Хлопці із лісу

Михайло був досвідченим водієм. Ганяв вантажні мікроавтобуси ще з дев’ятнадцяти років, а з двадцяти двох – фури. Тому дуже добре знав стан, коли їхати далі не можна. От не можна, і край! Може статися лихо.

Проте ніяк не очікував, що на нього «накотить» за годину після виїзду. Такого раніше не траплялось! Хоч і встав о третій ранку, виїхав о четвертій – але ж не вперше! Не дощить, траса суха, ще й напівпорожня, бо карантин. І машина – не фура, а вантажний «Мерседес-Віто». Кермуй собі, слухай музику й тішся життям!

Та раптом відчув, що в нього злипаються очі.

Просто беруть і заплющуються! Самі по собі! Наче чиясь м’яка, гаряча лапа натискає на повіки. Лісосмуга мигтить шерегою дерев, заколисуючи дедалі більше, і шлях перед очима раптом зникає…

Михайло сіпнувся, зробив музику гучніше й поглянув на чортика Ясика, що стрибав перед лобовим склом. Без цього талісмана він ніколи не виїжджав у рейси.

Ясик був сплетений з рурок від крапельниць по майже забутій нині технології. Під час руху його довгі, тонкі руки й ноги кумедно вимахували, ніби чортик танцював під музику. Варто було на нього поглянути – і небезпечне «замикання» погляду на одноманітному мигтінні траси одразу зникало.

Однак зараз бус їхав не дуже швидко, і чортик не гопцював. Лише неквапно похитував туди-сюди руцями, наче риба плавцями… або гіпнотизер, що намагається приспати піддослідного…

Михайло схаменувся, лише усвідомивши, шо виїхав на зустрічну смугу. Щосили крутнув кермо, геть забувши, що це не фура, а набагато легший «Віто» з потужним німецьким гідро-підсилювачем.

Коли бус нарешті спинився, позаду на асфальті лишились чорні хвилясті смуги гуми від гальмівного шляху. Щастя, що їхав не швидко, і на трасі не було машин.

Михайло поволі відчепив закляклі, білі від напруги пальці від керма. Важко видихнув, гамуючи калатання серця, потер обличчя. Та коли долоні затулили очі, знову відчув напад нездоланного запаморочення. Ніби просто зараз умліє й гепне на кермо.

– Ні, так не годиться, – пробурмотів уголос. – Що ж за лихо, га? Чи захворів? Невже спіймав «корону»? Та ні! Лихоманки й кашлю нема… Певно, таки не доспав. То що робимо, Ясику?

Чортик крутнувся й махнув рукою.

– Та ні! На мене ж чекають! Та й гроші треба – капець! Коли доїдемо до якоїсь крамниці, куплю енергетика…

Михайло ковтнув кави з термосу й увімкнув заглухлий двигун. Рушив далі, щосили намагаючись зосередитись.

Проте десь за кілометр очі знову почали заплющуватись. І виникло оте знайоме й небезпечне відчуття, яким він ніколи не нехтував. Що їхати далі не можна…

Він приречено зітхнув. Добре, що вже під’їжджає до Охтирки, а там є де стати. Години чи півтори сну йому вистачить. А після відпочинку їхатиме швидше, тож багато часу не змарнує.

– Прокидайся! Чуєш? Годі вже! Вставай!

Михайло сіпнувся й підскочив. Очманіло закліпав очима, розтираючи нам’яту щоку. Збагнув, що він у машині. Але хто його збудив? Чи то наснилося?

– Ні, не наснилося, – пролунав той самий голос.

Він знову смикнувся. Звук був такий, наче співбесідник сидить поряд. Але ж усе зачинено!

– Ти не очима лупай, а вмикай мізки, – похмуро зауважив голос. – Я вже заморився тебе прикривати. Тепер крутитимешся самотужки. То що? Оклигав?

– Ти… хто? – злякано промимрив Михайло. Майнула недолуга думка: «Все, допився…»

Недолуга, бо він був непитущим – хіба дозволяв собі келих вина на свята. Батько в нього добряче пиячив, і він боявся, що теж може стати таким. Тому й пішов у водії – за кермом пити не можна, навіть якщо забагнеться.

– Та не марюсь я тобі, – пирхнув голос. – Вгамуйся. Це не глюк.

– А-а-а… Де ти?

– Тьху! Очі роззяв!

– Де?..

Михайло закрутив головою. За лобовою шибкою нікого не було. За бічними теж.

– Припини крутитись! – гримнув голос. – Дивись перед собою! Отак! А тепер – праворуч!

Михайло скосив очі – й розгублено закляк, побачивши чортика. Той уже не висів під стелею, а сидів на торпеді й махав йому рукою.

– Так, це я, – посміхнувся чортик. – Ясик. Ти ж так мене звеш? Втім, мені подоба… Стій! Сядь! Не тікай!

– Якась мерзота мені щось підлила у каву, – приречено промимрив Михайло.

– Ніхто тобі нічого не підливав! – роздратовано гримнув чортик. – Годі клеїти дурня! Кажу – хутко вмикай мізки! Бо ти, Михасю, вляпався. Часу обмаль. Розумієш чи ні?

– Ні…

Лише тепер помітив, що проміжок між шарами обмотки на обличчі чортика – там, де мають бути вуста – рухається. І круглі очиці з чорними цяточками зіниць – теж.

– Не витріщайся! – загарчав чортик. – Отже, так: систему навігації у тачці я вимкнув. Проте вони вже проїхали вперед – і тебе не наздогнали. Але те, що немає сигналу, помітили. Боюся, що незабаром повернуться.

– Хто?!

Ясик розпачливо звів очі догори.

– Божечку, який ти тупий!

– Як ти можеш розмовляти? – розгублено пробелькотів Михайло. – Ти ж пластиковий!

– Силіконовий! – суворо зауважив чортик. – Підвищеної міцності!

– Еге ж… Таки щось було у каві! Тому я й заснув…

– Та ні. Це я тебе приспав, – пирхнув Ясик.

