Зміст
  • Береза
  • Береза

    Тим, у кого вдома живе активна тварина, відома одна проста істина: не хочеш, щоб твою квартиру розібрали на атоми, - вибігуй свого улюбленця. На це потрібно багато часу, далеко не всім вистачає пробіжки по стадіону. Але з домашньою тваринкою ти, принаймні, сам обираєш потрібен тобі цей головний біль чи ні.

    А от що робити, коли така активна тваринка в міській квартирі – ти сама?

    Потяг Берізки затримався і прийшов в Київ десь після другої ночі. До квартири батьків вона дісталась тільки близько четвертої. І от, після двох годин неспокійного сну її організм прокинувся остаточно, наповнений енергією і жагою руху. Берізка чесно намагалась боротись з цим відчуттям. Після довгої поїздки потягом нормальні люди відсипаються!

    …а Берізці потрібно було бігати.

    Коли виходиш з будинку о шостій рану мимоволі опиняєшся в цій ілюзії, в відчутті, що все місто ще спить. Нікого немає на вулицях, лише вітер шелестить кронами дерев у дворі, і сонце кидає косі промені з-за сірого боку дев’ятиповерхівки. Та де там. Це Львів, можливо, прокидається тільки після десятої. А Київ хлопець цілодобовий.

    По дорозі до стадіону Берізка зустріла двох перехожих, що вигулювали собак. Біля сусіднього будинку, який їй доводилось обходити по периметру, вже сиділи дві жіночки на лавці біля під’їзду. Але як на хвору вони, чомусь, подивились саме на жінку в спортивній формі. Ніби біг на стадіоні – це гірша причина для раннього підйому, ніж теревені на лавці.

    Берізка фиркнула.

    Було багато причин, чому вона свого часу переїхала з столиці. Кількість людей була однією з них.

    Але хто з нас не почувається ностальгічно та невимовно тепло, повертаючись додому?..

    Жінка видихнула крізь зуби, намагаючись разом з повітрям виштовхнути з середині і незване почуття. Вона спустилась сходами і зупинилась на краю стадіону. Розбитий асфальт опоясував те, що, здається, було футбольним полем. Принаймні, з кущів бур’яну стирчало двоє залізних воріт по обидва краї. Біля одних тренувалась жінка. Це виглядало майже як сцена з фільму про бойові мистецтва. Вона легко могла б бути якимось наставником головного героя. Чи як мінімум отим крутим бійцем на фоні… Берізка всміхнулась. Поки вона розігрівалась і розминала м’язи було трохи часу роздивитись тих, з ким вона ділила простір найближчим часом. Хтось займався біля турніків, сухенький дідок пробіг повз, навертаючи вже, судячи з усього, далеко не перше коло. І чомусь Берізка була впевнена, що, коли вона піде зі стадіону, він ще продовжить бігати. Жінка декілька разів глибоко вдихнула і повільно видихнула, вентилюючи легені. Але на третьому видиху додала трохи більше звуку.

    - Блять, - ледь чутно прошелестіло в шумі її дихання.

    Чоловік біля турніків зупинився, ніби відчувши щось. А потім повернув голову, вишукуючи щось очима. Берізка опустила голову, уникаючи зорового контакту. Але, нервово скосивши очі, все-таки спіймала його погляд на собі. Чоловік усміхнувся. Берізка неохоче розтягнула губи, зображаючи дружню посмішку.

    «Тільки не йди сюди!..»

    Але, звісно, чоловік, обережно оминувши декількох бігунів, перейшов стадіон.

    – Доброго ранку! – він широко посміхнувся, – Платан, – назвався хлопець.

    Берізка кивнула, про себе оцінюючи, чи достатньо вона розім’ялась. По всьому виходило, що дуже навіть. Достатньо для того, щоб втекти від розмови, яку їй не хотілось навіть починати. Буквально.

    - Нє, брат, - вона покачала головою, - ніяких смол-токів.

    Посмішка на його обличчі трохи зів’яла.

    - Ну і зря. Треба триматись разом.

    Під важким поглядом Берізки чоловік кивнув, піднявши обидві руки, показуючи відкриті долоні. Взагалі, цікаво, як широко використовувався цей рух серед вовкулаків в якості доказу мирних намірів. Щось інстинктивне, на рівні підсвідомості.

    - Так, молодєж, не халтурим! – дідусь навіть не збавив швидкості, оминаючи двох людей, що стояли на дорозі. Берізка мотнула головою.

    - Вже біжим!

    Взагалі тих, кого в такий час точить бажання спілкуватись, треба відстрілювати.

    Берізка не встигла пробігти навіть половину кола, коли помітила, що той самий чоловік, що намагався зав’язати розмову з нею, тепер приставав до жінки на футбольному полі. Вона від відпрацювання ударів перейшла до роботи з чимось, що нагадувало спис, так що спостерігати за нею було цікаво. І, говорячи зовсім щиро, Берізці теж було б цікаво розпитати про природу її тренувань. Але коли високо ціниш власний спокій – швидко вчишся не порушувати і чужий. В таку рань Берізка була здатна тільки декларувати свою ненависть і роздратування. Або хоча б спалювати їх колами по стадіону.

    Можливість іронічно ненавидіти світ навколо і прицільно плюватись отрутою разом з кимось видавалась не часто. І найменше Берізка очікувала зустріти такого співрозмовника в потязі. Більшість сусідів по купе, що їй траплялось за життя, були схожі на цього вовка. З тим лиш винятком, що так просто відбрити їх вдавалось далеко не завжди. Всім хотілося спілкуватися, розказати про свою сім’ю, показати фото дітей… Звісно, поспекулювати про те, що ніякого коронавірусу не існує і це все вигадки уряду. Поїздки під час епідемії частково рятували тим, що в купе було тільки дві людини. В переїзді минулого тижня Берізці взагалі пощастило – її сусід всю поїздку гостював у іншому кінці вагону. Вчорашній мав би бути не настільки щасливим… Але вона, ледь не вперше, зачепилась язиком з людиною з сусідньої полиці потягу. Його звали Кирил. І Берізка не мала жодного уявлення, чому він їхав у Київ, чи був місцевим… зате встигла оцінити саркастичне почуття гумору і вміння прицільно плюнути отрутою, як добре тренована зміюка. Йому це вдавалось майже краще, ніж самій Берізці. Майже.

    Близько восьмого кола думки почали плутатись. Дихання шуміло в легенях, тягнуло прес і починало поколювати в боці. Рух, який допомагав бігти думкам, ніби тіло нарешті синхронізувалось зі швидкістю мислення, поступово захопив весь простір. Крок, ще крок… закінчити коло, а то несерйозно кидати на середині. Берізка переступила уявну лінію, яку сама собі намалювала на виступі асфальту, і поступово збавила швидкість, переходячи на крок. Сухенький дід пробіг повз неї. Берізка прикрила очі, хитаючи головою. Ні, з ним тягатись йому точно не по силам.

    Варто було перейти на крок, як в обличчя вдарило жаром. Ноги відчувались м’якими, ніби желе, після навантаження. Берізка пройшла ще одне повне коло, вирівнюючи дихання.

    Вже на сходах, що вели геть зі стадіону, щось змусило її озирнутись. Вона майже відразу наткнулась поглядом на того самого вовкулаку, Платана. Його осяяло посмішкою, він змахнув рукою, прощаючись. Берізка похмурніла.

    Трекер знову творив щось незрозуміле. Замість набору відносно рівних кіл по стадіону на зображені були ламані лінії. Вони покривали собою всю площу, захоплюючи не тільки стадіон, а і будинки поруч, школу, навіть парковку біля магазину, куди Берізка точно не забігала. Берізка підняла очі до неба. Сонце, показавшись з самого ранку, тепер ховалось в хмарах. Вони не здавались дуже густими, але, схоже, їх було достатньо, щоб порушити роботу GPSа. Берізка притисла слухавку до вуха, вслухуючись в рівномірні гудки. Треба було б замовити перепрошивку телефона від “WitchSoft” поки вона була в Києві. З центральним офісом завжди надійніше працювати. Але Берізка не любила мати справи з відьмами. Не те, щоб на це були якісь конкретні причини… скоріше особисті. Дуже вже багато відьми з себе строїли. Благо, у великих офісів були налагоджені свої системи поставок. Тож роздрібні постачальники, як Берізка, їх мало цікавили.

