божевільна машина профессора Зао

На вулиці лило як з відра. Дощ відбивав барабанну дріб по склу, по підвіконню, по кам’яним сходам, по гравійним доріжкам, по брезенту гужового возу, який в'їжджав у ворота шпиталю. Біля входу в приміщення вже чекало декілька медсестр з перевізними ліжками.

Із возу вистрибнули двоє бравих солдатів і почали вивантажувати поранених бійців. До дівчат підійшов офіцер, передав старшій медсестрі документи чоловіків, перекинувся декількома словами, пояснюючи про поранення.

Поранених повезли довгими коридорами на стінах яких витанцьовували тіні від газових світильників. Дорогою дівчата з цікавістю розглядали пацієнтів.

-Гей, Жаннет, а тобі гарний хлопець дістався, - розсміялася молода медсестричка, яка котила ліжко поруч.

"Ай справді", - подумала дівчина, і почала уважніше придивлятися до молодика. Він був без пам’яті, такий вразливий, та в той же час втілював всю красу олімпійських богів своєю м’язистою фігурою.

Величезна кімната. багато койок в декілька рядів. Більшість зайняті. навкруги стоїть гомін: поранені метушаться в гарячці. У повітрі стоїть запах камфори і не митої плоті.

Дівчатка-медсестри стали перекладати своїх підопічних на їх ліжка. Вони по двоє брали пораненого за плечі та ноги і обережно перетягували чоловіків на свої місця. Жаннет допомагала дівчина, що зробила зауваження стосовно красеня. Коли вони перекладали чоловіка на ліжко його рука впала донизу. Медсестра потягнулася до кінцівки, але, раптом, молодик схопив її за зап’ястя.

Дівчина скрикнула. Волосся стало дибки по всьому тілу. Голова запаморочилась.

- Така гарна жінка повинна стати моєю дружиною, - всміхаючись куточком губ, тихо вимовив молодик.

- Такими темпами я до весілля не до живу, - вже оговтавшись від переляку пробелькотіла Жаннет. Та побігла до гурту інших регочучих медсестр, які потроху залишали палату.

Ця ніч виявилась тяжкою для обох. Хлопця турбував пекучій біль пораненої плоті. Дівчину - спогади про їх першу розмову.

А за вікном дощ оплакував увесь свій смуток.

Темрява почала потроху розчинятися. І, вмить, різонула, неначе скальпелем, по сітківці. Горло, здавалось, прочистили металевою щіткою. Із рота молодика вирвався скрипучій стогін. Тіло боліло.

Гей, Гюго, тут мій сусід оклуняв, - промовив вусатий літній чоловік, - треба нашого генія позвати, він просив.

А я що, тут самий рудий? - запитав Гюго.

Ні, ти самий ходячих у цій палаті, - всміхнувся у вуса чоловік.

Тьєрі потроху приходив до тями. Світло вже перестало бути болючим і почали вимальовуватися об’єкти і люди поруч. Він знову почав хрипіти, але вусань пояснив, що деякий час краще помовчати.

До палати відчинились двері. Перший застрибнув Гюго:

- Зустрічайте найсвітлішу голову усіх академій та видів наук і найкращого лікаря в світі!

- Ну досить, юначе, поки що зарано казати таке у мій бік, але дякую, - трохи засоромившись, казав велетень у білому лікарняному одязі.

Доктор Кюрі насправді був, майже, 2 метри на зріст та досить широкий у плечах, що інколи змушувало його проходити у двері напівобертом.

Доктор підійшов до Тьєрі, помацав лоба, порахував пульс:

- Юначе, коли вам будуть робити перев’язку, скажіть медсестрі, щоб обов’язково позвали мене. Доброго дня усім. - З цими словами, він як кит величезний і поважний, виплив із палати.

- Тут є телеграф? - Майже одними губами промовив Тьєрі.

- Так, як раз біля шпиталю, - відповів Гюго.

- Мені дуже треба відправити телеграму...

- Ти бач, який швидкий, ще не прийшов до тями, а вже телеграми посилати треба, - сказав з іронією вусань.

Я батькам...

-А... Тоді так, це треба, - зауважив Гюго, - якщо хочеш, я напишу і віднесу відправити.

Дякую. - Знов лише губами промовив Тьєрі.

Цього вечора у відділенні телеграфного зв’язку чоловік відстукав морзянкою:

“Зі мною все добре. Знаходжусь у шпиталю св. Марії в містечку N.”

