Відьмою стати

Піца з раками вдалася на славу. Навіть засмучена Анна була задоволена творінням Олівії. Сонце, ще не досягло свого зеніту, а вже на вулиці панувала духота.

– Добре ти постаралася, Олівіє, — мовила стара до дівчини, — хвалю. Хороше поїли. Тепер можна і подрімати трішки. А ти, Анно, наноси води у хату, та й можеш відпочивати. А тоді підемо у поле. Сьогодні багато чого цікавого можна там знайти. Або ж зовсім нічого.

– А можна мені з вами? — зголосилась Олівія.

– Тобі, напевно, буде нудно з нами. Ти міська, не звикла до роботи в полі. Та й для чого воно тобі. Краще залишайся дома.

Вечоріло. Духота поволі зникала й по селі з’являлись люди. Хто до магазину, хто у справах, а хтось до річки, аби освіжитись. Є й такі, що далі продовжували сидіти дома.

Соломія з Анною пішли, залишивши Олівію вдома. Та сиділа на порозі, нудилась і щось бормотала під ніс. Та так завзято, наче продавала своє невдоволення. Та й самій кудись іти не було бажання. Та й іти не було куди.

Із-за хати з’явився чорний кіт. Він сів й вивчав дівчину. Та запримітила кота, але цікавість до нього не виникала. А кіт навпаки запримітив Олівію. Граційно, наче по подіумі, наближався до дівчини. Почав тертись об її ноги. Спочатку об одну, тоді об іншу, вимальовуючи вісімку, й муркочучи. Та Олівії не сподобались загравання кота, та й пнула вона його ногою. Не сильно, але достатньо, аби він на метр відскочив.

– Дарма це ти, ой дарма, — замуркотав кіт.

Олівія збентежено закліпала очима. «Невже це справді кіт говорить. Чи це тепловий удар й нестача свіжого повітря», — подумала Олівія.

– Я знаю твою таємницю, — продовжив кіт.

– Яку ще таємницю?

– Не спроста ти втекла із дому, приїхала до старої відьми, у глухе село.

– Звідки ти це знаєш? — майже викрикнула дівчина, але раптом збавила тон.

– Я багато чого знаю, не одне століття провів на білому світі. Знаю, що ти хочеш відьмою стати, але не знаєш як про це старій сказати.

– Тс… — зашипіла Олівія, прикладаючи пальця до губ.

– Та й бачив, ученицю вона уже собі взяла. — сказав кіт і заскочив дівчині на коліна. Та його погладжувала, аж той спину вигинав. — Ще під вухом почеши, — попросив він, а та послухала. — Так і бути. Допоможу тобі, хоч спочатку непривітною була. Сьогодні Купала, можна силу роздобути. Що скажеш, хочеш?

– Ага, — коротко урвала Олівія. А очі наповнювались блиском.

– Тоді чекаю тебе на кладовищі, коли стемніє. — Сказавши це, кіт вискочив із рук Олівії та й подався геть, в кінці додавши: — Будеш винна!

Дівочі очі аж сяяли від радості. «Можливо з бабусею порадитись?», — спершу подумала дівчина, але цю думку швидко вона прогнала.

Сонце заходило за обрій, але видно як у день. Та несила більше терпіти, Олівія прийшла на кладовище. «Може тут, вдасться швидше час сконати. Влаштую собі так звану екскурсію» — подумала вона. Та нічого цікавого там не було. Кілька нових могил, та старі пам’ятники. А ще старі, поїдені дерев’яні хрести, що вже похилились. Об один із таких терся знайомий дівчині кіт.

– Прийшла. Не побоялась, — замуркотав кіт. — Що ж, сьогодні Купала, а значить треба знайти могилу Івана.

– Це легко, але я нічого копати не буду.

– Звісно не будеш. Копають могили, щоб на смерть зробити. І цим займаються досвідченні й могутні маги.

– Це вже радує. Цікаво, а що ж мені прийдеться робити.

– Перш знайдемо могилу, — запротестував кіт. — Усе по черзі.

Старий пам’ятник із мармурової крихти з хрестом нагорі одиноко стояв посеред ржавої огорожі. На овальній керамічній тарілочці виднілося фото старого діда. Кіт сидів на недоглянутій могилі.

– Кого чекаєш? Заходь. — Дівчина слухняно переступила через огорожу.

– І що мені робити? — запитала Олівія.

– Чекай. Ще рано. Ще сонце не зайшло. Лишилось кілька хвилин.

Дівчина стояла, поглядаючи то на пам’ятник, то навкруги. Вона не знала куди спрямувати погляд. Не знала вона і про що з котом поговорити. То ж мовчки чекала поки сонце зійде за горизонт.

– Ну що ж, почнемо. — замурчав кіт. — Для початку потрібно станцювати на кістках.

– Що? — обурилась Олівія.

– Це умовно, достатньо лиш станцювати на могилі.

– Ні, я не буду.

– Ну ти ж хочеш стати відьмою, а це перші кроки. До речі, це тепер модно. Навіть челенджі придумують. А я забув. Ти уже кілька днів без інтернету. Інтернет у нас лиш у східній частині, ближче до вишки. Відстаєш. Зараз це в тренді. Мода така, відновлювати старе забуте. Лиш вони дурні не знають для чого це робилося. Ну що, будеш танцювати, чи лиш дарма час гаєм?

– Нууу…. — задимлено відповіла Олівія. — Я не знаю. А що треба танцювати?

– Та будь-що. Я б не відмовився подивитися на тверк. — Із цими словами кіт звалився на спину. Регіт роздирав його маленьку пащу. — Тверк на могилі. О це я ляпнув.

Олівія розгублено стояла осторонь. Вона й не думала, що коти так можуть реготати, хоча до сьогодні, вона була впевнена, що вони не можуть говорити. Але лише тепер вона усвідомила, що це ніякий не кіт, а нечистий, що хотів обвести її навколо пальця.

– Олівіє? Що ти тут робиш? — здивовано мовила Соломія.