    Якщо це не щось нелегальне, звичайно.

    В трубці клацнуло і, скривившись, Берізка відняла слухавку від вуха.

    - Доброго раночку!

    Тих, хто настільки радісний о сьомій ранку, треба відстрілювати.

    - Ранку, - відізвалась Берізка.

    Взагалі-то вона повинна була набрати куратора щойно прибуде до Києва. Однак в усі правила реальне життя вносить свої дрібні правки. Хоча, судячи з потоку нескінченної бадьорості, що струмував зі слухавки, навіть коли куратор мовчав, вона могла б подзвонити і о третій ночі приблизно з тим самим результатом.

    – Коли зустріч? – запитала вона, намагаючись максимально скоротити діалог. Все, що їй було потрібно, це місце і пара-трійка прикмет, за якими можна впізнати замовника. Більша частина авансу вже лежала на її картці, залишок за домовленістю мали перевести вже після отримання посилки.

    – Про це… – бадьорий голос по той бік зв’язку трохи зніяковів. Берізка скрипнула зубами, – замовник питає, чи не можна якось… ну… залишити в комірці, чи…

    – Тільки в руки, – відрізала жінка. Куратор зовсім зніяковів.

    – Я знаю правила, так. Але тут дуже просять, – продовжив куратор. Берізка хитнула головою. Дитячий садок, – може, є якісь варіанти?

    – О, звісно, – Берізка відізвалась настільки бадьоро, що з того боку замовкли явно спантеличено, – завжди є варіанти, – жінка видихнула, – Є, наприклад, варіант, що я забираю пакунок і вшиваюся нафіг із міста! – в кінці фрази вона все-таки зірвалась на гарчання.

    Біля рідного під’їзду вже знайшлась ранкова зміна жіночок на лавці. Посмішки, з якими вони кивали незнайомій жінці, що відкривала під’їзд власним ключем, швидко змінились осудом, варто було почути, що саме вона говорила в слухавку. Стриманості вистачило рівно на те, щоб зайти до під’їзду і показати середній палець через плече вже зачиненим дверям.

    – Ні, то не дуже варіант, – трохи розчаровано проговорила слухавка. Берізка хмикнула.

    – Та ну, – сама до себе буркнула вона.

    – О`кей, – продовжив голос, – тоді ввечері в Опері, – слухавка знову затихла, ніби людина з того боку звіряла інформацію, – після вистави… хочеш квитки на балет?

    – Та ти, блін, гониш.

    – Я тобі вишлю, – знову додав співрозмовник. Вони не знали імен один одного, Берізка навіть не зосереджувалась на голосі, не запам’ятовувала його. Але коли постійно працюєш з одними і тими самими людьми поступово звикаєш до тисяч деталей, які, здавалось би, навіть не лишаються в пам’яті.

    – Вдягни щось гарне.

    – Йди до біса.

    З того боку засміялись.

    – Слухай, а пробий вовків в районі, – раптом заговорила Берізка.

    – За тобою хвіст? – коротко запитав куратор. Щось змінилось в голосі, від веселощів не залишилось і сліду. Дуже професійний голос, так секретарки говорять, коли до них звертаються не з питанням про папір для принтера, а з чимось серйозним. Хоча б з несправністю каво-машини, – Де ти? – не чекаючи відповіді, знову заговорила слухавка.

    – Виноградар.

    З того боку пирхнули.

    А потім відверто зареготали.

    – Ти знову в цій жопі міра?– запитав голос.

    – Так, не треба ото, – відмахнулась Берізка, – у нас тут навіть цивілізація з’явилась… якогось фіга, – менш позитивно закінчила жінка. Метро на районі обіцяли стільки, скільки Берізка взагалі себе пам’ятала. Однак до будівництва все ніяк не доходило. За останні кілька років все змінилось. Проміж декількох нових житлових комплексів відбудували величезний торговий центр. Казали, що станція метро буде вже ледь не наступного року. І от тепер в це вірилось. Берізка фиркнула. Ще трохи, і єдиною «жопою міра» залишиться Троєщина.

    – То що по вовкам? – нагадала вона.

    З того боку знову засміялись.

    – Та зо два десятки, крім тебе, – проговорила слухавка, – Ліс поруч, що ти хотіла.

    Берізка кивнула. Це дурний стереотип, що вовкулаків обов’язково тягне до лісу. Просто вигадка, нічого більше. Звісно, Берізка теж поверталась саме на Виноградар, але у неї були власні причини. Так само як і у її батьків…

    Блін.

    - Добре. Опера, після десятої, - повторила вона, очікуючи фінального підтвердження.

    - Аха, - відізвалась слухавка, - чоловік, костюм-трійка, фіолетова краватка.

    - Та ти, блін, знущаєшся… - видихнула Берізка.

    - Ну сорян, не мої правила.

    - Та знаю, - роздратовано фиркнула Берізка, - Давай.

    - Пока-пока, - відізвалась слухавка, перш ніж перерватись гудками.

    Поки Берізка була в душі – телефон дзвякнув двічі. Свій особистий номер жінка давала тільки в дуже особливих випадках, для інших існував «запасний». Телефон з другою картою більшу частину часу був просто вимкнений. Вона вмикала його раз на місяць, і то лише для того, щоб видалити десятки рекламних розсилок. Повністю від спаму на основний номер це не рятувало, але дозволяло хоча б вірити в те, що хоч одне з повідомлень містило важливу інформацію.

    Перше було від куратора. «Квитки у вкладенні».

    Друге прийшло з незнайомого номера. Це було фото натовпу десь в метро з коментарем про соціальну дистанцію. Незнайомий номер перебрався в список контактів під іменем «Кирил».

    Берізка усміхнулась, набираючи відповідь.

    «Бляаааа…».

    ***

    Берізка помітила хвіст десь приблизно в той самий час, коли переписка в меседжері помалу перетекла з площини світського спілкування про погоду кудись в бік абсолютно відтвертого флірту. Цікаво, що всю дорого до Києва розмова лицем до лиця текла зовсім в іншому напрямку, тема взаємної симпатії ледь помітно колихалась на горизонті. Але варто було перейти в письмовий варіант спілкування – і все ніби склалось саме по собі.

    Але, повертаючись до теми, за Берізкою слідкували. Певне, чатували під під’їздом. На свій сором, помітила зайву увагу до своєї персони Берізка далеко не зразу. Провівши майже половину дня вдома, вона вибралась лише після обіду. Не дивлячись на її думки щодо появи цивілізації на Виноградарі, все було далеко не так райдужно. І навіть знайти кафешку з відкритою терасою було задачею не з простих. Врешті вона дісталась навіть до оболонською набережної, і тепер, флематично перемішуючи соломинкою лате, дивилась на Дніпро, трохи мружачи очі.

    Для багатьох пандемія змінила саме поняття роботи з дому. За декілька місяців ті, хто міг собі дозволити працювати віддалено, призвичаїлись це робити з коворкінгів, готелів, та навіть просто набережної, якщо туди добивав вай-фай, звісно. Для самої Берізки мало що змінилось – вона була такою собі лягушкою-мандрівницею вже багато років. Хоча теж прийшла до цього далеко не зразу.

    Хвостів було цілих два. Чудових спосіб відчути себе лисицею з японської міфології. Хоча добре, що кількість хвостів не сягнула звичних для міфів дев’яти.