Дні тягнулися за днями. Тьєрі з приходом кожного дня відчував себе краще. Життя в палаті відбувалось як налагоджений механізм. У ходячих пацієнтів буття було трохи різноманітнішим. Вони ходили в загальну їдальню, гуляли у парку при шпиталі, інколи могли виходити в місто. Та і в самій палаті було не сумно: чоловіки грали в трик-трак, безик, республіканські карти, бавили себе різними історіями. Після обіду до пацієнтів доходила черга читати ранкову газету, яку купував для себе доктор Кюрі, а потім почергово вона передавалась із палати в палату. І тоді чоловіки починали пристрасно обговорювати новини з фронту.

Тьєрі перезнайомився зі всіма мешканцями своєї палати. По праву руку від нього лежав вусань. С першого погляду здавалося, що цей чолов’яга досить старий. Його волосся все посивіло, а обличчя було вкрите сіткою зморшок. Насправді, цього чоловіка звали Моріс, йому було 47 років. У шпиталі Морісу ампутували ногу трохи вище коліна. Та справи вусаня йшли у гору. Досить вправно він вже володів милицями. Моріс майже все життя прослужив у армії, так і не обзавівшись родиною. Але за пазухою він завжди мав кілька цікавих армійських баєк.

По ліву руку лежав молодий араб - Сафіян. Його батько був військовим і служив у Марокко. Там він познайомився із матір’ю юнака. Майже все своє життя араб прожив в країні своїх пращурів і з молоком матері ввібрав всі традиції мусульманського народу. Коли батько Сафіяна став застарим для військового тягаря, він забажав повернутися на батьківщину, незважаючи на всі благання і доводи своєї дружини. Юний араб тяжко пережив переїзд. Спогади за рідним краєм змусили його податися у військові. Сафіян мріяв, як колись його батько, опинитися у приємній серцю місцевості. Але розпочалася війна.

Був у палаті і баламут Гюго. Ледар, який любив зручності у побуті та увагу до своєї персони. Юнак був молодшою дитиною у сім’ї і тяжкість роботи не залишила сліду на його витончених руках.

За свої 23 роки він встиг наробити багато дурниць. Батько Гюго, який служив жандармом, вирішив, що армія поставить мозок його сина на місце. Та воював він не довго - схопив кулю і вирушив на відпочинок до шпиталю.

В палаті ще було багато чоловіків таких як Крістоф, Жюльєн, Жерард, Вінсент та інші.

Багато Тьєрі розповіли і про доктора Кюрі. Він був дуже цікавий до багатьох наук. Вивчав праці сучасних вчених. Дискутував в листах із світилами медицини. У доктора була лабораторія, обладнана великою кількістю різноманітних приладів, інструментів, реторт та мензурок, де він для власного затвердження проводив досліди. Доктор проводив багато успішних операцій. Городяни цього міста казали: “Якщо ти потрапив до доктора Кюрі, то в тебе немає шансів не одужати”.

Підвальне приміщення шпиталю було обладнано паровими машинами для дезінфекції одягу та інструменту. По наказу доктора кожна палата провітрювалась, навіть взимку.

Він натрапляв на безліч пересудів у свій бік від колег по медичному цеху, але не звертаючи уваги продовжував іти своїм шляхом, бо подяка від одужавших - була найкращою нагородою.

Прокинувшись цього ранку Тьєрі твердо вирішив, що сьогодні він спробує піднятися самостійно та трохи походити по палаті. Прийняти сидяче положення не склало труднощів, тому що медсестри та і товариші по палаті декілька разів на день робили з юнаком цю процедуру.

Тьєрі опустив ноги до низу. “Це ж нічого складного, я ж робив так багато разів”. Але як тільки ступні торкнулися холодного полу, слабкість тисячі старців охопила його організм. Тремтіння проникло до кожного м’язу. Молодик відкинувся на подушку. “Трохи полежу і спробую ще. Наступного разу треба зробити це швидкіше, щоб підступне тремтіння не встигло мене охопити”, - заспокоював себе юнак. Тьєрі радів, що зараз знаходиться один в палаті, був час сніданку, він не бажав, щоб його невпевненість і страх бачили інші. Цього разу молодик швиденько сів. Зі всією міццю вхопився за бильце ліжка і розпрямився у весь зріст. У голові запаморочилося. Та залізний хват руки дозволив Тьєрі втриматися на місці. Ноги були якісь чужі. Зовсім не хотіли пересуватися. А потім, враз, закололи, наче мільйони голок впилися у м’язи. Юнак знов сів на ліжко, підтягнув до себе ноги і почав їх розтирати. Було боляче, але він радів, розумів, що з ногами все добре.

В палату веселим вихором, як завжди, влетіли Гюго, Крістоф і Жюльєн.