– Ти? Як?

– Довго пояснювати.

– Навіщо? Щоб я розбився?

– Та ні! Щоб ти зупинився! От уяви – ти женеш на повну, і тут я тобі щось кажу! Ти б сіпнувся – і кудись влетів! А якщо кунятимеш, то сам зупинишся. Я ж тебе знаю!

– А якби я зовсім заснув за кермом? Теж мені, оберіг!

– А я тобі не наймався в обереги! Ти мене сам підвісив на гачка й вигадав собі казна-що! Що я тебе, бач, мушу оберігати! От нема чого робити!

Михайло збентежено засопів, намагаючись збагнути, що відбувається. Аж спітнів від напруги. Втім, мабуть, єдине розумне пояснення…

– Це сон! Ти мені снишся!

Чортик роздратовано ляснув по торпеді.

– Михасю! Послухай мене, будь ласка! Ти можеш хоч трохи не ляпати язиком, а послухати? Стулити пельку на три хвилини! Можеш?

– Можу. Кажи.

– Тільки не горлай, добре? Бач… Тебе дехто хоче вбити.

Михайло не горлав. Лише склав руки на грудях, зціпив зуби й заплющив очі. І сидів так, допоки знову не почув голос:

– Агов! Прокинься!

– Я не сплю, – процідив він крізь зуби.

– А що робиш?

– Мовчу. Чекаю, поки мине три хвилини.

Чортик похмуро гмикнув.

– От ти бовдур! Тобі це відомо?

– Ні. Ти перший, хто мені таке каже, – визвірився Михайло.

– Аж ніяк. Твоя дівчина теж так вважає.

– Мої стосунки з дівчиною тебе не обходять.

– Звісно. Але мені подобається з тобою кататися. Було б прикро, якби це скінчилось. Отже, слухаєш?

– Так.

– Почнемо з початку. Що ти знаєш про вантаж, який везеш?

– Це захисні костюми й маски. Від якогось благодійного фонду. Їх треба відвезти до лікарні у Чернігів. Всі документи маю. Що не так?

– Я не про ящики, які в тебе в кузові. А про те, що отут, – чортик постукав рукою по торпеді й тицьнув у бік дверцят.

– Тобто?

– Всі двері в цьому бусі дечим нашпиговані. Це не маски, і навіть не цигарки. А тебе використовують наосліп, наче лося. Ще й за копійки, – повідомив Ясик. І глузливо пирхнув.

– І хто це робить? – спитав Михайло. Вже для себе вирішив, що надалі не дивуватиметься. Уві сні буває всяке. Навіть кумедно.

– Власника товару ти не знаєш. Але в цьому бере участь Ігор, перевізник. Він не господар, але керує авто-компанією. Ганяє буси по всій країні, куди треба, і розвозить товар. Але те, що зараз везеш ти – це велика партія. Не як завжди, а дуже велика. Тому Ігор вирішив її поцупити й гайнути через кордон. Отак.

– Через який кордон? – розгублено пробурмотів Михайло.

– За тридцять кілометрів звідси російський кордон.

– А ти звідки знаєш про це? Про товар, і все інше?

– Бо він про це домовлявся у тебе вдома. А я все чув. Ніхто не звертає увагу на цяцьку, що сидить на шафі.

Михайло розгублено закліпав очима.

– З якого це дива – у мене вдома?

– З того, що твоя дівчина Аліна – його колишня подружка. І їй уже набридло жити з чесним, але бідним водієм. Тому коли Ігор відкинувся з зони…

– Я не бідний! – розлючено гримнув Михайло.

– У порівнянні з ким? – пирхнув Ясик. – На її смак – бідний. І дурний.

– Тобто… вона хоче мене кинути?

– Нарешті втямив! – задоволено кивнув чортик. – І не лише кинути, а й позбутися назавжди.

– Тобто… вбити?

– Принаймні, вона проти цього не заперечувала.

– Ясику, це якась маячня!

– Маячня? От сам подумай: чому цей рейс запропонували саме тобі? У фірми-перевізника бракує власних водіїв? Які теж нині сидять на карантині й радіють будь-якій роботі? Нащо наймати сторонню людину?

– Е-е… бо це Алінин знайомий… – пробурмотів Михайло. – А інші його водії всі у рейсах, щось возять. А я застряг без роботи, бо моя вантажівка зараз на ремонті. Ти ж це знаєш. От Аліна й попросила…

– Це вона тобі сказала? – зневажливо засміявся чортик.

– Зачекай! Вони обидва що, дурні? Вважають, що їх за кордоном ніхто не знайде?

– Звідки я знаю? – пробурчав Ясик. – Але то їхні клопоти. А мене цікавиш ти. Я тобі, звісно, не нянька, але до тебе звик. І мені подобається мандрувати. Коли б я ще побачив стільки різних міст? Тому не хочу, щоб із тобою щось сталося.

– І що, всі пластикові чортики такі розумні та дбайливі? – глузливо вишкірився Михайло.

– Не всі. Але я такий. І я пишаюсь тим, що я саме чорт, а не людина! Бо як подивишся на деяких людисьок!.. Але зараз тобі треба дещо зробити.

– Що?

– За Охтиркою буде ліс. Мусиш туди заїхати…

– До лісу? А на Місяць полетіти не треба?

Михайло розлючено випростався. Голос Ясика лунав якось дивно – наче не з вуст цієї істоти, а просто в нього у вухах, ніби туди встромили навушника. Це дратувало дедалі більше. А ще дратували чортикові слова. До чого тут Аліна? Так, вона часом йому добряче дошкуляє. Але…

– От що, мала потворо! – рішуче промовив він. – Це, звісно, кумедний сон, але він мені набрид. Що я справді мушу – прокидатись та їхати.

– Стій! – загорлав чортик. – Тобі не можна…

– А ти посидь подалі, щоб не заважав, – Михайло рішуче згріб чортика з торпеди, запхав до сумки й застібнув змійку. – І не здумай лізти до термоса й пити мою каву!