    Спочатку жінка додала до набору своїх хвостів і пару мавок в кутку тераси. Але останні вкрай не часто вплутувались в подібні справи. Навіть за великі гроші. За ідею – так, могли, легко. Община, більше за звичкою, ніж маючи реальні докази, продовжувала вважати їх легковажними і нерозумними. І мавки вміло підтримували цей образ. Проте, нібито, їх сестриниці не мало бути ніякого діла до пакунку, що лежав в сумці Берізки. Жінка механічно провела долонею по надутому боку сумки. Берізка не задавала зайвих питань. Професійна деформація.

    Потягуючи каву через соломинку, Берізка мляво спостерігала за мавками. Дівчата голосно сміялись, розказували щось одна одній. Слів було не розібрати, а прислуховуватись Берізці було ліньки. На обох мавках були кофтинки з відкритими спинами – щось на зразок ледь не характерного «почерку» лісових дів. В общині вважалось дурним тоном приховувати свою сутність. Але і виставляти її повністю на показ мала сміливість далеко не кожна мавка. Тільки у однієї з них волосся було коротко стрижене. Берізка зачепилась поглядом за її відкриту, в усіх можливих сенсах, спину. За білу лінію хребту, за сітку ребрів, що розходились в обидва боки. В їх клітці роздувались легені у відповідь на кожний подих дівчини. Було в цьому щось чаруюче, ніби мавка насправді наспівувала якусь зі своїх пісень, розпиляючи довкола чари. Якийсь ледь помітний ритм, такий звичний, знайомий. Він проникав під шкіру і вплітався в плин думок сам собою. Кінчиком пальця Берізка почала вистукувати ритм на поверхні столу.

    Вовкулаки народжувались вовкулаками. Чорти народжувались чортами. Навіть русалки… здається. На прямі питання вони не відповідали, а спроби їх вивчення мали в собі обов’язковий пункт про пірнання в безодню. А повертались звідти не всі.

    У мавок було життя «до». Кожна мавка колись була людиною. А потім загинула. В рідкісних випадках дорослою, але частіше – дитиною до 12 років. Так з’являлись потерчата, загублені душі. Вони блукали вогниками в глибинах лісу, або тепер вже в темних провулках міста. До тих пір, доки хтось не нагадає їм їх ім’я. Чи не дасть нове. Тоді більшість з них розсіювалась чистою енергією, яку вбирав простір навколо. Але одиниці… одиниці підхоплювала Нав і проводила по шляху переродження.

    Нав не здатна створити життя, але вона може підхопити те, що вже втрачено для Яві.

    Ці факти справили на Берізку набагато більше враження, ніж вона готова була визнати в голос. Завжди веселі, легкі і смішливі мавки тепер здавались їй дещо сумними. Загублені діти.

    Існувала навіть легенда, що потерчатами можна передати повідомлення напряму самій Наві, попрохати про заступництво. Проте надто вже складна виходила схема, простіше звернутись до Лісової Матері. Вона мала прямий зв’язок з Нав’ю, наскільки прямим міг бути контакт з сліпою силою природи. Але принаймні це вже було не легендою, а підтвердженою дійсністю.

    «Витріщатись не ввічливо».

    Берізка відвела погляд. Якраз вчасно, щоб зустрітись очима з бісицею через два столики. А ось і хвостик. Трохи загнуті роги тягнулись кудись вгору, розділяючи руде волосся на окремі пасма. І її власний хвіст, до речі, лежав на краю столу. Але під поглядом Берізки він сховався під стілець.

    Вона і її напарник - чорт за барною стійкою. Останнього швидко зігнали, нагадавши про необхідність притримуватись соціальної дистанції. З барменом також. А от бісиця пила якусь катастрофу з горою збитих вершків і навіть, здається, вишенькою. Ніби хтось при своєму розумі взагалі питиме цей фестиваль цукрового діабету.

    Чорти. Чудово.

    Берізка піднялась з-за столу, звичним рухом закинула сумку на плече. І повернула на обличчя маску.

    - Заходьте ще! – крикнули звідкись з глибини закладу. Берізка тільки неуважно відмахнулась. Знала б ця дитина, якою компанією було заповнено терасу кафешки цього теплого дня. Люди не помічали таких деталей. В літню спеку вони ніби ставали більш сприятливими, могли роздивитись пару рогів, чи, можливо, виступаючі ребра мавки. Але самостійно справлялись з тим, щоб списати це на свою багату уяву. Чи дуже вже специфічний вибір аксесуарів до свого модного луку. В зграї, яку Берізка якось перестріла у Львові, була вовкулака, з якою був пов’язаний цікавий глюк - там, де інші породження Наві бачили вовчицю, люди бачили дівчину з вовчими вухами. Такий собі привіт з субкультури анімешників.

    Може, в тому і була справа… в інтерпретації.

    Але то вже питання більше до наукового відділу “WitchSoft”, хай самі розбираються.

    Жінка вийшла в бік набережної, на ходу відповідаючи на повідомлення в меседжері. Їй ні у кого було просити допомоги, крім власного куратора. Але їх вплітали в «польові» розборки в останню чергу. Та й було чого панікувати. Вовкулаки завжди були швидшими за чортів. Треба тільки зійти з набережної десь за рядом будиночків, що в косому сонячному світлі виглядали маже казково. Хоча вони так виглядали абсолютно в будь-який момент дня чи ночі. Специфіка архітектури. Там, за ними, можна загубитись в вуличках Оболоні. Берізка звичним рухом торкнулась носом поверхні фітнес-браслету, змушуючи останнього засвітитись. Сутінки спрацювали б їй на руку просто ідеально, але, нажаль, ще було не настільки далеко в осінь, щоб починало темніти о четвертій. Сонячне світло тільки ледь-ледь змінило свої фарби в теплий бік спектру.

    Бісам ніколи не вдасться загнати вовкулаку.

    Тому вони влаштовували засідки.

    - Блять.

    Не тільки Берізці було потрібно якнайшвидше покинути набережну, заповнену людьми. Чорти так само хотіли відвести її геть від зайвих очей. Багато чого, звісно, люди не бачили, але поліцію викликати вони все ще могли. Знову розмовляти з патрулькою хотілось приблизно в останню чергу. Краще вже з чортами ляси точити.

    Рука звично лежала поверх сумки. В пакунку було щось, по відчуттям схоже на літрову скляну банку. Відмітка «крихке» на цупкому коричневому папері, в який її було загорнуто, теж була. Що робило сьогоднішній день ще веселішим – там, де в іншому випадку Берізка могла просто заїхати котромусь з чортів сумкою в вухо, тепер вона вимушена була бути набагато обережнішою. Телефон дзенькнув новим повідомленням. Але Берізка навіть не потягнулась за ним. Цього разу її потенційна любовна пригода повинна була зачекати.

    Берізка зупинилась. Вона роздивилась трьох чортів попереду, що неспішно рухались в її бік. Запах ще двох приніс легкий вітерець з річки. Вона намагалась знайти серед них когось з тих, кого помітила ще в кафешці, але запах зовсім збив з пантелику. Звідкись тягнуло сон-травою настільки відчутно, ніби жінка знаходилась не на вузький оболонський вуличці, а на вершині карпатської гори. Десь там, де цілою ковдрою стелились фіолетові квіточки. Вони ховали серед пелюсток жовту серединку, а на тоненьких ворсинках, що робили рослини ніби пухнастими, бриніли ледь помітні крапинки роси.

    Берізка трусонула головою.

    Тут і зараз.

    Оболонь. Вулиця. Чорти.

    - Стій, блохаста.

    Тягнути руки до вовка – ідея погана. Навіть якщо ти чорт. Берізка клацнула зубами, не діставши його руки на якийсь волосок. Чорт віддячив сповна. Жінка відсахнулась від удару, однак він все одно відчутно прийшовся на скроню.. Вона прикрила одне око, залите хижацьким жовтим кольором.

    А тепер поговоримо про помилки, які не варто вчиняти.