- Друже, ти що тут робиш, чи втекти намагаєшся? - Всміхнувся головний балагур.

- Мені потрібні милиці. Я хочу вже ходити. Насточортіло лежати колодою. - В тон насмішки відповів Тьєрі.

- О! Так це ми швидко влаштуємо! Хлопці, кругом, руш! - Скомандував Гюго.

На обід Тьєрі вже невпевнено шкандибав на милицях до загальної їдальні.

Після обіду юнак вирішив вийти до парку. Не дивлячись на грудень, погода була чудовою. Сонце щосили намагалося обдурити зиму. Пташки щебетали, наче весною. Гравійною доріжкою Тьєрі пройшов алеєю до паркових лав, які колом обрамляли фонтан. Чоловік присів на одну з них і почав розтирати натруджені ноги.

Плече пронизав різкий біль. Поруч на лаву з грохотом впав якийсь предмет. Тьєрі охопив жах. “Невже до міста дісталися німці, і вулицею йдуть бої. Та чому так тихо навкруги?” Він підняв голову: за десяток метрів від молодика з-за дерева виглядав замурзаний хлопчисько. Цей малий висолопив язика, розвернувся, і дав деру. Тьєрі не міг дати ладу емоціям. Його переповнювали гнів, обурення, відчуття незахищеності. Плече ще боліло. Біля себе молодик помітив каменюку, загорнену у шмат паперу. Намагаючись не пошкодити папір, Тьєрі дбайливо відокремив його від каменю. Це була записка з таким змістом: “Завтра о третій по обіду, чекаємо на тебе за адресою: вул. Ньов 13.”

Юнак озирнувся навкруги. Біля складських приміщень двірник прибирав опале листя. Тьєрі підійшов до нього, привітався.

-А ви не підкажете, чи далеко вулиця Ньов звідси?

- Та ні, - відповів двірник, - приблизно два квартали звідси. Ось так, виходиш із парку, і прямісенько крокуєш до площі, там повертаєш направо, треба пройти харчевню “Чорна конячка”, наступне перехрестя як раз і є вулиця Ньов.

- Дякую, гарного вам дня!

- І тобі не хворіти.

Час тягнувся, наче, напівзасохла смола.

-Гей, хлопці, гайда в їдальню, допоможемо нашим кухарочкам, - запропонував Гюго, чомусь сьогодні він нудьгував більш чим зазвичай, - ви бачили Огюстіну? Який же ласий шматочок. Їй богу, одружуся! Наробимо таких же ласих діточок.

- Ну ти і дивак, - усміхнувся у вуса Моріс.

- Ну так що, ідемо? - не звернув уваги на укол вусаня Гюго.

Декілька парубків підтримали ідею хлопчака, в тому числі і Тьєрі. В їдальню молодики вкотилися зграєю гогочущих гусей.

-Від головного керівництва незалежної республіки Франції надійшов наказ вступити в повну покору прекрасних кухарок цієї їдальні! - Відрапортовав Гюго.

Дівчата в білих кухарських халатах приснули від сміху.

-Дивись які прудкі, - з єхидством промовила пухка жіночка, на вид років сорока. - Як очима стріляти - тут як тут, а як помої виносити, так і нема вже.

- Ні, ні. Цього разу ми налаштовані серйозно, - хором відповіли чоловіки.

- Ну раз такі танці, то беріть ганчірки і витирайте столи, - відізвалась все та ж пухка жіночка.

Час промайнув швидко. Хлопці час від часу кидали непристойні жарти, а молоді кухарки рясно червоніли. До їдальні почали стягуватись інші пацієнти. Весела компанія теж посідала по своїх місцях. Поряд Тьєрі сів Сафьян.

-Як справи?

- Доктор казав, що після завтра я вже вільний. Я знов повернусь у свою бригаду, бо ці довбані прусаки зовсім не розуміють, що коють! - як завжди похмуро відповів Сафьян.

- О, я бачу в тебе бойовий запал. Так тримати, друже! - Поплескав по плечу Тьєрі свого сусіда.

В цей час до столу під’їхав візок з величезною каструлею.

-Давайте тарілки, помічнички. - дивлячись с посмішкою, сказала пухкенька жіночка.

- Що сьогодні на вечерю? - спитав араб.

- Свинячий гуляш. - в цей самий час вона перегорнула черпак, і в тарілку із чмоканням впала неоднорідна маса.

- Дякую, я не буду. - Розчаровано сказав Сафьян.

- Це діло твоє. - З байдужістю відповіла пухка жіночка і покотила візок далі.

