Обов'язок | Кохання | Сім'я

Минала вже четверта доба, як Вікторія впала з коня. Четверта доба, як вона майже знерухомлена лежала в будинку колишньої подруги, наодинці тільки з її дітьми, і кожен підйом супроводжувався неймовірним болем. У перші дні вона могла вставати на ноги лише після сильних заклинань з боку ЛІти, і навіть трави, що повинні були блокувати неприємні почуття, вже не допомагали.

Четверта доба, як Вікторія тільки й робила, що читала книжки. Історичні, звісно, повторювала те, що й так давно знала. Якби на кожну війну Кегрессару приділяли окремий розділ - то ніякого трактату не вистачило б, а в короткому підручнику і зовсім все було напрочуд просто. Війни цього сторіччя, війни попереднього. Усе це викликало лише науковий інтерес: вивчити, як діяли генерали, які рішення ухвалювали, чого привели їх накази. Все, окрім однієї історії війни.

Кегрессар проти Месвеасси.

Тридцять років тому.

Вікторію завжди дивувала іронія — літописи кількох попередніх війн Кегрессару були набагато докладнішими, ніж тієї, яка була зовсім недавно. Тієї, відлуння якої все ще носять у собі серця мирних людей.

Ось слова про те, що Головнокомандувач Шведт сміливо повів війська в бій. Ось про те, що армія Месвеасси почала тиснути на армію Кегресара, змушуючи його відступати крок за кроком, здавати території та позиції. І раптово – про те, що Кегресар переміг.

"Верховний генерал і Головнокомандувач військами Месвеасси загинули в сутичці, і титул перейшов до Адаларта Артуа, який вірно оцінив стан війська і переконав монарха Месвеасси визнати поразку".

Вікторія щиро ненавиділа ці рядки. Їй хотілося вирвати сторінку, спалити в каміні, дивитися, як тліють у вогні руни.

Вікторія Артуа ненавиділа ці рядки.

Вона питала у батька “чому?”, і відповіддю їй була тиша.

Вона питала у Головнокомандувача Шведта “чому?”, і отримувала лише незрозумілі, туманні фрази.

Жоден літопис не зберіг у собі ані ім'я генерала Месвеасси, ані причини його загибелі. Лише гіркоту поразки.

А з дитинства Вікторія пам'ятала гуркіт мечів і тріск смертельних заклинань. Вона не боялася, вже через місяць після початку війни не боялася, навіть навчилася розрізняти атакувальні та технічні заклинання. Вона майже весь час провела у столиці, але чомусь пам'ятала запах крові та відчайдушні передсмертні крики.

І на зеніті четвертої доби Вікторія різко згорнула книгу і видихнула. Повторювати історію на сторінках книг боляче, але набагато болючіше було б зустріти її повторення з мечем у руках.

Літи та Віта знову не було вдома — втекли ще рано-вранці, за їхніми словами Амалія перед поїздкою зобов'язала дітей щодня збирати трави десь у лісі, бо до її повернення цвітіння вже закінчиться.

Можливо, це було і на краще — Літа розчулювала невинною усмішкою, а тому як страшно було її зачепити. А Вікторія могла і знала, що могла.

Вона потяглася за наступною книгою і з розчаруванням виявила назву "Основи магії". Всі посібники по чаклунству вона відкладала в одну стопку — і стопка ця була вже в кілька разів вище, ніж з прочитаних. Але погляд ковзнув по обкладинці далі, зачепився за фразу "Написано особисто Його Величністю, Законним королем Шер-Боссара, Адонісом Шер-Аллійським".

Вікторія зрозуміла, чому руни були такі дрібні. В іншому випадку вона б теж не вмістила весь його титул.

Що ж... Адоніс Шер-Алійський справді міг писати такі книги, не дарма ж він по праву вважався найсильнішим магом свого покоління, якому може протистояти хіба що його сестра.

Вікторія повільно перевернула сторінки — скрізь стояли десятки позначок, на темі цілющої магії — найбільше, через рядок, двома різними почерками: акуратним, поставленим у королівській академії, та розгонистим дитячим. Але третього не було… Мабуть, хлопця дійсно не цікавили ліки.

Але значно більше зацікавила частина атакувальних заклинань.

Вони були описані швидко, з небажанням, і лише одна сторінка особливо виділена. Формули, які призводять до загибелі.