    Берізка загарчала. Вона механічно притиснула сумку до стегна, повертаючись протилежним плечем до чортів. В коло її затиснути ще не встигли, тож залишався шанс накивати п’ятами, не доходячи до повномасштабної бійки. Якщо всі поводитимуться файно. Берізка всміхнулась, показуючи зуби. І тільки після цього зрозуміла всю марність цього великого задуму. На обличчі все ще була маска.

    - Так, давай без оцього от всього! – заговорив другий чорт. Це був той, якого Берізка пам’ятала з кафе. Жінка окинула його поглядом, обережно, так щоб не випустити з поля зору інших, - Віддаєш сумку і можеш валить на всі чотири сторони.

    Берізка фиркнула.

    - Нічого лічного, - додав другий біс.

    А от тепер жінка відверто скривилась. Чи то від загальної абсурдності ситуації, чи то від ідіотизму фрази, що давно вже набила оскомину.

    - Раз нічьо лічного, - передражнила вона, вирівнюючись. Механічно, скалячись десь під маскою, вона припала нижче до землі, готуючись до бійки. Зараз, вирівнявшись, вона слідкувала тільки за тим, щоб сумка залишалась притиснутою до стегна і накритою зверху вільною рукою. І ще трохи – за бісицею, яка дуже вже виразно дивилась на своєрідний «скарб» вовкулаки, - Так якого ж, блять, біс… - вона осіклась, ще раз окинувши оком всіх чортів. І виправилась, - колайдера ви в мій бізнес палки пхаєте?

    - Твій бізнес – твої справи, - відізвався чорт. Берізка засміялась. Вільною рукою, що не лежала на сумці, вона перехватила за руку чорта, що намагався обійти її ззаду.

    - Не розвивай у мене клаустрофобію, зайчику, - проговорила вона, розтягуючи губи в гидливу посмішку. Сьогодні з ранку, можливо, саму Берізку прирівняли до «молоді». Але в цю мить вона почувалась посеред першого полювання вовченят, яким трапилась не така вже й просто здобич. В ідеальній картині світу, звісно, хотілось би бути на іншому боці в цій ситуації, але що вже поробиш. Цікаво, що інстинкти, такі зрозумілі для вовкулаків, чудово відпрацювали і на інших хижаках. Якщо здобич не тікає – ніхто не знає, що з нею робити.

    А Берізка ще й майстерно жонглювала темами. Вона окинула оком чортів. І, виразно насупивши брови, щоб вираз можна було прочитати навіть через маску на обличчі, запитала:

    - А чьо без масок, рєбята?

    Війнуло травами.

    - Так нас же не бере.

    Шепіт прошелестів біля самого вуха. Хтось смикнув за лямку сумки, змусивши інстинктивно перехопити її рукою, розвертаючись. Берізка механічно зробила ще крок, хоча, хто б не втрутився в їх інтелектуальну розмову з чортами, залишився по ньому тільки запах. Сон-трава. Цілу мить Берізка вдивлялась в порожню вулицю за своєю спиною. А потім, ніби згадавши, до чого це все, змахнула з плеча руку чорта, що встигла туди приземлитись. І, пірнувши нижче, випрямилась вже за спиною хлопця, майже наосліп вдарила ліктем назад, цілячись в те місце, де шия переходить в спину.

    Жоден чорт не наздожене вовкулаку.

    Особливо якщо той не тікає.

    Берізка добігла до повороту і, перестрибуючи бордюр, ледь не промахнула повз нього. В обличчя вдарило вже знайомим запахом трав, він огорнув з усіх боків, ніби теплою ковдрою. І пройшла не одна мить, перш ніж Берізка зрозуміла, що запах дуже навіть матеріальний. Він охопив її руками за плечі і, піднявшись навшпиньки, шепотів ритмічно в вухо.

    Мавка.

    - Видимий на мінімум як половині, - вона говорила так швидко, що слова зливались, залишався тільки ритм, - видимий мотив у тебе все у слині. Видиме це палєво паралелі, видимі у тіні візаві в голові.

    Берізка нахмурилась. Але варто було мавці перерватись, щоб набрати повітря, таки вставила своє слово:

    - Реп?! Серйозно?

    Мавка штурхонула жінку зігнутим коліном кудись в стегно.

    Чорти кинулись слідом тієї ж миті, як Берізка побігла. Але мавка читала швидко. До оригіналу їй, звісно, було далеко На той час, як з-за повороту вигулькнула перша рогата постать, їх обох – і мавку, і вовкулаку, – огортав щільний кокон чарів. Берізка не бачила їх, але відчувала, як майже матеріально торкається шкіри запах сон-трави. Невимовно ніжно, загортаючись вихорами в долонях, біля шиї…

    Берізка фиркнула, втягуючи голову в плечі. Від калейдоскопу відчуттів по шкірі табунами бігали неприємні холодні мурахи.

    - Так багато вас, наказ тобі,

    Хватить тратить, баста, час мій

    Ви слабі[1], - на одному диханні прошепотіла мавка.

    [1] - KALUSH - Не маринуй

    Хотілось би дати чортам кредит хоча б на те, що вони принаймні подивились в бік мавки, коли пробігали повз. Але ніхто нічого не помітив. Відьма відчула б зміну магічного фону. Вовкулака відчув би запах квітів, які не росли в цих широтах… Чорти… Що ж. Туди їм і дорога.

    Мавка відступила, чари зійшли. Але не поспішали зникати, бриніли ледь помітно навколо, купчились, ніби легкий туман. Відьма б могла загасити залишки. У мавки було набагато менше контролю.

    І, звісно, це була одна з мавок з кафе. Отак і знімай їх з гачка «по замовчуванню».

    - Тобі абсолютно пофіг, шо співати? – запитала Берізка, - щоб оце от… брр-ф’ють! – жінка зобразила руками паси, натякаючи на чари. Мавка декілька разів кивнула.

    - Аха, аби голос був мій.

    Щось було не так. Берізка нахмурилась, вдивляючись в дівчину поверх маски. Навіть потягнула носом, але нічого нового, крім вже знайомого запаху сон-трави, не відчула.

    - А ну скажи ще щось?

    - Е-е-е… - мавка виглядала трохи спантеличеною, - Тобто?.. – невпевнено вимовила вона. Але цього виявилось достатньо.

    - Блять, ти мій куратор.

    Мавка кивнула, підтверджуючи здогадку.

    - А, так, - спокійно проговорила вона. Берізка глибоко вдихнула і дуже повільно видихнула в маску, - Сорян, Березо. У нас… трохи… - дівчина зніяковіла, - накладка, - врешті вона підібрала слово. Але Берізка тільки покачала головою. Її турбувало в словах куратора дещо інше.

    - І ім’я ти моє знати не маєш.

    Берізка почухала брову, знову шумно видихаючи. Бардак.

    - Ой… - от тепер мавка виглядала так, ніби її спіймали за малюванням сатанинського графіті на стінах християнської школи, - М-м-м… - вона піджала губи, продовжуючи тягнути одну букву. На її обличчі можна було прочитати такі відчайдушні спроби вигадати виправдання, що Берізці навіть стало цікаво, що ж вона там придумає. Мавка майже здивувала.

    - Ем… Ірина, - невпевненим тоном назвалась вона, ніби сумнівалась у власному імені. За традицією вовкулаки давали своїм дітям імена дерев. Кожне мало своє значення, кожна мало принести щось малому вовченяті… але насправді ніякого прямого відношення до дерев вовки не мали. На відміну від мавок. Вони народжувались з трав, як оця конкретна лісова діва, що була народжена з сон-трави. Але носили цілком звичайні, «людські», імена.

    - Приємно познайомитись, - проговорила Берізка скоріше просто по інерції. Ірина тяжко зітхнула.

    - Ми розраховували, що маємо час до вечора, але, як бачиш… - мавка розвела руками.

    - Бачу, - втомлено проговорила Берізка, - Ти якого біса в полі?