– Ти, бовдуре!..

Але він не зважав. Увімкнув радіо на повну гучність і завів двигун.

Балачки балачками, але існують певні зобов’язання. А він завжди пишався своєю пунктуальністю в роботі.

Коли Михайло виїхав на трасу, лункий голос, що пробивався крізь гупання важкого року, зник. І відчуття сну вже не було. Щоправда, він ніяк не міг згадати мить, коли прокинувся. Але таке буває, коли напружено думаєш про щось важливе.

Про дивний сон нагадувала лише порожнеча під стелею. Він звик, що Ясик завжди маячить у полі зору, вимахує довгими руками і ногами, та часом розвертається туди-сюди, ніби роздивляючись краєвиди. Тому ніби чогось бракувало. Але Михайло вирішив поки не вішати чортика знову. Ну їх до біса, такі сни!

Він скинув оком на годинник і збільшив швидкість.

Аж раптом у підставці на торпеді задзеленчав телефон.

Михайло нервово здригнувся й поглянув на дисплей. Ти ба! Ігор!

Під грудьми чомусь тривожно захололо. Проте рука вже вмощувала навушник «хенд-фрі» й натискала на виклик.

– Альо! Михо, ти де зараз? – пролунав голос у слухавці.

– А що таке? – пробурчав він.

– Та тут нові ввідні. Треба завезти один ящик масок з твого вантажу до бази обсервації під Сумами. Це законно, не хвилюйся. Тобі дадуть розписку.

– Зрозумів. Куди завезти?

– Це біля Климентового.

– Якраз до нього під’їжджаю.

– Добре! Не вимикайся, я тебе наведу. А то там заплутано.

– А що це за місце? – насторожено спитав Михайло.

– База відпочинку. Але їх там кілька, можна переплутати. Отже, так…

Невдовзі попереду замаячів вказівник на узбіччі. Він скинув швидкість і повернув на асфальтовану доріжку, що відгалужувалась від траси й зникала між сосон. Ігорів голос у вусі промовив: «Їдь до огорожі, там до тебе вийдуть, виставиш їм ящика й підпишеш що треба. Я їх попереджу». Та й відімкнувся.

Бус котив повільно. Крізь тихий рокіт двигуна було чути, як під колесами хрускотять сухі шишки. Та раптом Михайло побачив, що шлях перегороджує нахилена навкоси сосна – не дуже товста, але на рівні капота, не оминути ніяк.

Він загальмував, опустив бічне скло й визирнув. Чи це й є кордон, і саме тут треба зупинитись і чекати? Або дерево впало випадково?

Та тут помітив, що у дзеркалі блимнуло щось рухоме. А за мить ззаду до буса під’їхала стара, пошарпана «Нива».

Серце чомусь сполохано тьохнуло. Михайло лайнувся на себе – бач, як через дурний сон попсувалися нерви! Зазвичай не надто чогось остерігався: був високий, дужий і битися вмів. Та й що з нього зараз узяти – медичні маски?

Водій, що виліз із «Ниви», був у спортивному костюмі й респіраторі. Пропхався узбіччям повз борт буса й спитав:

– Що таке? Впало?

– Схоже, – відгукнувся Михайло.

– Треба посунути, бо не проїдемо. Допоможеш?

– Еге ж.

Вимикати двигуна він не став, лише виліз і причинив двері. Чолов’яга, не озираючись, рушив до колоди. Михайло ступив за ним, проминув капот свого буса…

«Алярм!!!» – лункий зойк вибухнув просто у вухах.

Він зграбно відскочив – тіло ніби само збагнуло, що робити – і щосили вдарив по руці з ножем, що майнула з-за капоту. Аж тут водій «Ниви» обернувся й теж кинувся на нього, вихопивши з рукава шматок труби. Михайло відсахнувся у бік лісу, ухиляючись від удару. Але ліве плече зачепило, і рука одразу заніміла.

Шкодувати, що лишив у бусі монтировку, було марно. Він пірнув під нахилене дерево, загороджуючись ним від нападників, і щосили смикнув стовбур униз і убік, просто на типця з трубою. Верхівка, яка на щось спиралась у кущах, захрускотіла, і колода пружно хитнулася, збиваючи нападника з ніг. Ще й, здається, тицьнула гостряком обламаної галузки – було чути болісний зойк.

Михайло обернувся до другого нападника, який уже встиг оминути перешкоду з нижчого боку. І побачив, що це Ігор – хоча той зараз мусив бути в місті. Впізнати добре знайому людину маска не завадить.

І в Ігоровій руці був пістолет. З неприродно довгим і товстим дулом…

На мить Михайло заціпенів. Майнула думка: «Звідки чортик усе знав?»

Та далі вже не думав.

Колишнє не надто легке життя навчило: коли бачиш нападника зі зброєю, не варто питати, чого той хоче. Треба хутчіш бити або тікати.

Він знову пірнув під нахилений стовбур сосни, прикриваючись ним від Ігоря. Копнув ногою водія «Ниви», який ще не встиг виборсатись. Наступним стрибком заскочив за буса й смикнув двері. Плюхнув на водійське сидіння й натиснув на газ, водночас крутячи кермо. В грудях злякано замлоїло: трясця, він такий здоровань, чудова мішень, а торпеда низька, ніде й пригнутись та сховатись! Тож тепер – хто швидше!

Бус рикнув і смикнувся вперед, підхоплюючи на капот сосну. Попереду неголосно пухнуло, дзенькнуло бічне дзеркало, щось ляснуло в дах – але колода вже посунулась далі, затріщали гілки, вчувся болісний крик…

Михайло захряснув двері, увімкнув задню швидкість, трохи відкотив назад. Побачив згори, як під стовбуром горлає й корчиться міцно притиснутий Ігор, а водій рачкує до узбіччя, виючи й волочачи за собою ногу. Пружним ривком розвернувся на чверть кола, врізаючись у підлісок і зминаючи кущі. Далі вправно, з філігранною точністю протиснувся між «Нивою» і найближчою до неї сосною. І втопив газ.