Вікторія пробіглася текстом і відклала книгу.

Навіть той факт, що вона була написана самим Його Величністю, королем Шер-Боссара, не дуже допоміг зрозуміти нову інформацію. Власне, багато їй і не потрібно було — головне, що вона могла відрізнити атакувальне заклинання від будь-якого іншого, увернутися і дістати меч. А більше їй насправді й не треба було.

Сонце ще навіть не думало йти до заходу сонця, а дітей раніше можна було і не чекати.

Вікторія задумливо подивилася на свої руки — останні пару днів вона робила це частіше, ніж за все своє життя раніше. Це було таке дивне відчуття, ніби вони не її. Начебто їй пришили чужі пальці, які не болять, не ниють, які можна стискати в кулак і не закушувати губу, щоб випадково не застогнати від болю.

І з кожним днем все важче було ігнорувати питання в голові.

Чому? Чому руда дівчинка десь на околиці зробила те, що не змогли столичні маги?

Ще один погляд на книгу — "Написано особисто Адонісом Шер-Алійським".

Чому король пише навчальні книги?

Тому що король — геніальний маг, який відчуває формули, і для нього немає нічого складного не тільки в тому, щоб креслити сильні заклинання.

Кожна формула вимагала ресурсів із магічного запасу, це Вікторія, як володарка такого нижнього середнього, чудово знала. Знала, бо ледве могла накреслити понад трьох заклинань поспіль, щоби не впасти без сил.

Адоніс таких проблем не мав; люди говорили, що він міг би накреслити кожне існуюче заклинання по черзі та навіть не запихатися. І саме це люди зазвичай мали на увазі, коли казали, що магу дісталася сила у спадок. Величезний магічний запас, де Вікторії зовсім не пощастило.

Але була річ рідкісна. Відчуття магії. Насправді — як розуміння математики, до якої Вікторія мала деяку симпатію. Вже точно більше, ніж до незрозумілих рунічних формул. І чомусь вважалося, що таке тільки можна заробити наполегливою працею, навчанням, теорією та практикою.

І багато в чому це правда, але якби це працювало так — Амалія, яка мала однакову кількість занять математики в академії, не прибігала б до Вікторії перед кожним іспитом з проханням пояснити, чому цифра плюс цифра не дорівнює двом цифрам.

І Вікторія готова була присягнутися, що Адоніс ні миті у своєму житті не ставив собі питання, як саме потрібно скласти руни, щоб отримати потрібну формулу. Він просто знав.

…і всі шер-боссарські аристократи просто знали.

А більше – ніхто. Напевно, тільки з найрідкіснішими винятками люди з повним розумінням припадали не на шер-боссарські аристократичні сім'ї.

Тоді, в Академії, Вікторія цього не знала і вважала Амалію просто розумною дівчиною.

...але через п'ятнадцять років, зустрівши її дочку, все зрозуміла.

У тому, що Амалія із Шер-Боссара, ніколи не було сумнівів.

І тепер, коли Вікторія отримала відповідь, чому Літа може так чаклувати, питань зовсім не поменшало. Швидше, навпаки...

У голові починала варитися каша - в'язка, неприємна, з якої не можна було висмикнути хоча б насіння здорового глузду. І в такі моменти Вікторія завжди чинила однаково: починала займатися механічною, однотонною роботою, щоб не дозволити дорогому часу зникнути в однакових безглуздих міркуваннях.

Вона навіть змогла встати — з болем у спині, таким різким, що довелося хапати губами повітря, доки він не пройшов. І нехай кожен крок давався насилу, вона все одно йшла. Тоді вона була впевнена — їй потрібно дочекатися Амалії та поставити їй кілька запитань. І добре б на той момент міцно стояти на ногах.

Вікторія вийшла в кімнату з піччю — тут було набагато тепліше. І в неї вперше з'явилася можливість озирнутися і тут.

І перше, що потрапило на очі — кинджал. Занадто знайомий кинджал, щоб просто ковзнути поглядом і перевести увагу. Занадто знайомий кинджал, щоб відразу його не схопити — ігноруючи будь-які правила пристойності — і стиснути в руці.

Колись це було подарунком на честь дня народження доньки, із рідкісної сталі, коштовностями, рунами у мечі. Наскільки цінним подарунком, що навіть сам Його Величність презентував для нього один із каменів.