- Ось, візьми, - Тьєрі пододвинув до сусіда свій шматок хліба.

- Та не треба, - махнув рукою молодий араб, і пішов до виходу.

Після вечері Тьєрі вийшов у парк. Вечір, на подив, видався теплим. Здалеку парубок примітив Сафьяна. Він підійшов і присів поруч.

-Як ти?

Обидва сиділи мовчки деякий час. Араб розірвав тишу:

-Ти віриш в Бога?

-Так, - чесно відповів Тьєрі, - але моє розуміння Бога відрізняється від думки багатьох. Розумієш, я вважаю, шо частинка Бога є в кожному з нас, в кожній тварині, в кожній комасі, в кожній рослині. Ми, разом, і є Бог. Вся природа - є Бог. В кожному камінчику є божественна суть. І це не Бог створив нас, а ми створюємо його всією сутністю єства. Ми і є Бог. Ми, не людина окремо, а вся природа разом...

- Ти знаходишся у мороці, наче на глибині морської безодні, - перебив юнака Сафьян, - хвилі зневіри накривають тебе, але ти добра людина. Ти можеш простягнути руку і Аллах дарує тобі світло прозріння.

Молодики сиділи мовчки, кожен в своїх роздумах. Біля їх ніг сів горобчик, він став купатися в пилу протоптаної доріжки.

-А знаєш що, - раптом вимовив Тьєрі, - я краще не буду вірити в жодного Бога, чим сперечатимусь через релігію. Багато людей поклали голови за свої переконання. І хай тебе береже твій Бог у тому місті, куди ти прямуєш. - Тьєрі встав і попрямував до входу в будівлю.

Наступного дня, після обіду, Тьєрі все не міг всидіти на місці. Очікування зустрічі виснажувало, він, чомусь, нервував, як мала дитина в очікуванні бажаного подарунка. Нікому нічого не сказавши, молодик піднявся з ліжка і вийшов з палати.

За стінами шпиталю було морозно. Тучі затягнули місто. Гори в далечі закрило таким туманом, що людина, яка сьогодні відвідала би цей край, навіть не здогадалась о присутності цих кам’яних велетнів.

Тьєрі був вже без милиць. Та ходити було іще дуже стомливо. Молодик йшов вулицею, розглядав вітрини та вивіски магазинів і питних забігайлівок.

Площу Тьєрі побачив ще з далеку. Вона виринула різдв’яною ялинкою. Дерево сяяло, як новий сантім, тільки що відчеканений. У цьому місті була традиція прикрашати ялинку самими городянами. Тому тут висіли і дорогі скляні іграшки, і вирізьблені дерев’яні та, навіть, склеєні паперові. Кожен намагався принести найкраще.

Біля ялинки граїлися завжди замурзані хуліганисті хлопчаки. Дівчатка у коротеньких куцих пальтах водили хороводи та співали різдвяні пісні.

У натовпі, біля однієї крамнички, Тьєрі помітив Жаннет. Він помахав їй, а вона взяла і підійшла. Після того випадку першої зустрічі їх стали називати нареченими. Вони, трохи, цього соромилися, та все ж симпатія один до одного була.

-А ми тут з дівчатами гуляємо. - Почала перша Жаннет.

-Жаннет, подивись на ту зграю, - Тьєрі звернув увагу на купку хлопчаків, які почали загравати до дівчат, - декілька років тому ми теж з друзями приходили на міську площу, щоб поцькувати дівчат, нічого не змінюється.

-І що, в тебе були дівчата гарніші за мене? - з викликом та хитринкою в очах зиркнула своїм жагучім поглядом дівчина.

Обличчя Тьєрі пішло густими червоними плямами: - ні, ти найгарніша! В мене щось є.

Парубок дістав хустку і розгорнув. На ній лежав невеликий шматок цукру. У дівчини округлились очі:

-Ого! Де дістав?

-На кухні допомагав - пригостили.

Жаннет вхопила шматочок ласощів і закинула до роту. Швиденько, щоб ніхто не помітив, поцілувала Тьєрі у щоку, і влилася у зграю гомінливих дівчат, які проходили повз.

-Побачимось! Завтра моє чергування.

Молодик, як на крилах, пішов далі. Важка втома, що крокувала за ним слід у слід кудись зникла. Він так замріявся, що пройшов свій поворот та трохи заблукав. Але потрібну адресу знайшов вчасно.