    - А, ну… - цього разу в очах мавки промелькнув переляк. Всього на якусь мить, вона швидко приховала емоцію, - ну, це… особисте, - і знову цей невпевнений тон. Берізка прикрила очі.

    - В це я вже в’їхала, - відповіла вона. – Знаєш, що в банці?

    - …здогадуюсь.

    - Не скажеш? – не розплющуючи очей, запитала Берізка.

    - Не скажу.

    Навіть не маючи дівчини перед очима, вона буквально чула її винуватий вираз обличчя.

    - То що? – вона знову відкрила очі, - тепер до моменту передачі будеш мене караулити?

    Мавка знову зніяковіла. Повторюється.

    - Не зовсім. Тільки до Опери доведу, - невпевнено відказала вона.

    Під поглядом Берізки впевненості в дівчині залишалось все менше і менше. Жінка знову торкнулась фітнес-браслету, перевіряючи час. До початку балету було десь біля двох годин. Час на дорогу, якщо добиратись обережно, в обхід. І не поспішаючи.

    - І ти всю дорогу співатимеш?

    Вона не дивилась на дівчину, але краєм ока помітила, як та кивнула.

    - У тебе тільки реп в репертуарі?

    - Ну… я ще Винника знаю.

    Берізка повільно вдихнула. Затримала повітря в легенях. Але видихнула все одно разом з коментарем:

    - Бля-а-а-а …

    ***

    Є багато способів відчути себе абсолютно нікчемним. Для деяких не треба навіть робити нічого додатково – достатньо задуматись про щось, що давно залишилось в минулому. Але Берізці завжди більше подобались більш закручені варіанти. Наприклад, завжди можна прийти на виставу в Національній опері України в джинсах. Офіційного дресс-коду, звичайно, не було. Ніхто не розверне з порога, якщо тільки на тобі не шорти і шльопки. Але…

    Театральний сезон, обірваний початком карантину, тільки почався. І любителі балету ледь не вперше за багато місяців отримали змогу потрапити на виставу. Це ж бо не причина вдягнути все найкраще, що тільки знайшлось в гардеробі? Ще на підході до будівлі Опери Берізка відчула себе вдягнутою майже непристойно. Вечірні сукні, костюми, сяючі запонки і брошки. Зачіски, макіяж… і чітке відчуття зльоту якоїсь еліти, дворянства як мінімум. Ще більше цей ефект підкреслювала сама Опера – коридори з червоними килимами, мармурові сходи. В якийсь момент Берізка перестала навіть боротись з бажанням злитись з якою-небудь стіною і не відсвічувати. Не часто доводиться відчувати себе настільки недоречною.

    Чорти б ухопили замовника, якому спало на думку зустрітись тут.

    Хоча з професійної точки зору Берізка підтримувала його трохи більше, ніж повністю. І причина була не тільки в натовпі – навіть зараз, в режимі карантину, було не важко знайти відкрите кафе. Чи навіть використати ту ж саму набережну. Скільки б Берізка не гарчала на людей, що не дотримувались карантину, а часом це було на руку навіть їй самій.

    Справа була в самому приміщенні Опери. Стара будівля, оповита легендами не менше, ніж реальними історіями, вона просто не могла не бути артефактом ледь не сама по собі. Чари мавки розсіялись, варто було підійти до сходинок, що вели до центрального входу. Вона тоді тільки винувато розвела руками. Ходили чутки, що свого часу відьми були готові розібрати Оперу до самого фундаменту, аби тільки розібратись, що ж не так в цьому місці з фоном, чому енергія Наві поводиться зовсім не так, як повинна. Але навіть в Шабаші знайшлись ті, кому історична пам’ятка міста здавалась набагато ціннішою. Два відьомські табори зійшлись на тому, що налаштували екран навколо Опери. За офіційними документами його основною задачею було згладжування фону, щоб відьмам не доводилось робити поправки на аномальну зону в своїх розрахунках. Але по факту екран частіше опускали, щоб приховати зону від людських очей. Його потужності вистачало, щоб люди просто не бачили навій. Не всім відьмам подобається вибиратись кудись за місто, щоб осідлати мітлу. Когось більше вабить перспектива літати прямо в центрі міста.

    - Хто там сказав на мамку падло… - ледь чутно наспівувала Берізка, пробираючись на своє місце. Ще раз звіривши номер місця з білетом на екрані телефону, вона сіла. І, повторно окинувши поглядом зал, заштовхала потерту сумку під сидіння, - кому жить набри[2]… тьху ти! – сама себе перебила жінка, роздратовано фиркнувши. Все-таки причепилась. Якась з тих пісеньок, що їх наспівувала мавка всю дорогу до Опери. Сама дівчина залишилась на площі перед будівлею. Обіцяла дочекатись.

    [2] - alyona alyona - Падло (feat. Alina Pash)

    Берізка приступила лямку сумки, а потім навіть пересунула її так, щоб відчувати гомілкою покатий бік банки десь в її глибині. Чим більше паніки навколо пакунку – тим простіше помітити кур’єра в натовпі. З часом звикаєш показово поводитись так, ніби в сумці нічого цінного.

    Спектакль йшов без антракту. Одна з вимог карантинного режиму, на рівні з перевіркою температури на вході та масками на обличчях всіх глядачів. Не всіх ці вимоги зупиняли, звісно. У чоловіка, що сидів через два місця від Берізки, маска прикривала тільки нижню губу і підборіддя. Жінка кидала на нього важкі погляди час від часу, але натяків він, схоже, не розумів. В такі моменти Берізка трохи жалкувала про те, що їй не довелось народитись відьмою. Один короткий прокльон… хоча ні. Один короткий прокльон в будівлі Опери може перетворитись на масштабний вибух. Навіть тут прокол, щоб його!..

    В залі були чорти. Три відьми в ложі. Мавки… щодо них Берізка не була певна – рівно з такою ж вірогідністю це міг бути збір трав у когось в сумці. Або букет польових квітів, який приготували для артистів. Це була одна з причин, чому вовки в усіх куточках України, в які заносило Берізку, тримали теплі стосунки з сестриницями мавок. Цих дівок було неможливо відстежити.

    Або, можливо, лісові діви просто любили вовків. Хто їх розбере.

    Вистава закінчилась оплесками. Солісти вклонялись під шум залу, що якимись нерівними хвилями підіймався, доповнюючи крики ще й візуальним вираженням прихильності. Берізка вставати полінилась. Продовжувала вона сидіти і коли закрилась червона завіса і люди почати покидати залу. Жінка, який довелось пробиратись повз Берізку, продовжувала щось бурчати в маску, навіть, здається, коли вийшла в прохід. Вовкулака її ігнорувала. Її погляд з напускною флегматичністю ковзав по людям, майже сканував простір навколо.

    Чоловік в третьому ряду. Він все ще сидів і, судячи з характерно схиленої голови, копався в телефоні. Він не поспішав. Берізка повільно втягнула носом повітря. Але в калейдоскопі запахів людей, що коливались навколо, так і не змогла вловити той, що належав йому.

    Берізка підхопила сумку і, знову закинувши її на плече, вийшла в правий прохід партеру. І зупинилась, пропускаю ще декількох людей. На вулиці ще було достатньо тепло, щоб обходитись без важкого верхнього одягу, так що далеко не всі глядачі поспішали в чергу до гардеробу. Хоча свій філіал пекла там, здається, відкривався не залежно від погоди.

    - Блять, - виразно проговорила Берізка, як тільки вони залишились в залі тільки вдвох, - Ти в поїзді забрати не міг?

    Відповісти Кирил не встиг. Берізка фиркнула і проговорила, виправляючи сама себе.

    - Тебе шмонали.

    Кирил кивнув.

    - Довелось викручуватись, - підтвердив він, виходячи на середину проходу. Берізка хитнула головою. І полізла в сумку за пакунком. Цупкий коричневий папір на дотик був майже рідним, знайомим. Всі посилки завертали приблизно однаково. Берізка відчувала його погляд.