Вікторія чудово знала історію цього кинджала — не дарма зрештою саме вона його дарувала.

А тепер він лежить тут, на печі, напевно, до цього Амалія передала його Літі, не пояснюючи, в чому його сила і цінність. Не пояснюючи, для чого пізніше використовувала його клинок.

І врешті-решт Вікторія поклала його на місце. Це вже не було її подарунком. Адже якщо так подумати — єдине, що обіцяла Амалія, тримаючи в руках цей кинджал — захищати свою доньку. І вона захистила.

Зате на полиці трохи вище виявилася миска із гороховою крупою, що водночас тішило й розчаровувало. Вікторія любила випічку, але з одним борошном багато не приготуєш, а тому вона в думках перепросила в Амалії та пішла досліджувати інші ящики.

Знайди Вікторія кілька глиняних ємностей з травами у будь-якої іншої людини - вона б щасливо додала їх у їжу, але Варенни ... У будинку Вареннів звичайні запашні трави цілком могли сусідити з розфарбованими квітами отруйного місяцеросту. І довелося вибирати одну-єдину приправу, хоча б трохи схожу запахом на вже знайому.

У будинку було багато чого, що було їстівним лише теоретично. Сусідуючи в академії з Амалією Вікторія вивчила одну важливу річ: ніколи не бери їжу сусіда. І тому, що сусід може прикласти по голові порожнім горщиком, і тому що це міг бути не чай, а домашнє завдання із зіллєваріння.

І залишалося сподіватися, що яблука, що трохи перележали, не були експериментом на те, чи можуть фрукти вбивати.

Інгредієнтів вистачало, щоб приготувати лише одну страву, і Вікторії пощастило, що саме її вона готувала всі роки навчання, коли грошей було небагато, часу – теж, а от тіло вимагало поживної їжі.

Коржики.

Звичайні такі, які ніяк не можна було назвати їжею королів, і якщо хтось заходив до них з Амалією до кімнати — завжди дивувався, як вони можуть це їсти. Іронія полягала в тому, що Вікторія була вищою аристократкою Месвеасси, і ось тепер з'ясувалося, що й Амалію не можна було назвати простим народом.

Але коржі були смачні, і їх можна було їсти з чим завгодно, що Амалія зазвичай розуміла як "у мене тут трави пропадають, і я знайшла грушу дорогою, тримай".

Вже стільки років Вікторія не відчувала цього знайомого запаху, вже не по чину їй було їсти подібне, та й часу зовсім мало стало на самостійне приготування. І вона навіть обпеклася про іскру, що вилетіла з вогню, — не боляче, але дуже знайомо.

Вийшло всього кілька штук, але щоб наїстися вистачало й однієї. Принаймні за спогадами.

І варто було їй викласти все разом - з вулиці почулися кроки та вже знайомі голоси. Задерикуваті, веселі, такі… живі.

Літа переступила поріг будинку і відразу обурено вигукнула:

— Торі! Ви що! Як ви!.. Вам не можна! Вставати не можна!

Вікторія багатозначно кивнула і незворушно дістала тарілки.

— О-о-о, — захоплено простягнув Віт, першим побачивши їжу. — А я подумав, що ми сьогодні їмо стіл.

— При охоті стіл на другу страву, — так серйозно, що навіть Літа підозріло подивилася в кімнату, відповіла Вікторія. — Як же вас матінка залишила без їжі?

— Ну… Скажімо так… Вона залишала нас із їжею… — багатозначно відповів Віт. — Просто хтось…

— Що хтось? До речі, це ти запропонував! — Літа вперла руки в боки.

— Але ж ти перевернула!

— А ти не допоміг!

Вікторія мало що зрозуміла, але хоча б трохи відновила свою віру в Амалію: принаймні вона не залишала дітей на голодну смерть.

Вона донесла тарілки до столу, кілька разів по ньому стукнула - діти ще підозріліше подивилися на нього — і задумливо сказала:

— Якісне. Схоже на дуб... Вчені казали, що дуб корисний.

— Ви жартуєте? — шоковано спитала Літа.

— Я ніколи не жартую. Дуб корисний, але пообідати все-таки краще коржами. Залишіть бідне дерево на меблі.