– Бовдур, бовдур, бовдур! – чортик Ясик, що вже вивільнився з сумки, горлав так, що дзвеніло в голові. – Куди ти преш?! Заїдь до лісу! Негайно!

– Стули пельку! – загарчав Михайло.

– Ти довбень! Усе спаскудив! Послухай мене хоч зараз, бо буде біда! Завертай до лісу!

Михайло зло вишкірився. Зиркнув у тріснуте бічне дзеркало, далі на порожню трасу попереду – і крутнув кермо. Бус вималював дугу й чітко, наче ключ в замок, вписався в тонкий, ледь на ширину коліс, проруб між кущів.

– Куди тепер, потворо?

– Зупинись! Вимкни телефон. І витягни батарею. Добре. Їдь далі.

– Куди?

– Вперед! Тихіше! Отут праворуч!

Якийсь час бус петляв між дерев і купин підліску. Чортик, сидячи на торпеді, вказував шлях. Та нарешті звелів:

– Стань отут! Вимкни двигун!

Михайло повернув ключ, і довкола запанувала тиша. Ніби провалився в якийсь інший вимір простору.

Подумавши про це, він похмуро скривився. Може, щось таке з ним дійсно трапилось? Бо у справжньому житті пластикові – тьху, силіконові! – чортики не розмовляють і не командують.

Але плече таки болить. Удар трубою йому не наснився. І дзеркало, розбите кулею – не мара.

Він розгублено потер чоло. Прочинив двері, виліз і роззирнувся.

Краєвид був незвичний. Зусібіч на чималій відстані одна від одної височіли велетенські сосни – такі товсті, що обхопити їх не змогли б кілька людей, і заввишки майже з десятиповерхівку. Коли Михайло задер голову, аби розгледіти маківки, то аж заточився. Між соснами ріс щільний підлісок – дерева й кущі. Але саме цей підлісок нагадував за розміром звичний ліс, а титанічні сосни випиналися з нього догори, наче щогли. Михайлові здалося, що він разом із бусом раптом змалів і став розміром з іграшкового гномика.

– Де це ми? – сполохано пробурмотів він.

Чортик зістрибнув з торпеди, сів боком на водійське крісло, звісивши довгі пружні ноги, і розлючено тицьнув у нього пальцем.

– Михо, ти бовдур!

– Еге…

– Знаєш, чому? От що ти зробив? Ті двійко були у тебе в руках! Побиті й розгублені! Треба було їх скрутити, закинути до машини й здати господареві товару!

– Я не знаю, хто господар товару… – пробурмотів Михайло. Подив від споглядання дивного лісу досі заважав зосередитись.

– Дізналися б! А що тепер? Ти все кинув і втік! Зараз вони оклигають і почнуть знову тебе шукати!

– Еге ж…

– Що ти егекаєш? Дурень!

– Будеш лаятися – знову запхну до сумки, – пробурчав Михайло. – І сидітимеш там.

– Добре, сидітиму! А ти? Що робитимеш ти? Кажи!

Михайло вдихнув на всі груди, аби відповісти – й затнувся.

«Що робитимеш»? Отож!

– От що, – промовив, трохи поміркувавши. – Треба їхати назад. Повернути машину з товаром її власникам. Щоб до мене не було претензій. Бо ж відітнуть голову… А що там за товар? Наркотики? Героїн? Чи діаманти?

– Не знаю! – гримнув чортик. – При мені не називали. Казали просто «товар». Але щодо голови маєш рацію. Боюся, що макітру тобі справді відітнуть. Навіть якщо ти привезеш усе назад.

– Але ж…

– Стули пельку, дай подумати! Ти наче теля! Не знаєш, які це люди? Здається, мій попередній план був слушний. Тобі потрібен захисник.

– Який захисник?

– Побачиш! От що: візьми воду, ніж і куртку. Треба прогулятись.

– А бус?

– Замкни, хай стоїть. Тут ніхто не знайде. Підсади-но мене на сосну! Треба визначити напрямок.

Вже хвилин за десять подорожі Михайло добряче засапався.

Останнім часом він ходив пішки хіба до крамниці, та й то асфальтом. А тут кросівки грузнули у м’якому шарі торішнього листя і глиці мало не по гомілки. Ще й доводилося продиратися крізь парості, чіпляючи на пику павутиння й відмахуючись від комах.

– Топай! – бурчав Ясик. Чортик умостився в нього на плечі й час від часу ляскав по вуху, вказуючи напрямок. – Частіше б тренувався! Он який кабан!

– Годі вже критикувати! – змучено сапнув Михайло. – Краще розкажи, що це за ліс! Це ми на звичайній Землі, чи в іншому вимірі?

Чортик глузливо зареготав.

– От ти кумедний! Дитя асфальту! Крім шосе, карбюратора і супермаркету, нічого в житті не бачив! Це звичайна Земля і звичайний ліс. Але дуже старий. Це Гетьманський заповідник. Багатьом деревам тут кількасот років. Справжній праліс! Такі були б усі ліси, якби люди їх не вирубали. А це місце, де ми йдемо, зветься Литовський бір.

– Звідки ти це знаєш? – пробурчав Михайло. – Ти ж сам «дитя асфальту»! Тільки й робив, що їздив у машинах!

– Спадкова пам’ять! – гордовито повідомив Ясик.

– Чого?

– Михасю! – глузливо пирхнув чортик. – Я все розумію: важке дитинство, дерев’яні іграшки, тато-алкаш… Але від повноліття ти безмаль п’ятнадцять років живеш як доросла людина. Робиш, що хочеш. От скажи: чим ти весь цей час цікавився? Окрім крутити баранку, смачно жерти й заробляти на дурні забаганки дівчат?

– Е-е… а чим я ще мусив цікавитись?

– Я ж кажу! – сумно зітхнув чортик. – От наприклад: хто ти за походженням? Ким були твої пращури?

