ЖИТИ

unstoppable today

Перегорни мене, як день!

Переверни мене, як діжку!

Про що там думають у ліжку

Ті сотні тисячі людей?

Любов між ними і довіра

Чи ситять хіті свого звіра?

А що мені до них, егей!

Перегорни мене колись:

Думками, доторком гарячим,

Ти є і будеш серцем зрячим,

А я міситиму свій глей

І відривати від грудей

тебе не стану, ні, козаче!

Перегорни мене, як день!

Лиши в собі найкращі миті!

Ти є і я на цьому світі,

І сотні тисячі людей!

І ми як є, не знамениті,

Живемо так, як сил є жити!

З усіх зачинених дверей

Знайдемо кожен і свої!

Там наші іспити і будні

І ти і я у тому грудні,

З усіх завдань і всіх речей

Ти є такий з поміж людей!

***Дерево

Я схожа на дерево, яке росте і мудрішає, пускаючи корені глибше. Я – дерево, якому хочеться однаково світла і вологи, напитися радістю і надихом. Я – дерево, яке хоче дарувати любов, оберігати тінню від палючого сонця. Я – дерево, яке на осінь закохується і відчайдушно одягає позолоту, щоб ти зупинився на мить і милувався мною. Я – дерево, яке хоче виростити насіння, щоб воно проросло новим деревом і те дало хороші плоди. Я – дерево, яке тривожно стогне і скрипить від негараздів погоди, але витримує натиск буревіїв. Я– дерево, яке хоче продовжитися у хорошому роді. Я дерево, яке хоче стати матеріалом, який піде на побудову затишної оселі, де лунатиме сміх дітей, або на приготування запашної страви, яка радуватиме душу. Я – дерево, яке стоїть, але водночас рухається до світла, до неба, до Бога.

***Психо-логіка

Сідай зручно і згадуй, – говорить вона спокійно, поки я намагаюся обрати зручну позу для тіла на кріслі-стільці.

Проблема заспокоїтися, віднайшовши оптимальну позицію, у якій буде зручно, вона у мене давно. Тож поки не всядуся, не можу як слід сконцентруватися, і поки не вляжуся зручно, не можу заснути.

– Вмощуйся зручніше, тут можна усе, – говорить вона і я намагаюся знову знайти оптимально зручне положення тіла.

Це мені нагадує якийсь акт притирання між партнерами, тільки от на даному етапі взаємодію я – мій настрій, неспокій, який мене вимотує, моє тіло, яке служить мені вірно, але інколи капризує. Я кручу головою, рухаю плечима і руками, щоб позбутися зайвих скутостей і затискань.

Неподалік стоїть гончарний круг, на ньому кавалок м’якої глини.

Встаю, беру ту переносну конструкцію. І ставлю поміж ніг, і лише тоді, коли пальці торкаються теплої і слизької глини, моє тіло починає помалу скидати тривогу і я починаю згадувати.

–Чи є ресурс у переживаннях про минуле? Про хибні кроки, неправильні ходи, вчинки, які згадуєш і ніби валяєшся у бруді? – питаю я себе, питаю її, питаю глину.

–А як ти думаєш? – відповідає психолог.

–А у розчаруванні, зраді дружній, є?

–Твоя історія – лише твоя історія. Вона створена для тебе і тобою ж…

Це говорить психолог? Глина? Чи я подумки?

–Я пам’ятаю, як прийшла у нову фірму… І у мене був молодий колектив, але всі нові… Вони були здружені вже: спільними оборудками, відкатами, пиятиками, походами у гори… Вони придивлялися до мене, а я до них…І не могла запам’ятати імен всіх одразу.

–Адаптивний період, – резюмувала психолог.

–Так, адаптивний. А ще ми належали до різних підрозділів спеціалістів. Ми взаємозалежали, але зазвичай політика власника бізнесу зводилася до того, що такі, як я, люди моєї спеціальності, не потрібні бізнесу, і ця ідея міцно засіла у голові усіх, хто працював на «тата».

