годин, але все ще займають занадто багато часу при перегляді.

Пластинка відправляється прямо у спеціальний роз’єм системного блоку, який секунду аналізує інформацію на ній, а потім видає на голографічній екран вікно з питанням: «Бажаєте переглянути запис?». Відкладати немає сенсу, тож незабаром велика тривимірна проєкція перших спогадів займає увесь вільний простір мого помешкання. Такий вид дозволяє побачити усі деталі, помітити те, на що власник пам’яті ніколи не звертав уваги, і повністю поринути у чуже життя.

Померлого звали Марк і це єдине, що я дізнався перш ніж промотати всі перші п’ятнадцять років його життя — вони майже у всіх однакові та рідко відрізняються від офіційної біографії загиблого, тож витрачати на них час було б безглуздо. Зі швидко змінюючихся одне за одним зображень натреноване око могло дістати коротку інформацію з його біографії: ким були батьки, чи відвідував садок, в якій школі навчався і як її закінчив — ці роки не відрізняються від загального шаблону, не мають цінності у розслідуванні й необхідні лише для того, щоб заповнити перші рядки звіту. До того ж вони ще й неймовірно нудні. Дитячі спогади мають цінність тільки для свого власника, або для тих, хто його знав ― стороннім вони ні до чого. Далі варто дивитися уважніше, але все ще у пришвидшеному у кілька десятків разів режимі ― якщо там і є щось варте уваги, завжди можна буде повернутися і передивитись необхідний момент. Хлопець виріс доволі красивим, він це і сам розумів, дивлячись у дзеркало. Русе волосся, карі очі, високі вилиці складали приємне враження, яке псувала лише масивна щелепа, але якщо придивитись, то навіть вона не дуже псувала симпатичну зовнішність. Ось він більш-менш успішно склав іспити, вступив до коледжу, весело провів кілька студентських років, знайшов підробіток… Навчальні будні затьмарювали лише дрібні проблеми хлопця його віку: складнощі з навчанням, короткі романи з дівчатами, непорозуміння з батьками ― зараз, для мене, це здається інформаційним сміттям, яке навіть помітки у протоколі не варте, хоча тоді Марку вони мали здавалися серйозними складнощами, вартими справжньої депресії. Після коледжу він влаштувався у велику фірму, в якій до цього проходив практику, а також підробляв по вечорах на автомийці, аби заробити достатньо грошей та відкрити власну справу. Така собі мрія життя, сил для досягнення якої давали юнацьке завзяття та дитяча віра у те, що усі зусилля дадуть свої плоди. Але роки йшли, а заощаджень все ще було замало. Життя наче сміялося з наївного хлопця, ставлячи йому одну підніжку за іншою: то хвороба батька, на лікування якої пішли майже усі заощадження, то боргова яма у яку втрапив його друг дитинства, то невдача на підробітку, де він примудрився зіпсувати машину клієнта і вимушений був оплатити ремонт. Все це потрохи ламало віру Марка, і тоді сталося дещо, що варто було занести в протокол, вказавши точну дату. Один з колег запропонував йому спосіб швидко і добре заробити, але діло було ризикове і нелегальне. Хоч як Марку і не хотілось у це вв’язуватись, але відмовитися від своєї мрії він не зміг, тож після довгих роздумів він приєднався до афери. Це був найсміливіший і водночас найбільш безрозсудний вчинок у його житті: у випадку невдачі його чекали роки у в’язниці, але з іншого боку, була дуже велика сума грошей. Не можна точно сказати, що підштовхнуло чесного хлопця до такого вибору: може жадібність прокинулась, а може впертість, яка до цього гнала його до поставленої мети. Марку пощастило, справу було добре сплановано і скоро змовники заволоділи непоганими, за тим часом грошима, проте потім ще довго «шугалися» правоохоронців. Вони домовились забути про те, що вчинили та скоро розійшлися своїми шляхами, але продовжували зустрічатись щороку, аби мовчки нагадати одне одному про таємницю, що їх пов’язувала і впевнитись про те, що мовчання не було порушено. На виручені гроші, Марк започаткував те саме агентство, про яке мені казав детектив: починалося все не дуже вдало, у більшості випадків через самовпевненість і недосвідченість молодого керівника, але компанія все ж була йому дорожча за власну гордість, тож він швидко навчався і виправляв свої помилки. За кілька років він зміг не тільки утримати на плаву свою контору, а й непогано її розкрутити. Тут йому можна було лише позаздрити, не кожен може досягнути своєї не зважаючи на обставини, нехай, навіть, і нечесними стежками. Саме ця впертість і складала стрижень цього, вже дорослого, чоловіка.