– А яка різниця?

– Тю! Не купити ума, як нема! Яка різниця? Бо сьогодні від цього залежить твоє життя!

– Від чого? – пробурмотів Михайло. Він захекався, втомився, і чортикові загадки дратували.

– Від того, чи ти збагнеш, хто ти є насправді, – пояснив Ясик. – Бач, кожна людина – це добірка певних рис її пращурів. Ти, Михасю, довбень і вайло… не заперечуй, так і є! Проте сьогодні ти за півхвилини дав лупки двом харцизякам із «волиною». Повір мені: більшості людей це б не вдалося.

– Але ж ти мене попередив… – і тут Михайло раптом згадав: – А чому ти закричав… оте слово? Що воно означає?

– «Алярм»? Його вживали там, де воював твій дід.

Михайло аж спіткнувся.

– Ти знав мого діда?

– До певної міри.

– Зажди! Тебе коли зробили? А мого діда нема давно! Ти не міг його знати!

– Всі ми – добірка певних рис наших пращурів, – повторив чортик. – І я теж. Мати тобі нічого не розповідала про діда?

– Ні. Він помер, коли вона була ще мала. І мама казала, що був не надто балакучий… Ти щось про нього знаєш? Кажи! Ти ж не дарма про це завівся!

– Звісно, – кивнув Ясик. – Для початку: а тебе не дивує, що в Гетьманському заповіднику є Литовський бір?

– Гм… А це має значення?

– Має. Ми тут зараз не дарма. Знаєш, хто такі «хлопці із лісу»?

– Ні.

– Я ж кажу – довбень! Добре, слухай…

Білорус Ярослав Стародуб і українець Михайло Шуліка втрапили до радянської армії за призовом навесні сорок першого року. А в червні розпочався німецький «Дранг нах остен».

Проте хлопці якось уціліли в безладі перших військових тижнів. А коли радянські війська почали масово здаватися в полон – разом утекли від німців і рушили додому. Проте Ясів будинок на околиці Гомеля виявився спаленим, та й у рідній Михайловій Охтирці вже порядкували німці. Тож довелось ховатись у Литовському бору.

– Цей ліс, власне, невеличкий, – зауважив чортик. – Раніше був більший, та не набагато. Але хлопців там нікому не вдавалося спіймати. Бо Мишко був незлецький вояк, а Ясь іще змалечку навчився від бабусі старовинних замовлянь. І вони діяли. А знаєш, чому? Бо за часів Великого князівства Литовського й Руського це була спільна земля русинів-українців і литвинів-білорусів. Тут вони разом боронились від загарбників, тут поховані їхні пращури. До речі, навіть досі українська і білоруська мови дуже схожі. Ясь і Мишко розмовляли кожен своєю, але чудово розумілися. Тому цей ліс їх обох прийняв, як своїх…

Перебувши в Литовському бору зиму, хлопці гайнули до білоруського, а далі й до українського Полісся. Там партизанили й нищили гітлерівців – аж поки не довідались, що закинуті в запілля радянські диверсанти палять мирні села, де їм відмовляються допомагати, і звалюють це на німців. А коли спробували цьому завадити, то й їх мало не постріляли. Проте їм знову вдалось утекти, і вони рушили до Прикарпаття. А там долучились до загону УПА – аби бити всю мерзоту, яка є на світі: і німецьку, і радянську.

Воювали в карпатських лісах аж до сорок дев’ятого. Та якось під час бою з загоном НКВС куля влучила Мишкові в голову, і Ясь був упевнений, що побратима вбито. Сам він із кількома вояками вирвався з оточення, переховувався, намагався перейти через кордон на захід, але не вдалося. Тоді, відчуваючи, що пастка стискається, повернув на схід. На донбаських шахтах тоді брали на роботу без документів, і там ховалось від НКВС чимало колишніх повстанців. Ясь працював у копальнях, поки не сконав Йося Кривавий – так в Україні звали Сталіна. Лише тоді повернувся до рідної Білорусі. Одружився зі вдовицею, і вже коли мав понад сороківник, в них нагодилася донька («Тобто, твоя мати», – пояснив чортик Михайлові). Проте Ярослав помер, коли малій минуло лише десять рочків. Не витримало серце – надто тяжко було дивитись, як люди довкола стають посіпаками тих, проти кого він колись воював…

А от Мишко Шуліка дивом уцілів. Коли чекісти привезли постріляних вояків до контори – побачили, що один ще дихає. Вирішили не добивати, щоб допитати про повстанські криївки. Проте, навіть одужавши, він їм нічого не розповів – почасти й тому, що йому пошкодило пам’ять. Очікував на розстріл, проте зрештою його використали для «показового» судилища й відправили до таборів на двадцять п’ять років.

Окрім першого терміну ув’язнення Шуліка згодом отримав другий – за бунт у колонії. Повернувся до рідних країв сивим і беззубим лише на початку вісімдесятих. Працював сторожем, обираючи такі місця, де дають прихисток бодай у вагончику, щось лагодив-майстрував за харчі й кілька карбованців. Помалу топтав ряст самотою, поки вже за «перестройки» не віднялися ноги. Втрапив до районної лікарні, а там побачив, як хлопчиська майструють чортиків і рибок зі вживаних крапельниць. Попросив їх принести рурки й теж почав робити дітям іграшки. Але невдовзі його знайшли зранку вже холодним. А поряд лежав останній сплетений чортик.

– Оце й був я, – сумно зітхнув Ясик.

– То в нього всі іграшки оживали? – спитав Михайло.

– Навряд. Бач, я був не зовсім звичайний. Ту крапельницю, з якої старий мене зробив, напередодні ставили саме йому. І в рурку втрапило трохи його крові. Ніхто цього не знав, але… Може, це якось вплинуло?

– А що було далі?