    - Забув сказати, - подав голос Кирил. Жінка скосила на нього погляд, - у тебе дуже гарна посмішка.

    Якусь мить він дивився на Берізку з ледь помітною посмішкою на губах, в той час як на обличчі жінки не можна було прочитати жодної емоції. Берізка добула-таки з глибин сумки пакунок. Вирівнялась, кидаючи на Кирила прямий погляд.

    - Серйозно? – вона трохи повела бровою, вільною рукою знімаючи маску, - ти тільки що ржав з моєї колекції всратих мемів з вовками, - продовжила Берізка, підходячи ближче. «Тільки що» в рамках переписки в месенжері могло легко розтягнутись на декілька годин, а іноді навіть більше, - не скочуйся в банальність, - вона все-таки широко усміхнулась. Кирил засміявся.

    - Я постараюсь.

    Дзенькнув телефон. Берізка скосила погляд на мобільний в руках Кирила, реагуючи на незнайомий звук.

    - Оу, - прокоментував він повідомлення на екрані. На відміну від Берізки, Кирил користувався застосуваннями від “WitchSoft”, - вона краєм ока помітила логотип компанії. Абсолютно непідходящий, якщо подумати. Ніколи за всю історію місцеві відьми не носили гостроверхі капелюхи. Але образ був загальноприйнятим. На відміну від багатьох в общині, відьми слідкували за трендами.

    - Вони опустили купол.

    - Блять.

    Берізка обернулась через плече, перевіряючи виходи з зали. Їх було багато, починаючи з основних і закінчуючи дверима в кожній окремій ложі. Партер був занадто відкритим простором. Але вовкулака встигла тільки смикнутись в бік оркестрової ями, коли Кирил перехопив її за руку. І потягнув за собою в бік ложі.

    - Акустика, - прошепотів Кирил, вже коли вони обидва всередині ложі по правому краю зали. Берізка кивнула. В цьому був сенс – в ложі вони могли сховатись на якийсь час. Сама будова зали, акустика, налаштована складною архітектурою, робила оркестрову яму місцем, кожен випадковий звук з якого буде чути на всю залу. Ну, як на всю… найкращий звук, кажуть, близько дев’ятого ряду в центрі.

    Світло згасло раптово. Після того, як повільно і поетапно воно гасло перед початком вистави, така його поведінка здалась майже грубою. Берізка обережно визирнула з ложі, вдивляючись в темряву. Найменше джерело світла, вистачить навіть світла мобільного, - і відблиск в вовчих очах покаже де вони.

    - Якого чорта це взагалі моя проблема? – з помітним запізненням запитала Берізка, скосивши погляд на Кирила.

    - В смислє? – прошипів Кирил у відповідь, - Сохранність посилки твоя відповідальність.

    Берізка пірнула назад, сіла на підлогу, обперлася спиною об перегородку, що відділяла ложе від основного залу. За належного рівня уваги можна було помітити, як нервово нашорошуються її вуха, вловлюючи кожен звук.

    - Я її доставила, - спокійно відбила жінка, роздивляючись обличчя Кирила в напівтемряві. Чоловік опустив погляд на пакунок, що тепер лежав на підлозі. Підняв його, обережно охопивши пальцями, і якусь мить просто дивився.

    - Да? – запитав він. І, перш ніж Берізка встигла відреагувати, підчепив за лямку сумку і запакував посилку назад, - Я не отримував, - додав він, ледь помітно всміхаючись.

    - Зар-р-раза, - Берізка намагалась звучати погрозливо. Але звіряче гарчання все одно вирвалось через посмішку. Хитрий біс.

    І знову про бісів…

    Берізка притисла палець до губ. А наступної миті вже і Кирил почув, як прочинились двері і в темний зал проникло одразу декілька чортів. Берізка навіть не здивувалась, принюхавшись і впізнавши декількох з них.

    - Блохаста?! – покликав знайомий голос. Берізка закотила очі. Звичайно, як же ще можна назвати вовка. За своє життя вона чула стільки варіантів. Її навіть «чихуахуа» називали, в менш цензурній версії назви цієї породи. Так що «блохаста» це було майже нормально. Майже. Берізка смикнула верхньою губою, оголяючи зуби. Кирил торкнув її за плече.

    - Знахар? – додав інший голос. Промінь ліхтарика ковзнув над головою, змусивши Берізку нижче пригнути голову.

    Це вже цікаво. Тож вони вийшли навіть на замовника. Що ж там таке було, в тій банці?..

    Тепер, коли було зрозуміло, які з виходів перекриті рогатими друзями, Кирил обережно пробрався до дверей з ложі. Перевірити було варто, але сподіватись на те, що їх ще не зачинили, було б занадто наївно. Хоч би раз в житті так пощастило.

    - Перевір там, - знову заговорив чорт. І додав вже голосніше, - вам же нікуди діватись. Віддайте банку і ніхто не постраждає.

    - Крім моєї репутації, - самими губами проговорила Берізка. Кирил ліктем ткнув її в ребра, але вона і так чула, як один з бісів підбирається ближче. Він перевіряв ложі. Берізка схилилась нижче, більше знаючи, ніж відчуваючи, як шерсть на спині стає дибки, а на обличчі завмирає вищир. Кирил відсунувся убік. Саме вчасно.

    Світло ліхтарика вдарило в очі. Берізка затрималась на мить, милуючись спотвореним від переляку обличчям чорта. В свої тридцять з гаком жінка повинна знати «робочі сторони» своєї зовнішності. Питання лиш в тому, для чого «робочі». Берізка, приміром, знала, що вихоплена з темноти променем світла, з «правильним» виразом на обличчі вона здатна викликати від двох до п’яти серцевих нападів. Залежно від ідивідуальної чутливості випадкових свідків.

    Берізка стрибнула на перегородку, а з неї – на плечі чорта, припечатавши рогатого коліном в вухо. Зручна, до речі, штука ці роги. Рука сама собою лягла на виступаючі нарости. Щоправда, не на довго. Чорт завалився назад, на ряд стільців, що були бережно прикручені до підлоги партеру. Берізка відштовхнулась від підлокітника і перемахнула декілька рядів, перш ніж ноги опустились на сидіння.

    Колись, коли вона була сильно молодшою, батьки привели її в Оперу на якийсь дитячий спектакль. Тоді її сварили за спроби залізли на стілець з ногами і забороняли навіть сидіти на перегородці ложі. Зараз сваритись було нікому.

    Ще один біс з’явився перед очима раптово. Берізка непогано бачила в темряві, але вогні ліхтариків збивали з пантелику. Очі не встигали пристосуватись до раптових змін освітлення. Берізка зігнулась, вільною рукою хапаючись за живіт. Подейкуюсть, що медсестри на операціях навіть втрачаючи свідомість руки тримають прямо перед собою, щоб не порушити стерильність. Професійна деформація. Для Берізки таким рефлексом була рука, що звично притискала сумку до стегна. Навіть на шкоду собі. Відносну шкоду, звичайно. Тому що, пірнувши від руку чорта, Берізка обійшла його зі спини і виписала копняка.

    З наскоку пробитись до виходу не вдалось. Кирил виник з темряви справа і відсмикнув її в бік. І тієї ж миті пролунав постріл.

    - Ви, блять, подуріли! – огризнулась вовкулака. За першим пострілом пролунало ще два.

    - Відьми такий рахунок вивалять, - зло докинув Кирил. Якщо хто і міг швидко і непомітно для людей провести реконструкцію – то це вони. Але далеко не за безкоштовно. Берізка не стала говорити про розсічені кігтями оббивки стільців. Нехай буде сюрпризом.

    - Кирил, - ще одна спроба переговорів з боку чортів. Берізка прислухалась, - віддай пакунок, доки не стало гірше. Нам воно потрібно!

    «Воно» лежало в банці, що була притиснута до стегна Берізки. І інтригувало дедалі сильніше.

    - А цікаві у вас методи, - подала голос Берізка, - Аваков точно не ваш?