Віт полегшено видихнув, награно схопившись за серце.

Вікторія жестом запросила за стіл і сама тяжко опустилася на стілець, зажмурюючись від болю в спині. Але йти до ліжка вона відмовилася принципово: тепер вона дивилася на неї як на кровного ворога, і була б її воля — оминала сотнею кроків.

— Нехай благословлять нашу їжу боги та розділять з нами трапезу заради найкращого світу, — тихо промовила Літа. Віт повторив. І повисла незграбна тиша. — Торі, а ви?

— Я тримаюсь іншої релігії, — просто відповіла Вікторія. — До того ви цього не говорили, до речі.

— …ну об'єктивно там не було чого благословляти… — трохи богохульно простягнув Віт. — Але зачекайте, ви що, адептка Юншена?!

Літа задумливо переводила погляд між співрозмовниками, але сама щось говорити не поспішала: можливо, це було якось пов'язане з коржем, у якого вже не вистачало доброї третини.

— О боги, якби я була адепткою Юншена — я б зараз була б у шлюбі з якимось заможним чоловіком, а не сиділа тут на самоті.

— Але… Ее… — Віт глибоко спантеличив. — А хто тоді? У житті не повірю, що темний бік Цай…

— Не вона, - підтвердила Вікторія. — Моя релігія непопулярна, і немає нічого дивного, що ви про неї не чули.

— …дивовижна ви жінка, Торі.

Для Лити ця фраза, мабуть, була дуже важливою, якщо вона залишила недоїдений коржик і відірвалася.

— Яка є, — Вікторія хотіла було знизати плечима, але вчасно обсмикнула себе і теж розпочала їжу.

Що ж, це було не так погано… Навіть смачно, мабуть. Вікторія вже починала переживати, що після карася перестала розрізняти смаки.

— Я сьогодні щось збиралася зробити, — раптом кинула Літа. — Здається, щось важливе…

Вікторія ковтнула залишок коржика і легко відповіла:

— Якщо не можеш згадати — значить, не дуже те й важливе.

— Ти хотіла попрактикуватись на мечах, щоб із чистою совістю сказати матінці, що тренувалася, — прийшов на допомогу Віт.

— Саме так. Ну, точніше не так! Гей! Я хотіла попрактикуватися на мечах, щоб стати краще!

На той момент їй не повірила навіть Вікторія.

— Звичайно, моя мила сестро, вірю кожному твоєму слову, невже ти в цьому сумніваєшся? — Віт посміхнувся і почухав ніс. — Відзначу цей день як день, коли я поїв…

— Віт! — обурено кинула Літа. — Ану це! Перестань оце! Торі, мені здається, вам потрібно відпочити, ви і так дуже довго стояли на ногах.

Вікторія хотіла б посперечатися, але варто їй набрати повітря, щоб відповісти — спину пронизало різким болем.

— Будьте обережні, практика без наставника може бути небезпечною, — сказала вона і вдала, ніби це й зібралася сказати.

Літа кивнула з розумним виглядом і вискочила з кімнати, тягнучи за собою Віта.

Надворі була непогана погода: і птахи співали, і небо було чисте-чисте. Так тренуватися справді добре — коли і не спекотно, і вітер невеликий… Навіть самій хотілося б піти, взяти меч та нарешті розім'ятися.

Але довелося стомлено опуститися на ліжко і полежати, поки в сусідній кімнаті діти шаруділи одягом і діставали мечі: судячи зі звуків, їх завалили купою інших речей, і явно давно не чіпали.

Але дещо все ще турбувало: сокіл не повертався. Сокіл, яким Вікторія надіслала листа до столиці, поки діти не бачили: у дуже небагатьох людей в Альянсі є фамільяри, а якщо складати факти про наявність сокола-фамільяра та військову тему, то й взагалі виходила лише одна людина. Надто яскрава прикмета: його навіть бачити не треба було, достатньо просто знати про його існування, щоб точно сказати, хто така Вікторія.

Але це не так страшно, як протилежне: досить просто знати про його існування, щоб точно сказати, що людина із соколом є Вікторією Артуа.

***

Вікторія з цікавістю визирнула у вікно, на широку галявину у витоптаній травою перед додому.