–Тата, хм… цікаво…

–Так, усі менеджери, як вовки у полях, котрих годують ноги. У цій нескінченній гонці часто змінюються пріоритети, вони вибудовуються інакше. Тато заправляв усім, всі працювали на нього.

–Хто кого прогне, продавить? Ти про це?

Не тільки. Риба гниє з голови. Знецінення роботи іншого підрозділу, не менш важливого для спокійного ведення бізнесу… зневага, якась, зароджується, чи що…

Психолог мовчить, а я запускаю пальці у глину. Кавалок піддається, він м’який, в міру слизький і приємний.

–Це косметична глина? – відриваюсь я.

–Ні, звичайна. А що?

–Я згадала, що давно не робила маску для обличчя. Глина – шкіра після неї така приємна на дотик, чиста, ніжна…

Психолог розвертається до мене і промовляє:

–І я теж, о! Ідея, а зробімо маску прямо зараз - ти і я?

Вона витягує з шухляди тумбочки косметичну глину у пакетиках і ми ставимо чайник, щоб розвести у піалах суміш теплою водою.

–Класна ідея! – резюмую я і посміхаюся.

У кімнаті тепле жовте світло, пахне корицею і ваніллю. Я встаю, іду мити руки, обличчя до ванної, і мені вже кортить продовжити.

Психолог чекає, а я дивлюся на себе у люстро. Мої очі все такі ж – випромінюють любов до світу, до людей, але щось ніби трактором поорало на душі.

–Ти скоро? Чай будеш? – крізь двері чую голос психолога.

–Так, м’яту, або ромашку, дякую! – гукаю я, але не кваплюся.

Намагаюся натягнути на обличчя образ безтурботності і усмішку, але вона у мене критично не виходить.

***

Перший раз ми побачилися, коли її взяли на роботу. За рекомендаціями покровителя. Ми були фінансисти і майже однолітки. У неї – своє життя, у мене – своє. І я не хотіла ні з ким зближуватися, бо не можу дружити наполовину…

А вона була теж нова у колективі і тому, коли вирішила зі мною налагоджувати зв'язок, я насторожилася, щоб дані відносини не послугували маніпуляціями у майбутньому.

–Ти йдеш на обід? – спитала вона, коли я розбирала документи.

–Я зазвичай обідаю тут… і обіду як такого не маю, бо всім чогось треба, не розуміють, що я теж жива людина…

–То пішли на обід разом? Сьогодні.

–А куди? Я люблю природу – неподалік гарний Дніпро, от би там посидіти, влаштувати пікнік, дивитися на воду.

–То що нам заважає? Йдемо?

–А що, як будуть проблеми?

–Проблем не буде! Я тобі гарантую! – усміхнулася вона, і я спробувала повірити.

Так почалося наше спілкування.

Я не з тих, хто здружується з начальством спеціально, щоб потім користуватися цими відносинами, але працюючи у колективі, всі були окремо, і тому мені хотілося мати хоча б одну людину, з якою можна було б комунікувати, тим паче у нас було, як я думала, багато спільних зацікавлень.

Ми сиділи на березі Дніпра і мовчки жували канапки.

– Ти любиш театр? – спитала вона.

– Так, дуже, раніше ходила час від часу, – відповіла я, забираючи рукою неслухняне пасмо волосся, що вибилося вітром із зачіски.

– Сходімо якось разом? Ти як?

– З радістю! – спішно відповіла, – а куди?

– Неподалік мене є хороший театр, тому обираємо виставу, купуємо квитки і вуаля.

– А чому ні? – подумала я,– ідея гарна.

І пообіді вже вирішила глянути афішку.

Потім було багато таких розмов, пікніків, походів у театр, колега ставала подругою для мене, я її пускала у свій світ, відкриваючи свої грані, больові точки і нетрі душі.

Я хотіла дружити щиро… І помилилася…

***

Я ще раз вмилася проточною водою з крану, психолог чекала, мій апгрейд мав відбутися, і все, що гнітило хотілося викинути назавжди.

– Твоя кава, – протягнула вона мені чашку ароматної кави.