    - Блохаста, щоб тебе!

    Цього разу Берізка очікувала на постріл. Куля врізалась в стілець перед ними. Вовкулаці довелось майже розпластатись на підлозі, потягнувши за собою і знахаря. Маючи довгий язик вчишся як мінімум швидко реагувати.

    - Зроби щось, - ледь не в вухо Кирилові прошипіла Берізка.

    - Що? – так само прошепотів чоловік, - Я знахар, блін! Нашептати?

    - Тримайтесь разом, - почулось з темряви. Це погано. Відловлюючи чортів по одному в темряві Берізка ще мала шанси. Проти декількох – навряд. Але це наштовхнуло на думку...

    Вовкулака зіщурилась, видивляючись щось під стільцями. Цього разу вони застрягли десь на восьмому ряду.

    - Ей, - вона штурхонула знахаря в бік, - набери куратора.

    - Нафіга?

    - Треба, - прогарчала Берізка, - скажи, хай поставить на спікер, - додала вона. Кирил кивнув, прикриваючи рукою екран мобільного, щоб той не відсвічував. Навіть з такої відстані гудки було ледь чути, але знахар все одно знизив гучність. Жінка виплуталась з лямки сумки і простягнула її знахарю. Без звичної ваги біла стегна було майже самотньо. І за мить до того, як чоловік забрав сумку, зазирнула йому в очі майже впритул.

    - Втечеш без мене – вб’ю, - викарбувала вона максимально чітко. В голосі відчувалось гарчання на якомусь майже психологічному рівні. Знахар не відвів погляду. Але щось змінилось в його очах, ледь видимих в темряві.

    - Це не дуже здорово, що це трохи заводить? – запитав він ледь чутно. В слухавці, що він притискав до вуха, щось клацнуло, повідомляючи про з’єднання. Берізка намагалась втримати серйозний вираз обличчя. Навіть знову вищирилась, показуючи зуби. Але врешті...

    - Пиразит, - вона все-таки всміхнулась, - На каву поклич спочатку, - мовила вже сама до себе, перебираючись під стільцями на сусідній ряд.

    Чорти охороняли виходи. Навряд хтось з них очікував, що вовкулака чкурне в протилежний бік. Берізка пробігла по проходу і, не збавляючи швидкості, перескочила перегородку, що відділяла оркестрову яму від партеру. І, тільки торкнувшись ногами підлоги, завила.

    Акустика рознесла її голос по залі.

    Найкращий звук в Опері – десь близько восьмого ряду в центрі зали. Саме там, де зараз знаходився знахар з підключеним телефоном. І мавкою по той бік зв’язку, що тепер транслювала через спікер вовчий аналог S.O.S.

    Вони повинні були бути десь поруч. Не тільки чорти відслідковують підозрілих особистостей. А Берізка сьогодні була дуже підозрілою.

    Той рідкісний момент, коли хочеться вірити, що виконала свою роботу не так вже і ідеально. І в ній є дірки. Бажано великі. Бажано достатні…

    Берізка сахнулась в бік від пострілу.

    Біс не влучив навмисне. Їх не збиралися вбивати. Тільки налякати достатньо, щоб важливість власного життя переважила цінність пакунку.

    - Харе, наспівались, блохаста.

    Берізка прикрила очі від світла ліхтарика. Вона не могла розгледіти чорта, проте не сумнівалась, що зараз пістолет направлено прямо на неї. Вовкулака підняла обидві руки.

    - А тепер іди сюди, - покликав чорт.

    Якщо Берізка і збиралась послухатись – то просто не встигла. Світло ліхтарика сіпнулось, метнулось кудись в бік по оркестровій ямі, а потім і взагалі вдарило кудись вгору. Через декілька секунд, тільки-но очі знову звикли до рівня освітлення, Берізка вихопила з темряви Кирила. Чорта не було видно за перегородкою, але знахар вперто тягнув його за хвоста.

    Берізка розбіглась в два кроки, що дозволяла оркестрова яма, і стрибнула на перегородку. І вже звідти, згори, стрибнула на найближчого чорта, знову втягуючись в бійку. Її гарчання звучало майже фоном до криків. І пострілів. Останні лунали не часто – навіть чорти не стріляють при загрозі зачепити своїх. А вони обидва – і Берізка, і Знахар, - віддавали перевагу ближньому бою. Більше синців – менше шансів когось вбити.

    А потім спалахнуло світло.

    Велика центральна люстра на стелі і десятки дрібних світильників по периметру – вони всі загорілись одночасно. Здавалось, що зіниці просто випалить раптовим світлом. Берізка зашипіла, ховаючи обличчя в долонях. Вона їх чула – вовків, що влетіли до зали разом зі світлом. Висока чутливість очей дає перевагу в здатності бачити в теряві, але і зміна освітлення б’є по ним набагато сильніше. Берізка все ще мружила одне око, намагаючись роздивитись, що відбувається. Очі сльозились, картинка плила, ніби в калейдоскопі.

    - Все норм?

    Знайомий голос. Вовк зі стадіону. Платан.

    Берізка кивнула.

    Вовк широкою лапою притискав чорта до червоного килиму. Рогатий шипів щось крізь зуби, але загалом мав вигляд абсолютно безпорадний. Жінка пошукала очима Кирила. Знахар стояв між рядів майже в протилежному кінці партеру – десь під чай бійки їх відкинуло один від одного. Вовки косились на нього, але загалом обходили.

    - Якого ви лізете? – голосніше прошипів чорт, вимагаючи уваги. Платан скоса глянув на нього.

    - Да так, мимо проходили, - відізвався вовк, - а тут хтось пальбу в Опері влаштував. Та й, думаєм, заглянем на огонєк, має ж бути весело.

    Чорт принишк. Крити було нічим. Там, де серед людей лад наводила поліція, навіям вистачало саморегуляції. Декілька фракцій, кожна з яких так чи інакше наглядає за іншою. Десь на верхах – велика політика з вирішенням хто з ким і проти кого дружить. А нижче – просто дружні стусани, щоб ніхто не виходив переступав межі. Стрілянина сама по собі мало кого хвилювала. Навіть якби вони привернули увагу поліції – то була б проблема однієї конкретної вовкулаки, знахаря і купи чортів. А от чиясь смерть вже могла закінчитися конфліктами на вищих рівнях. Не кажучи вже про те, що помирати Берізці поки що не хотілось. Та й віддавати знахаря теж.

    Мавка прошмигнула до зали тихо, її навіть не одразу помітили. Вона швидким, нервовим поглядом окинула присутніх, коротко махнула рукою Берізці. Але шукала вона не її. Мавка буквально кинулась на шию чоловікові. Кирил обійняв дівчину вільною рукою. В другій руці він тримав сумку Берізки. І, судячи з ще більш нещасного вигляду, чим на початку, цією сумкою таки прилетіло в вухо котромусь з чортів.

    - Блять, ну звісно… - втомлено видихнула Берізка. Даремно вона бігала зранку. Активності за день точно вистачило б, щоб спалити надлишкову енергію.

    Платан прослідкував за її поглядом.

    - Слухай, сестричко, у тебе там має бути квітка папороті, не менш, - прокоментував він. Берізка кивнула.

    - Думаю, що ти можеш завершити доставку, - Кирил усміхнувся, передаючи їй сумку. Берізка смикнула краєчком губ, тільки намічаючи посмішку. Вона перекинула лямку через плече і знову добула з глибини сумки пакунок.

    - Так що там все-таки? – знову поцікавився Платан. Берізка підвела погляд на знахаря. Вона не задавала питань, професійна етика і все таке. Але часом… часом просто цікаво.

    Замість Кирила відповів хтось з чортів.

    - Потерча.

    Слово впало в якусь раптову тишу.

    Берізка випустила пакунок з пальців за мить до того, як знахар його взяв. Цупкий папір ковзнув по його розкритій долоні, але зупинити падіння він не встиг. Банка м’яко впала на килим. Берізка повільно вдихнула. Якусь мить вона пильно дивилась в його очі.