Через якийсь час, вже майже тридцятирічний, Марк познайомився зі своєю майбутньою дружиною, яка помітно вплинула на його характер та погляди: зробила його м’якішим, пробудила романтика, змусила любити себе більше ніж роботу, що було дійсно неймовірним досягненням. Зустрічалися вони десь півтора року, після чого одружилися. Варто зауважити, що так креативно і сміливо просити у дівчини руки та серця, треба вміти. Ні до, ні після одруження, Марк не розкрив їй свого темного минулого, але собі пообіцяв, що його діти не матимуть потреби нечесно заробляти для своєї мрії, і заснував фонд, в який відкладав гроші, які мали дістатися його дітям після того, як вони закінчать вищі навчальні заклади.

Далі було його сімейне життя, зі щасливими моментами і сварками, появою дітей та їх вихованням, складнощами в роботі та непорозуміннями в сім’ї, спільними поїздками у відпустку, а також самотнім відрядженням; сімейними святами, відвідуваннями батьків, подальшим ростом агентства і ще багато чого доволі банального, якщо дивитися зі сторони, але такого необхідного для нормального життя дорослої людини. Подружжя любило одне одного, та з часом до любові додалася ще й взаємна повага, якою може похвалитись не кожна пара, особливо, це стало помітно після народження другої дитини. Саме в той період їх життя, це було найбільш вчасно. Двоє хлопців, яким подружжя дало квиток на цей світ, були огорнуті турботою і любов’ю, про таке дитинство мріє кожен і дуже рідко цінують ті, хто його мав. Тепер у Марка була нова мрія — виростити дітей, виховати їх людьми, за яких буде не соромно, пишатися їх успіхами, стати для них хорошим батьком. З виконанням усього цього він не погано справлявся, хоч приз за перемогу у номінації «ідеальний батько» видавай. За ті двадцять чотири роки насправді не сталося нічого, на що варто було б звернути увагу, чи занести до протоколу, тож промотавши їх до кінця, я поставив запис на нормальну швидкість і почав переглядати останній день життя Марка.

Прокинувся він, від болю в горлі та з закладеним носом — застудився через те, що вчора в офісі злетіла система контролю клімату і температура від звичної, кімнатної, опустилась, майже, до тієї ж позначки, що і на вулиці, де, якщо вірити прогнозам синоптиків, були справжні, зимні, мінус десять градусів за Цельсієм. Отож, прокинувшись і вилізши з ліжка, Марк пройшов на кухню, де ухопив пляшку з водою, що стояла на столі, і жадібно припав до неї. Після першого ковтка він відмітив дивний смак і запах, що вдарив у ніс, минаючи сильний нежить. Другий ковток він зробити вже не зміг — сонний мозок забив сигнал тривоги. У роті запекло так, наче там розгорілася справжня пожежа. То була не вода, а справжня лава — вона роз’їдала язика, рота, горло, стравохід, усе чого устигла доторкнутися, проникала все далі, завдаючи пекельного болю. Кілька секунд, розтягнулись на цілу вічність неймовірної агонії, страху, власного, та того, що був у очах дружини та дітей, яких він підняв своїм криком. Він відчував, як кислота роз’їдає його із середини, кашляв кров’ю і повільно, болюче, помирав. Марк втратив свідомість від больового шоку десь за пів хвилини й більше ніколи не прийшов до тями. Страшна смерть.