Літа стояла з дерев'яним тренувальним мечем. Вона вперше зібрала руде волосся у хвіст і навіть приколола пасмо з чубчика, щоб не заважала. Зняла зайві артефакти — залишився тільки важкий кулон на грудях та срібні сережки у вухах. І стрічка на лобі зі шкіри, яка весь час притискала волосся.

З небажанням на ту ж галявину вийшов Віт, з лінню схопив другий меч. Він дивився на сестру, ніби вона викликала його на смертельну дуель, а перед тим образила його честь і звинуватила у зраді.

На думку Вікторію, такі широкі вільні штани, які мала Літа, їй могли заважати, але не так критично, щоб зробити зауваження. Зрештою, вони були не в академії підготовки воїнів, та й магу рівня Літи навряд чи міг сильно допомогти меч. І тому Вікторія особливо поважала Амалію за рішення вчити дітей бою на зброї — як будь-який мечник знав пару заклинань, так і будь-який маг мав би вміти відбити бодай пару ударів. Це суттєво підвищувало шанси вижити у непередбаченій сутичці.

Літа підняла меч і направила вістря на брата — той лише неквапливо став у бойову стійку. Повіяв вітер, розвіваючи коротке руде волосся — і в цьому становищі Віт виглядав так, ніби з нього зараз писатимуть картину.

З легкою усмішкою змінила позу Літа, теж ледь присіла і розгорнула меч, насунула брови, провернула зброю в руці — Вікторія щиро вважала це надмірно награним, навряд чи треба було примірятися до й так єдиного меча у всьому будинку. Та й небезпечно це було.

Першим у наступ кинувся Віт — різко, швидко, йдучи в удар, що рубає, на останньому кроці. Але Літа встигла зреагувати та швидко парирувала, змушуючи брата відстрибнути.

Вони обидва не почували себе впевнено, тут Вікторія могла присягнути, і серйозно боялися і один одного, і меча, і навіть себе. Лише один обмін ударами — а вони вже стояли по краях галявини та не поспішали знову сходитися.

Наступною атакувала Літа — спробувала обійти з боку, повільно крадучись, щоб збити брата з пантелику і кинутися в несподіваний момент. Віт відразу відскочив убік, ухилився, спробував уколоти — Літа відбила, і вони знову розійшлися.

Поволі ходили по колу, дивилися один одному в очі, чекали на наступний хід.

Вікторія важко зітхнула. Вона просто нагадувала собі, що нині не в академії, а це навіть не її учні. Допомагало мало, все одно хотілося встати та зробити кілька зауважень, особливо щодо помилок, які точно б призвели до поразки в серйозному бою. Незворотні помилки, небезпечні помилки.

"Боги, краще б вони й далі просто чаклували" - в якийсь момент їхньої сутички подумала Вікторія і накрила обличчя рукою.

Вони нападали по черзі, діяли майже завжди за однією схемою, а в задумливому ходінні по колу взагалі проводили більше часу, ніж безпосередньо в сутичці. Літа сміялася і щось говорила, не дуже голосно, так що можна було почути тільки “ну давай, давай, ти наступний”.

Віт справді потім кидався вперед, але ледве міг хоча б подолати блок. У їхньому віці два роки різниці грали справді багато, Літа вже була високою, спритною, пірнала, і, головне, більше знала.

Зрештою, вона вибила меч із рук Віта і переможно посміхнулася.

Вікторія важко встала, тримаючись за стіну. Глибоко зітхнула, прислухалася до власних відчуттів – спина боліла значно менше, і це не могло її не тішити. Вона йшла так само важко, зупиняючись майже після кожного кроку, але головне — могла йти.

Сонячне світло різко вдарило в очі, дарма що вже сутеніло. І цей легкий біль був приємним. Переступати поріг було приємно, відчувати під ногами землю та траву теж.

Вона була босоніж, відчувала кожен дрібний камінь, і це… Рятувало. Дозволяло відчути, що вона все ще жива. Це тішило.

— Можу зробити кілька зауважень? — ненароком поцікавилася Вікторія, завертаючи на галявину. Найбільше її дратувало, коли люди починали критикувати її дії, ніби розбиралися найбільше. Зазвичай вона не соромилася у висловлюваннях, коли пояснювала про марність непроханої критики, і так швидко торкалася меча. "Давайте я на вас потренуюсь, а ви вже, як безпосередньо залучена особа, поясните, що саме я зробила не так".