    - …що? – видихнула вовкулака.

    Тиша відчувалась майже матеріальною, як пара дуже незручних туфель. Десь в кутку ритмічно бив хвостом об стілець біс. Берізка опустилась навколишки й, піднявши пакунок, кількома різкими рухами зірвала обгортку. В прозорій банці бився об стінки яскравий вогник. Берізка торкнулась долонею скляної поверхні і загублена душа потягнулась до тепла.

    – Віддайте! – від різкого голосу чорта Берізка внутрішньо здригнулася, радіючи тільки з того, що змогла це приховати, – Ми його відпустимо! Це краще, ніж віддати на експерименти цьому психу!

    Берізка облизала сухі губи.

    - Ну нада же, - заговорила вона, повернувши голову в бік біса, - то чорти у нас цього разу хороші хлопці, - тихо проговорила вона.

    - Нахуй іди, блохаста, - виплюнув чорт, показуючи їй середній палець.

    - Справедливо, - прокоментувала вона, піднімаючись на ноги.

    – На чорта вам потерча? – на відміну від Берізки, Платан свою мову в присутності чортів не фільтрував. Біси мовчали, опустивши голови, – Ну?!

    – Нам треба... – ледь чутно почала бісиця. На неї глипнули інші, але перебивати не стали, – благословення Наві, – тихо мовила вона. Під поглядами вовків дівчина стихла.

    – Ковід, – тяжко видихнув її колега, – навій не бере, але... один з наших захворів.

    – Нав його точно вилікує, – знову заговорила бісиця. Платан хитнув головою.

    – Вау, – прокоментував він, – Ото любителі мікроскопом гвозді забивати, – усміхнувшись, вовк продовжив майже виховним тоном, – То вам не потерча треба. А Лісова Мати.

    – А то вона слухатиме чортів, – фиркнув хтось з рогатих. Берізка з деяким зусиллям відвела погляд від вогника. Напруга між фракціями була завжди, змінювалося лише те, хто проти кого дружить цього сезону. Чорти київської общини останні кілька років були в немилості Лісової Матері. На відміну від...

    – Вовків слухатиме, – відказала Берізка, глянувши на Платана. Той на мить замислився. І кивнув. Чорти кинули на нього погляди настільки сповнені надією, що відмовити було ніяк.

    Берізка знову похилила голову і, не дивлячись ні на кого, сунула банку в руки знахаря.

    – Доставку завершено, оплата на карту, – проговорила вона.

    – Бере…

    - Мавка, - вона перебила знахаря на середині власного імені. І, дивлячись прямо в очі Ірини, чітко вимовила, - Я більше не працюю зі знахарями.

    - А… - на мавку шкода було дивитись, настільки нещасною вона виглядала. Тільки заради збереження її нервів можна було б пом’якшити свій вердикт. Майже, - з київськими? – з якоюсь надією запитала вона.

    - З усіма, - відрізала Берізка. І, хмикнувши, додала, - і з тобою теж.

    Платан відступив в бік, пропускаючи вовкулаку. І кивнув вовчиці, що чергувала біля виходу, щоб та пропустила Берізку.

    - Я… відмічу, - зовсім тихо відповіла мавка.

    ***

    Є причини, чому кур’єр не повинен знати, що у нього в посилці. Якщо розбиратись докладніше, то таких причин є ціла купа. Але Берізка думала про одну конкретну. Про ту, що не давала їй спати всю ніч. Повідомлення про зарахування коштів на картку прийшло ще вночі, коли вона повернулась додому. Берізка не пожбурила телефон з розмаху в стінку, тільки тому що він був відносно новим і знову йти в магазин за технікою бажання не було.

    На ранок настрій не поліпшився.

    На нього позитивно вплинув хіба що дзвінок від Платана. Вовк організував зустріч для чортів з Лісовою Матір’ю ледь не на світанку. І вже дві години слухав, як та виховує рогатих, не підбираючи слів. Вони мали звернутися до неї одразу. Але принаймні тепер хворий чорт потрапив у надійні руки.

    Берізка зупинилась в коридорі і, схиливши голову на бік, подивилась на двері. Вони були старими, навіть замок заїдав, але змінити його все не доходили руки. Та й навіщо – не настільки частим гостем Берізка була в рідному домі.

    Не ввічливо ввалюватись в квартиру без дзвінка.

    Відкривати двері до дзвінка – також.

    - Передай мавці, якщо вона зіллє мою адресу ще хоч одній живій душі – до наступного Купала не доживе, - відкриваючи двері, проговорила вона. Куратор не мала знати точну адресу Берізки. Але вона була єдиною, у кого були шанси вирахувати вовкулаку. В решті решт, вона сама назвала їй район. Кирил тільки кивнув у відповідь.

    - Передам, - погодився він. І, трохи всміхнувшись, простягнув вовкулаці великий яскраво-жовтий соняшник. Берізка не відреагувала, - На каву ти зі мною не підеш? – результат другої спроби був точно таким самим. Якусь мить Кирил дивився в очі Берізці. Потім видихнув, опускаючи руку з квіткою.

    - Даси пояснити? – запитав він. Берізка смикнула плечем.

    - Мені не цікаво.

    Прозвучало погано. Тому що прозвучало ображено. І Кирил усміхнуся.

    - Бо я хочу тобі пояснити, - проговорив він. Принаймні правильні відповіді чоловік вмів підбирати. Берізка кивнула.

    - Аргумент, - і, відступивши від дверей, порухом голови запросила його на кухню. Зустрівшись поглядом з Кирилом, Берізка повільно видихнула. І забрала у нього з рук соняшника. Вази, яка б йому підійшла, в домі не було. Зате був набір банок, що залишились ще від бабусі. Точніше від десятків порцій маринованих овочів і грибів. І варення, куди ж без варення…

    - Моя сестра потерча, - Кирил вже не стояв на порозі, але зайшов явно з козирів. Берізка повернулась до нього. Банку з квіткою вона механічно відсунула далі по робочій поверхні біля плити. Знахар сів.

    - Була потерчам, - виправився він, - не я дав їй ім’я, я не міг так ризикувати, - продовжив він. Берізка нахмурилась, - я хотів перевірити. Може, можна їх якось стабілізувати, щоб вони не розвіювались, - він хмикнув, - Бо так… я просто віддав життя сестри на відкуп случаю…

    Берізка покачала головою.

    - Це не так працює.

    Він кивнув.

    - Ірка те ж саме сказала.

    Якусь мить Берізка мовчала. Потім підняла на Кирила погляд.

    - Ірка? – перепитала вона, - Мавка Ірина?

    Кирил кивнув.

    - Блять, - видихнула Берізка, - А я тебе вже жаліти почала, тупа, - додала вона. Жінка знову взялась за банку, включила воду і сунула посудину з квіткою під неї. Чим не спосіб уникнути зорового контакту. Не на довго, щоправда.

    - Хоча ні, - Берізка знову обернулась, - це ти тупий. Твоя мала жива. А ти тут влаштовуєш… - Берізка видихнула і відвела погляд в бік.

    – Відпусти малого, – додала вона тихо.

    Коли вона знову знайшла очима Кирила, він тримав в руках вже знайому банку. Під уважним поглядом Берізки він відкрутив кришку. Вогник смикнувся недовірливо, спробував сховатись глибше, коли Кирил запхав руку всередину. Знахар, обережно охопивши пальцями, витягнув потерча, сховав між долонями, як метелика. Між пальцями тріпотіло ледь помітне тепле світло.

    Кирил підніс руки до губ і, дивлячись прямо в очі Берізки, прошепотів:

    - Богдана.

    Вовкулаки носили імена дерев. Але отримуючи державні документи зазвичай підбирали найближчий аналог реально існуючого імені. Так в «людських» документах Берізки було вписано ім’я Богдана.

    Жінка прикрила очі.

    - Позєр.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.