На перегляд усього життя Марка у мене пішло шість годин — не так вже і багато, як на п’ятдесят чотири роки. Зваживши все, можна сказати, що він був гарною людиною, попри той нечесний заробіток, який під кінець, виявився його єдиною, суттєвою, таємницею. Я закрив очі та швидко прогнав у власній пам’яті тільки що побачені спогади: треба спробувати розібратись звідки була та пляшка і як вона взагалі потрапила на кухню звичайного будинку. Тільки треба дати очам відпочити, а ще позбутися відчуття, що це зараз я хильнув кислоти і помер на руках дружини. Головний недолік такої системи розслідувань ― надмірна реалістичність того, що бачиш на проєкції. Наче, ти проживаєш все життя замість цієї людини та помираєш, також, замість неї. Бридке відчуття. У такі моменти, я по-справжньому ненавиджу свою роботу, адже я не можу зрозуміти чи пекуче відчуття десь у горлі належить мені, чи Марку. У такому стані не можна думати про справу, бо починаєш сприймати її занадто близько до серця. Щоб трошки прогнати мару, я накидаю на плечі куртку і виходжу з квартири. У багатоповерховому будинку, де я мешкаю, є спеціальне місце для паління ― невеличкий балкон, майже, під самим дахом, на який можна вийти з під’їзду. Після кожної смерті, яка зачіпає мене, настільки, що я забуваю як жити, мені просто необхідно вибратися з тісної кімнати та вхопити кілька ковтків свіжого повітря.

Тільки опинившись на холоді я позбуваюсь пекучого відчуття у роті. До землі звідси так далеко, що страшно уявити, але реально порахувати. Такі от невеличкі прогулянки дозволяють мені прочистити голову, перш ніж повертатись до роботи. Поки маленькі білі сніжинки летять з чорного, нічного неба, повільно опускаючись на велетенське місто, я потрохи згадаю хто я і що я досі живий — необхідні знання, які кудись діваються, майже, після кожного перегляду чужого життя. Поки від цигарки йде сірий гіркий дим, я наводжу лад в думках, розкладаю все по поличках, ставлю питання і складаю їх у список по важливості: перше ― звідки на кухні взялася сірчана кислота, друге ― чи могла вона опинитись там випадково і якщо так, то як це сталось, трете ― якщо кислота попала на кухню не випадково, чи вона була приготована саме для Марка, чи може для когось з його сім’ї. Є ще дуже багато речей, які потребують уточнення, але це основне, і якщо я зможу знайти відповіді у спогадах, то, можливо, закрию справу. Коли спогадів достатньо, аби завершити розслідування, особливо, якщо вбивцю померлий не бачив, коли саме я помічаю якусь дрібницю, яка потім стає ключовою у розкритті справи, щось всередині мене, по-дитячому, радіє. Мабуть, самостійне розкриття справ можна назвати моїм хобі. Я не дуже люблю свою роботу ― вона занадто сильно б’є по нервах, забирає багато часу і є, у більшості своїй, доволі нудною. Але бувають і ті справи, що збуджують у мені цікавість, не через те, що мені сподобалась людина, чиї спогади я побачив, а скоріше через те, як вони померли. Марк помер жахливо, але разом із тим, він помер незвичайно, в моїй практиці, це перший випадок отруєння кислотою. Як таке сталось? Це питання не дає мені спокою, тож ті вісімнадцять годин, що залишились у мене до того, як мій звіт має опинитись на столі детектива, я збираюсь витратити на розкриття цієї справи.