Вікторія справді ненавиділа непрошену критику. У неї була людина, якій можна було робити зауваження кожній її дії, кожному хвату меча, кожному рішенню та кожній фразі.

І зазвичай люди, які вирішували вставити свою думку, не мали нічого суспільство з її наставником, не в статусі, не надто в навичках.

— Торі! — Літа змахнула головою, але мокре від поту пасмо волосся так і залишилося лежати на обличчі. — Що ви тут?.. Як ви тут… Ви бачили нас із вікна, так?

— Ага, і в цьому випадку страждали від кожного нашого руху… — тихо буркнув Віт, але його все одно почули.

Вікторія тільки доброзичливо посміхнулася і трохи підняла брови. Літа задерикувато посміхнулася і кинула:

— А з приводу зауважень, звичайно, можете! Думаю, якщо ви говоритимете про кожну нашу помилку, ви напевно лекцію післязавтра закінчите, так?

— Та гаразд вам, все не так погано, — Вікторія коротко засміялася. — Літо, ти неправильно ходиш.

Літа підняла погляд, сповнений розчарування в собі та в цьому світі.

— Я думала, що хоч щось за вісімнадцять років навчилася робити…

— Дихаєш ти теж неправильно, до речі, — жорстоко добила Вікторія. І спостерігала, як Літа драматично передає меч Віту і йде в далечінь, кудись за будинок. — Вам би обом у театр, усі глядачі ваші були б.

Тільки зараз Вікторія могла розглянути всю галявину. Насправді це була незасіяна земля між будинком і стайнею за двадцять кроків. Одразу потім в один бік починався город, що йшов кудись за будинок, а в інший — дерева та стежка, якою вони й прийшли кілька днів тому. Десь серед них навіть виднілася криниця.

— До речі, що з Ромашкою? — поцікавилася Вікторія.

— Ми її розсідлали, годуємо вівсом! — надто награно прозвітувала Літа, з'являючись з іншого боку будинку. — Утримується у найкращих умовах!

— …де ви взяли настільки норовливого коня, я не розумію, це ж треба мати такий характер…

Віт здавався щиро незадоволеним: мабуть, друге знайомство з Ромашкою пройшло не сильно краще за перше.

— Ну взагалі це лоша скакуна вашої матері, яка мала один в один її характер, тож… — і Вікторія не без задоволення спостерігала, як на обличчі Віта змінюються емоції.

Якоїсь миті він глибоко задумався, почухав потилицю, покивав якимось думкам. На скромну думку Вікторії виглядав як філософ, що розмірковував про сенс життя. Знову.

— То які зауваження ви хотіли зробити, Торі? — Літа трохи відпочила і вже впевнено перехопила меч.

— У тебе крок тяжкий. Для мага дійсно важливо міцно триматися на землі, але коли так переміщаєшся з мечем – відчуття, що ти в залізних чоботях, і ледве можеш відірвати ноги. Враховуючи, що ти з одноручником, і твоїй статурі навряд чи підійде щось важче — тобі краще спробувати активніший і спритніший стиль бою. Це, звичайно ж, тільки порада, і чи слідувати йому — твоє рішення.

“Не вчи чужих учнів, – любив повторювати Головнокомандувач Шведт. — Їхні наставники теж хочуть їсти”.

— Угум, дякую! — Літа широко посміхнулася і вклонилася, обхопивши ефес меча обома руками.

Вікторія трохи примружилася і помітила:

— Так кланяються лише у Шер-Боссарі, у стилі Альянсу заводити руки за спину.

— Я правильно зрозуміла, що не вмію ходити, дихати та кланятися? — зі сміхом спитала Літа.

— Так, — жорстоко відрізала Вікторія. — Але ж ти чудово чаклуєш, я ще не зустрічала таких талановитих магів твого віку.

— Заспокоїли…

Літа не здавалася дуже спокійною, але руки за спину все ж таки завела.

— Вікторія, — раптом простягнув Віт, — не знаю, як вам сказати…

— Говори як є, — просто відповіла Вікторія і трохи нахилила голову.

— Якщо як є, то… Мама завтра повертається.

Вікторія перевела погляд на небо, на захід сонця.

Гарний, власне, захід сонця…

…добре, якби не останній.