– Мене забрав один хлопчак. Та вдома закинув до коробки й забув. Згодом іграшки віднесли на горище, і там я пролежав багато років. Мене витягли лише наприкінці дев’яностих, коли наводили лад в оселі. Той хлопець уже був дорослий, працював водієм і взяв мене до машини. Я з ним трохи покатався…

– Ти з ним теж розмовляв? Як зі мною?

– Ні. Я міг бачити, проте розмовляти або сам рухатись ще не вмів. Але якось він поїхав у рейс до Білорусі. У крамничці на заправці побачив ляльок для машин, якихось імпортних. Купив собі нову цяцьку, а мене вирішив викинути, але заквапився й забув. Отже, прикотив до Гомеля, почав вивантажуватись. І побачив, що біля машини гуцає хлоп’я й витріщається на мене, наче на якесь диво. Тоді він згадав, що хотів мене позбутись. І подарував тому малому. Тобі.

– Пам’ятаю, – розчулено зітхнув Михайло. – Я тоді майже не мав іграшок. Були скрутні часи, мама на всьому економила… а батько…

– Знаю, – кивнув чортик. – Як же ти з мене знущався, бешкетнику! Пам’ятаєш? Я в тебе був і ковбоєм, і індіанцем, і джедаєм із «Зоряних війн», і навіть Термінатором! Але найсумніше було сидіти в шафі, коли ти виріс і припинив гратись. Але згодом ти теж став водієм і вирішив, що з мене вийде годящий талісман. Це була чудова ідея!

– Схоже на те, – кивнув Михайло.

– І тоді ти дав мені ім’я – Ясик, – вів чортик далі. – Цікаво, чому саме таке?.. Овва, ми вже прийшли! Онде та сосна!

Михайло зупинився, витираючи піт, і аж охнув з подиву. Дерево справді було величезне – наче вежа, що сягала неба.

Він підійшов, обережно торкнувся порепаної, почорнілої кори. А далі ніби щось штовхнуло. Притулився до сосни щокою й вухом, заплющив очі. Відчув, як усередині стовбура щось гуде… він наче кудись провалюється…

…і побачив двох хлопців, що продиралися чагарями…

Вони були схожі, наче брати, навіть однакові на зріст, лише один ясно-русявий, а інший темніший і чорнобровий. Перший заледве шкутильгав, притискаючи до грудей руку, перемотану скривавленою ганчіркою, другий тягнув його за собою. Та тут русявий побачив велику сосну. Смикнув друга за плече, щось прошепотів. Той спантеличено насупив брови, проте підкорився. Обидва повернули до сосни, добігли й сховалися за величезний стовбур.

Лише тепер Михайло помітив з іншого боку дерева велику заглибину – наче сосну щось силувалось розщепити навпіл, та не спромоглося. Западина була рясно облита живицею й утворювала вузьку нішу. Русявий щось пробурмотів і штовхнув чорнобрового в цю западину. А тоді здоровою рукою витиснув трохи вже згуслої крові, що просочила його рукав, і розмазав її по живиці. Дістав з-за халяви чобота ножа і почав щось креслити по цій плямі…

Видіння зникло так само раптово, як і з’явилось.

Михайло потер чоло. Рушив навкруг величезного стовбура, вже здогадуючись, що там побачить.

Заглибина була менша, ніж у видінні. За ці роки добряче запливла смолою, що вже затверділа майже на камінь і почорніла.

– Коли їх переслідували німці, Ясь використав чари і напустив на них блуд, – пояснив чортик. – Облава почала кружляти в лісі й до них не дісталась. Підсади мене! Зараз пошукаємо…

Чортик учепився за порепану кору на краю западини і почав поволі спускатись, наче по сходах, час від часу мацаючи застиглу живицю й бурмочучи:

– Це вже згодом натекло… а нам треба старе… ще тих часів…

Зліз аж донизу, а тоді радісно гукнув:

– Є! Цей шматочок годиться! Дістань ножа й відколупай!

Михайло зробив так, як казав Ясик. Живиця була щільна й ледве пилялась. Та коли завершив роботу, в його руці опинився шматок темно-бурштинової субстанції завбільшки із два кулаки. З одного боку всередині застрягла суха шишка, з іншого виднів патичок і жмут глиці – певно, вгрузли, коли живиця стекла до рівня землі. А ще в напівпрозорій речовині проглядала чорна плямка, і на ній знаки, схожі на стародавні руни. Коли додивився, аж стало моторошно…

– Добре, – кивнув чортик. – А тепер найвідповідальніший момент. З цього шматочка ти зараз мусиш створити собі захисника.

– Як – створити? – спитав Михайло.

– Це вже твоя справа. Тут я нічого не підкажу. Лише одне: він мусить містити те, що потрібно для захисту саме тобі.

Михайло замислився. А щоб краще думалося, сів на землю під сосною, бо вже добряче находився, аж гули ноги. Притулився потилицею до шорсткого стовбура.

Захисник… Який мусить бути захисник? Від чого саме? Що найбільше псує йому життя?

Стовбур за спиною знову стиха завібрував, і перед заплющеними очима замайоріли спогади й картинки – наче кадри кіноплівки, що вигулькували з нізвідки, перемішувались і накладались одне на одне.

Червоне, розлючене обличчя п’яного батька… перелякана, заплакана мама… однокласники, що регочуть з його подертих штанів… смак крові у роті під час бійки за школою… моторошний сморід перегрітого двигуна… заледеніле шосе під колесами… бундючне обличчя Аліни… гроші, що зникали наче у прірву, хоч він і добре заробляв…

Йому раптом закортіло волати від розпачу. Ба й справді – на що він останні роки марнував життя?

Адже колись він чогось прагнув! Про щось мріяв! Гайнув з дому й переїхав до України, бо у рідній Білорусі йому бракувало відчуття волі й ризику. Працював, мандрував, гуляв старовинними містами, читав книжки, мріяв про власну справу…

Що ж сталося згодом? Чому почав слухати усяких «розумників», а не себе? Навіщо зв’язався з Аліною? Вона ж із нього варила воду! Чому він терпів? Та за ті гроші, що витратив на її забаганки й лахи, міг би вже купити собі власну квартиру або вантажівку!