Після вулиці, повітря у кімнаті здається затхлим, але тут хоча б тепло, особливо, якщо прихопити с ліжка ковдру, і це важлива перевага. У порожній частині мого помешкання знов з’являється голографічне зображення — передостанній день життя Марка. З нього, я можу дізнатись звідки взялась та пляшка. Ранній підйом, він готує сніданок для всієї родини, підвозить дітей до школи ― молодший навчається у третьому класі, а старший цього року закінчить дев’ятий, в обох чудові успіхи навчанні й Марк ними пишається, хоча і старається не перехвалити ― потім їде на роботу, де його чекає зламана система контролю клімату. Я проживаю цей день разом з ним, але не замість нього, тепер я лише спостерігач, що уважно дивиться на світ, що оточував Марка у той день, шукаючи одну єдину пляшку. Десь після третьої, він подзвонив старшому сину, попросивши його забрати брата зі школи і відвести його додому, бо проблеми в офісі не думають закінчуватись. Додому він повертається пізніше звичайного, втомлений і розбитий ― складний день та застуда, яка вже давала про себе знати, валить його з ніг. Пляшка вже стоїть на столі. Тут варто зробити паузу й записати до звіту, що пляшку приніс хтось із сім’ї, а не сам Марк. До цього, я дивився запис пришвидшуючи його десь у п’ять разів, а от вечірню розмову, точніше те, що казала дружина, поки Марк вечеряв, варто було послухати ― можливо вона казала щось про те, звідки взялась кислота…

У неї був приємний голос, він заспокоював, заколисував. Мені варто було добре зосередитись, аби не заснути під її балаканину. Вона говорила, що Марку не варто завтра виходити на роботу, а краще підлікуватись, казала щось про оцінки старшого з синів, про те, що переймається його не зацікавленістю у подальшому навчанні, а також тим, з якими хлопцями він товаришує, начебто вони підбивають його на різні дурощі, чи щось таке. Марк слухав її неуважно, тож і запам’ятав уривками. Звідки на кухні пляшка, вона не казала. Глухий кут. Кепсько.

Спогади стоять на паузі, дружина завмерла з відкритим ротом, недоговоривши щось про старшого з синів. Якщо припустити, що пляшку принесла вона… Чи був мотив? Був ― гроші з фонду, які Марк відкладав на дітей. Дружина про нього знала, але чи були їй ті гроші так необхідні? І для чого? Вона могла попросити Марка на пряму і він би їй не відмовив. Тоді може я щось пропустив? Якусь образу, яку вона не змогла пробачити? Перед очима проминають роки їх подружнього життя… Чи були серед них ті, які не можна було пробачити? Об’єктивно ― ні. Хоча, не мені судити чуже життя, та й людська душа ― темний закуток. З моїх грудей, саме собою, виривається тяжке зітхання. Передивлятись двадцять з зайвим років подружнього життя так уважно, щоб знайти якусь дрібницю, за яку дружина так зненавиділа чоловіка, що пішла на вбивство ― на це піде купа часу.

― Хочу кави! ― жалібно кажу стелі. Стеля не відповідає, але на кухні запрацювала машинка, роблячи для мене чашку гарячого американо. За кілька хвилин шум припиняється, а по квартирі розноситься приємній запах. Між мною та нектаром богів стають якісь п’ять кроків. Секунди і я відчуваю у роті гіркий смак. Гаряча рідина пече язика і викликає неприємні асоціації зі справою. Чорт забирай, невже я тепер і улюблений напій не зможу випити без того, щоб згадати цю дурну пляшку?!

Передивитись передостанній день іще раз, а потім ще, шукати підказку серед працівників агентства, серед слів дружини, серед побутових предметів чужої квартири ― все що завгодно, аби не визнавати, що версія з дружиною ймовірна і переходити до більш глибокого пошуку. Можливо, я не дуже гарний детектив, але у людях, в силу своєї професії, розбираюсь, і точно знаю, що свідомий вбивця не буде цілувати свою жертву за добу до вбивства, особливо таким жорстоким методом. А дружина Марка зовсім не походила на психопатку. Та і на людину, яка може довго тримати зло вона теж не схожа. Все що я дізнався про неї зі спогадів Марка складало зовсім протилежну картину.