Тьэрі постукав у двері, що відділяли його, зовні, від таємниці в середині. Ніхто не відізвався. Тоді юнак несміливо відчинив двері та зазирнув у темряву. “Може не зачиняти двері? Так хоч щось видно” - Тьєрі зробив кілька кроків в перед. Тут двері із грохотом зачинились, і, майже біля вуха молодика пролунало питання:

-Тьєрі Рішар?

Юнак скрикнув від переляку і чітко вирішивши не здаватися без бою, замахав щосили руками у пітьмі. Та почувши веселий сміх - застиг у здивуванні.

-Годі, годі вже, - виринув голос з пітьми, - не хвилюйся, тобі нічого не загрожує. Давай я краще тебе проводжу.

Хтось невідомий взяв Тьєрі під лікоть, і вони пішли коридорами.

Двері відчинилися світловою лавиною, осліпивши на деякий час. Свого провідника молодик так і не побачив, він не заходив у кабінет, залишився за дверима у темряві.

У приміщенні за столом сидів чоловік середнього віку. Гарно вдягнений та добре розуміючий собі ціну. На його обличчі сяяла щира посмішка та Тьєрі вона здалася трохи божевільною.

-Я так розумію, ви - Тьєрі Рішар? Дозвольте представитися. Мене звуть Дідьє Мосс, я голова місцевої народної спілки. Ми отримали лист від нашого з вами спільного товариша. Він дав дуже гарну характеристику. Але я підготував невеличке випробування для вас. Сьогодні збори нашої спілки. Ви проведете лекцію на тему: “як залучати нові сили серед селян”.

-Я не готовий... - Тільки що і зміг видавити з себе розгублений Тьєрі.

-Як я казав раніше - це випробовування, - зауважив Дідьє. - Прошу за мною. - і вони обидва поринули в темряву.

Світло охопило лавиною знов. Тьєрі і Дідьєн увійшли у велику залу заповнену людьми, що сиділи як учні в церковній школі.

-Знайомтесь - це ваш новий лектор Тьєрі Рішар. Можете з ним дискутувати на будь які цікаві для вас теми, не соромтеся. - Дідьен презентував ошелешеного Тьєрі аудиторії.

-Ну, любий мій, починайте!

-Доброго, ще раз, дня. Радий усіх вас бачити, сподіваюсь, познайомитись с кожним особисто. - Молодик намагався як найдовше тягнути час, паралельно складаючи план дій. - Хто мені скаже, на чому ви зупинилися минулого разу?

-Ми розбирали релігію...

-А конкретніше?

-Що Бога не існує. Це вигадки, щоб керувати народом...

-Так. Цікава теорія. А вам розповідали про еволюційну теорію Дарвіна?

-Так! Ми походимо від мавп... - Весь зал зареготав

-Ну чого ви смієтеся, у цьому є резон. Не прямо від мавп, але мсьє Чарльз припустив, що у нас один пращур, просто наші розвитки пішли різними напрямками. Та давайте вже перейдемо до нашої сьогоднішньої теми: “Як залучати нових людей у нашу спілку, виключно із сільської місцевості”. Які будуть варіанти?

-Проводити агітацію! - Майже хором відповів зал.

-Так. Добре. А тут є хто-небудь з селян?

У залі стояла тиша.

-Зрозуміло. А хтось знає скільки працюють бідолашні селяни і в яких умовах? Це, близько, 12 годин на день, у дощ чи спеку. А чи є потім сили вислуховувати якихось ледацюг, це ми на їх думку, - пожартував Тьєрі, - та ще у селян є худоба, з якою треба поратись, і їсти вона хоче кожного дня, а не по середах та неділях. Але, я гадаю, що вихід є. ми повинні зацікавити сільську молодь. Ці шари населення хоч і працюють на рівні з дорослими та все ж знаходять час на розваги. Також через молодь можна працювати з їх батьками. Як що правильно розставити пріоритети та зрозуміло все пояснити, дорослі селяни теж нас підтримають. А ще юний мозок дуже пластичний, і як що знайти підхід, то ми обов’язково, загальними зусиллями, побудуємо соціальне суспільство для наших нащадків. Звісно, це займе трохи більше часу. Та на мою думку це найдієвіший спосіб. У кого є питання?

-Вірно... А він діло каже... Так, це має сенс... - Лунало із різних куточків залу.

-Так , камради, - до трибуни підійшов Дідьє, - а зараз ми будемо імпровізувати над новими зразками агітуючих плакатів. А ти добре впорався, - поплескав він Тьєрі по плечу. - Можеш бути вільний, чи залишитись з нами.

-Мабуть, я піду. Бо в шпиталі ніхто не знає куди я пішов.

-Тоді до завтра. Чекаю в той же час. Жак тебе проведе.