Але тепер зрозуміло, чому вона так кривилась, коли він заводився про одруження й дітей. Навіщо їй діти, коли насправді чекала на іншого! А він, Михайло, був лише зручним бараном, якого почухай за вушком – і стрижи вовну! І тепер ще цей Ігор із пістолетом!

Божечку, у що ж він вляпався? І як із цього вилазити?

Раптом перед очима знову майнули ті два хлопці, яких він бачив раніше. Тепер вони виглядали трохи старшими і в іншому однострої. Й дивилися на нього з сумом і жалем.

Він і сам відчув, що щемить очі…

Люто струснув головою. Помацав кавалок живиці з усіх боків.

– Ясику! А яка зброя була у тих хлопців із лісу?

– Машинґвери, – відгукнувся чортик.

– А які вони на вигляд?

Логічна частина свідомості волала про те, що він коїть дурню. Проте Михайло лише зловісно посміхнувся. Завжди послуговувався здоровим глуздом – і що? Нажив щастя?

Отже, треба спробувати щось інше…

Виїхавши з лісу, Михайло одразу побачив знайому пошарпану «Ниву», що повільно котила в його бік, у напрямку Охтирки.

Він зло вишкірився й крутнув кермо, повертаючи назустріч. Втопив газ і зухвало перетнув розділову смугу. Стрімко наближаючись до «Ниви» в лоб, устиг побачити витріщені від жаху очі Ігора…

За мить «Віто», крутнувшись убік, загальмував і став поперек траси. Михайло перемкнув передачу й задом підкотив до того місця, де в рівчаку за узбіччям застрягла скособочена «Нива». Вхопив монтировку, вистрибнув із буса й підскочив ззаду до автівки з боку водія.

Колеса ще гребли траву, а всередині незграбно ворушились очманілі, оглушені постаті. Він просунув руку до відчиненого бічного віконця, відімкнув замок, вхопив Ігоря за плече й щосили рвонув, витягаючи з машини. Стусонув у живіт, вибив з млявої руки пістолет і смачно вгатив з кулака по щелепі. Кинув, поліз за другим…

Вже за хвилину обидва нападники валялись долілиць на узбіччі, замотані скотчем і ледь притомні. Михайло полегшено видихнув і лише тепер відчув, що коліна добряче трусяться. Але навіть не знадобилась монтировка, впорався голіруч.

Не гаючи часу, закинув обох бранців до вантажного відсіку «Віто» й з’їхав на узбіччя. Роздивився «Ниву», сів у неї та, трохи помарудившись, викотив на асфальт. Перетнув трасу, заїхав до лісу й загнав машину в кущі так, аби не було видно. Затримався на півхвилини, щоби зазирнути до багажника. Побачивши серед звичайного водійського мотлоху заступ і великий чорний пластиковий лантух, знову зловісно посміхнувся.

Почувався якось дивно. Ніби все, що нашарувалося на ньому за останні роки – розгубленість, зневіра, розчарування, докучливі стосунки з Аліною – звалилося, наче кавалок зашкарублого бруду. І він знову став, як колись у двадцять років – хлопцем, який приїхав до іншої країни, щоб здобути волю і долю, і нікому б не дозволив собою потурати. Тепер його ніщо не лякало й не бентежило. А що, власне, втрачати, коли його все одно збирались убити? Он, навіть наготували лантуха! І таки вб’ють, наче худобу – якщо він і далі вдаватиме миле ягнятко.

Насвистуючи під ніс, він повернувся на трасу, сів за кермо буса й рушив до лісу – подалі в хащі, де його ніхто б не побачив. Там відкрив фургон, ухопив бранців за барки й вишпурнув на землю.

– То що, панове? Тут поблизу річка з болотами – то, може, втопити вас у трясовині? Чи закопати просто тут?

Ігор голосно загарчав крізь скотч, що заліплював вуста.

– Ні, перемовин не буде, – глузливо вишкірився Михайло. – Я не розмовляю з тими, хто готує для мене лантух і заступ. Не бачу сенсу. Ти навряд чи викликав підмогу, бо хотів улаштувати все нишком, лише удвох із кузеном. Знаю, що це твій двоюрідний, подивився документи. Ні, мабуть, таки краще прикопати вас у лісі…

Насправді вбивати він нікого не збирався. Але з людьми треба розмовляти тією мовою, яку вони розуміють, інакше тебе не сприйматимуть всерйоз. З вовками жити – вовком бути.

Кузен теж злякано засмикався. Проте волати з заклеєним ротом – марна справа.

Михайло дав їм змогу трохи поборсатись, щоб усвідомили своє безсилля. І додав:

– Але претензії по роботі мені не потрібні. Тому я спочатку відвезу і здам вантаж. А тоді повернусь і вирішу, що робити з вами. Якщо будете чемні, та матиму добрий настрій – може, навіть відпущу. На певних умовах. А ти, – пильно глянув Ігорові у вічі, – якщо лишишся живий, свою Аліну можеш забрати собі.

І рушив до буса, намагаючись згадати, чи є в нього десь мотузки. Скотч скотчем, та припнути бранців до дерев варто міцніше…

– Алярм!!! – вибухнув у вухах Ясиків голос, і водночас за спиною щось тупнуло.

Михайло встиг трохи затулитися ліктем, проте в скроню лупонуло так, що забило памороки. Від удару під коліно нога підломилась, наче підрубана. Спробував був перекотитись убік, проте отримав з носака по щелепі так, що простір довкола потьмянів і закружляв…

Коли до землі повернулася сталість – почув над головою люте харчання вкупі з шурхотом скотча. І хрипкий рик Ігоря:

– … ти ж, паскудо!..

Проте з подивом збагнув, що страху не відчуває. Лише прохолодну хвилю злісного завзяття. М’язи скотилися грудками, в тілі раптом прокинулася колишня парубоцька пружність.