— Синку, не забудь захисні окуляри, в тебе сьогодні хімія.

— Я пам’ятаю!

— Гроші на обід взяв?

— Мені не п’ять років, все я взяв! — роздратовано відповідає підліток, взуваючись.

— Любий, ти залишив на столі телефон!

— Точно, дякую. — Марк цілує дружину перш ніж вийти.

— Зайчику, залиш іграшку вдома, вчителька ж просила, не приносити до школи зайвих речей.

— Ну мамо!

— Я мама. Є ще що мені сказати? — мати суворо дивиться на меншого сина, який під цим поглядом, втрачає будь-яке бажання впиратися далі.

Є щось, що мій втомлений мозок не помічає, якась деталь, що на виду і водночас вислизає. Але що саме? Речі, які Марк бере з собою на роботу, побутові справи його дружини, якісь кинуті слова, які не мали ваги тоді, але зараз можуть стати зачіпкою, яка покаже мені те, чого я не бачу. Подивитись під іншим кутом, на те, що коїлось того ранку, у прямому та переносному сенсі цих слів: переміститися по кімнаті, ще раз передивитися запис, спостерігаючи вже з іншого місця, приділити більше уваги деталям… Може навіть встати і походити поміж голографічних зображень — яскравих і чітких з одного боку і темних с іншого — того, якого Марк не бачив. Чи може моя зачіпка бути під однією з цих темних плям? А може її взагалі немає і я марно витрачаю час?

Мені допомогла власна втома — після чергового кола, навернутого по спроєктованій кімнаті, я повернувся до свого крісла і тоді втомлений розфокусований зір показав мені, ту саму, дрібну деталь, яку я губив весь цей час. Зупинивши показ, я у два кроки опинився поруч зі старшим хлопцем, що зі шкільною сумкою чекав на порозі батька, що мав підвезти його с братом до школи ― з сумки стирчала та сама пляшка, тільки, поки що, порожня.

— Синку, не забудь захисні окуляри, у тебе сьогодні хімія…

У хлопця були друзі, які підбивали його на різні дурощі, то чому однією з них не могла стати крадіжка сульфатної кислоти зі шкільної хімічної лабораторії? У такому віці, ще й не на таке погодишся, якщо однокласники удають, що не вірять у твою сміливість. А при тому, що хлопець ходить у досить не погану школу, то на хімії їм мали показувати дію різних кислот, у тому числі і сульфатної…

Протокол, за кілька хвилин, стає втричі довшим, через мої помітки, а також поповнюється вирізаними шматками спогадів і лише тоді, я відсилаю його детективові. Це, звісно, не входить до моїх обов’язків, але мені приємно думати, що помічені мною деталі пришвидшать розслідування або навіть майже одразу завершить його. До того ж я впорався вдвічі швидше від того часу, на який розраховував.

Годин через десять, за які я встиг, лише, відіспатись та прикінчити залишки тієї їжі, яка зосталась с попереднього разу, мені надійшла відповідь від детектива. Отже, справу вже розкрито. Він писав, що мої здогадки підтвердились, після допиту старшого з дітей — хлопець був наляканий, тому і не зізнався одразу. Йому ще довго прийдеться відвідувати психолога, аби знайти у собі сили жити з тим, що сталося. Справу закрили, а документацію відправили в архів нещасних випадків.

«Як по дурному все закінчилось», ― думав я підпалюючи ще одну цигарку. Особливо шкода хлопця, який отримав психічну травму на все життя. Цікаво, як він буде жити з цим далі? Як смерть батька на нього вплине? Сподіваюся, що ніколи про це не дізнаюся, адже така інформація може потрапити до мене тільки якщо він помре при дивних обставинах, або буде вбитий. Тож, я маю надію, що це моя перша і остання зустріч з передчасно загиблим Марком і його сім’єю, а пластинка з його спогадами, останні частини якої тільки що зникли з-під ковпака телепорту, буде забута серед мільйонів таких самих в архіві поліції.