Він крутнувся на спині, перехопив ногу, що вже летіла йому в обличчя, і щосили рвонув на себе. Коли Ігор гепнув горілиць – стрибнув на нього верхи, притиснув до землі, замахнувся…

Та раптом збагнув, що супротивник не пручається. Лише заклякло витріщається кудись за його спину, і рот роззявляється все ширше й ширше.

Михайло теж озирнувся – і відчув, що й у самого серце провалюється в п’яти.

Майже над його головою, але трохи збоку нависло неймовірне чудовисько. Напівпрозоре, ніби й не матеріальне, але для примари надто щільне. Тулуб пломенився бурштиновим сяйвом, темна луската мармиза все нижче схилялась до Ігорового обличчя.

З рота бандюги вирвався несамовитий вереск. Тіло судомно засмикалось, і Ігор розпластався на землі, наче паралізований. Роззявлений рот на спотвореному жахом обличчі уривчасто сапав, в очах не лишилося нічого людського й розумного – вони стали схожі на скляні ґудзики.

Михайло й сам пополотнів. Закляк, боячись поворухнутись. Але чудовисько, повернувши до нього писок, лише дмухнуло у волосся теплим вітерцем, що пахнув глицею.

– Агов, Ґвере! – пролунав у вусі голос Ясика. – Не лякай Михася! Михо, злазь із того покидька. Він уже ніякий. І другий теж.

Монстр посунувся назад і зник – ніби всмоктався в траву.

Михайло зсунувся з млявого тіла Ігоря й незграбно звівся на рівні. Виплюнув кров, вхопився за отерплу щоку, що вже почала набрякати. І з подивом витріщився на бандюків.

Обидва виглядали геть нестямними. Припнутий до дерева кузен кліпав очима з кривою божевільною посмішкою, стікаючи слиною, наче немовля. Ігор невпинно трусився і, схоже, був нездатний керувати власними кінцівками.

– Що це з ними? – спантеличився Михайло.

– Ти ж сам умонтував у Ґвера люстерко, – пирхнув чортик. – Вся їхня лють віддзеркалилась і вдарила по них. Мабуть, мали достобіса злоби. Схоже, обидва тепер несповна розуму. Власна злість і підлість випалили їм мізки.

– То вони з глузду з’їхали? І що мені тепер із ними робити?

– А тобі від цього гірше? Зате вже нікому не заподіють лихого. І тобі теж.

– Та так… Але згодом доведеться відвезти їх до міста й кудись прилаштувати, – зітхнув Михайло. – Якщо просто відв’язати й кинути – вріжуть дуба.

– Вони ж хотіли тебе вбити!

– Та ну! Я не воюю з божевільними. Все ж таки живі істоти…

Срібляста від сонця траса звивалась між полями й стелилася під колеса, наче оксамитова стрічка. Михайло посміхався і тихенько підспівував «Хлопцям із лісу», що лунали з телефону.

І співати, й посміхатись було трохи боляче, бо щелепа й кут вуст уже набрякли, мов подушка. Проте він не зважав. Коли виїде на люди, прикриє маскою, ніхто й не побачить.

Час від часу поглядав на чортика, що безтурботно танцював під музику на звичному місці над лобовим склом, і на Ґвера, що вмостився на торпеді. Зараз той був зовсім не страшний – невеличкий і кумедний, наче іграшка. Хіба що незвичний, таких істот годі побачити навіть у фантастичних фільмах. З тулуба у формі повстанського машинґвера, що був вирізаний із закам’янілої живиці, виростала луската драконова голова з замурованої у смолі соснової шишки. На грудях виблискувало люстерко – шматочок, відбитий від розколотого кулею дзеркала. На одному боці був вирізьблений український тризуб, на другому – білоруська пагоня. Зі спини стирчали невеличкі крильця з пластів сухої соснової кори. Знизу, де живиця лишалася трохи глевкою, її ущільнював шар білого піску, на якому зазвичай зростають соснові ліси.

Схоже, Ґверові музика теж подобалась – почварка блаженно усміхалась на всю пащу. Та й Михайло був у чудовому гуморі.

Він іще не знав, що з ним буде далі.

Що за кілька годин, вивантажуючи ящики в лікарні, він стикнеться з дівчиною – звісно, у масці, як і всі довкола, але з такими теплими і гарними карими очима, що в нього раптом дивно защемить у грудях, і виникне незбагненне бажання зазнайомитися з нею ближче.

А вона помітить, що в нього краєць маски просяк кров'ю (бо губу таки розітнуло добряче) й запропонує лікарську допомогу. І він погодиться, хоча спочатку й не збирався. Бо відчує, що від неї лине така приваблива хвиля щирості й приязні…

Та коли полізе до буса за аптечкою, вона побачить на торпеді Ґвера і спитає, що це за така дивовижа. Він відповість: «Це мій талісман. Його звуть Ґвер». Вона здивовано здійме брови: «Ґвер? Оце так! Чула це слово лише від своєї прабаби. Нині мало хто пам’ятає, що це таке».

Він спитає, хто була її прабаба. Дівчина розкаже, що та родом із Прикарпаття, під час Другої Світової була зв’язковою в УПА, а прадід воював у повстанській армії. Але десь загинув і навіть не встиг дізнатися, що його кохана вже при надії.

А він збентежено дивитиметься на неї, намагаючись згадати, де вже бачив такі гарні карі очі й вишуканий вигин чорних брів – не штучно намальованих, як нині модно, а цілком собі природних. І раптом згадає – у видінні під сосною в Литовському бору! У того чорнявого хлопця!

І спитає – чи її прадіда звали не Михайлом Шулікою?

Вона спантеличено зойкне: «Звідки ви знаєте?!»

Та це все буде трохи згодом. А наразі він котив собі сріблястим від сонця шляхом і весело мугикав, намагаючись не дуже ворушити розсіченою губою:

«Раз, два, три, хлопці із лісу,

Раз, два, три, ми ще живі…»

І не помічав, що Ґвер час від часу позирає на нього й хитро всміхається лускатою пащею.