– Кава? Але ж ми планували пити заспокійливий чай! – заперечила я.

Каву я дуже люблю, але сьогодні вона була зайвою… Кава – асоціативні ряди з робочим днем, початком дня, зібратися, сконцентруватися, можна й дві… Ця кава… це було, як той постійний недоречний коньяк за компанію, коли його не хотілося зовсім.

–Кава, ти ж любиш, можу дати вершки, – продовжила психолог, – що не так?

–Я хотіла чаю, – відповіла я, сьорбнула каву, вона була прохолодною і не такою, як я люблю…

–Смачно? – спитала уїдливо психолог.

–Ні, – сказала я і зумисне перекинула чашку. Кава тонкою цівкою почала крапати на підлогу.

–Ось так і з людьми, не відразу зрозумієш, поки не спробуєш, – психолог подала чисту порожню чашку і заварник свіжого трав’яного чаю.

–Далі було гірше… – автоматично, ніби до себе промовила я…

–Невже? – рука психологині потягнулася до телефону, спочатку вона зробила світлину перелитої кави, яка мистецьки гарно розтеклася підлогою, потім зробила пару фото себе. Вона навмисно надимала вуста качечкою – дань тренду.

–Перестань! – вирвалося з мене.

–Це не твоє слово! – замислено протягнула вона і відклала телефон.

–Так, моє слово зупинися, стоп… але оте перестань чомусь спало на думку, воно чуже, не моє.

–Згадуй! Коли ти почула його?

–Тоді, коли почала сумніватися, чи потрібно «дружити» з людиною, яка вміє використовувати людей, і ні з ким не буває справжньою. Дружить, щоб було їй весело… на фоні виглядати вигідніше, на фоні подруг… користується перевагами, які їй надало сите життя… при нагоді видає озвучені кимось ідеї (наразі мої) за свої і всі у штучному замилуванні плескають у долоні… Я довго мовчала… мені ж для подруги не шкода… А потім оточення отруюється суцільним карнавалом лицемірства і якогось ошалілого забороненого блядства.

–Тсс! – психолог кладе палець до вуст і іде навшпиньки до гончарного круга, бере кавалок глини і приносить мені.

Він як пластилін, після чаю його можна стискати пальцями і продовжувати поринати у спогади про те, що треба викинути нарешті.

–Потім було так… – я відірвала шматочок глини, мружачись, згадуючи, і почала катати його у долонях, решту глини лишивши на столі, де вже були чай, розлита кава і пуста чашка. – Я почала усвідомлювати, що токсичне оточення мене помалу знищує… я могла бути ким завгодно – підлеглою, смішним клоуном, бо сміх рятував від того внутрішнього колапсу, болю і щему… сміх як ліки від розчарування, що впустила до себе людину, виклала всю свою душу, показала, а потім через мене ж переступили і пішли далі, карнавалити з іншими, хто хотів випити, побалагурити і не переймалися зміною коней на переправі. Я відчула, що помалу починаю вигорати від бездушності і отого юзання споживацького…

“Тобто тобі байдуже? Тобто тобі байдуже, так?” – питала я подумки її, колишню подругу, колегу за сумісництвом і просто людину, з якою усі хотіли дружити…

Потім була зміна центрів відповідальності, уваги, моє внутрішнє абстрагування від розчарування… від болю, який мене душив. Але я гордо підіймала підборіддя і говорила собі «я можу так, а можу й інакше», вдаючи, що мені начхати на те все…

І цей стан мене поглинав… Роки два…

– Що там з глиною, глиною для маски на обличчя?

– Все готово, - психолог поставила сюди ж на стіл дві піали. – Лавандова і чорна, з мінералами Мертвого моря, – пояснила вона.

– Море мертве, а досі живим допомагає… лікує тіло, лікує душу, допомагаючи здолати внутрішній колапс… – я взяла люстерко і почала наносити глину на лоба, чорну, як земля… а потім лавандову, на щоки, носа, підборіддя…

– Чому я маю обирати щось одне, я ж різноманітна, я не можу себе впакувати в одну зручну форму! Не можу обрати один колір з палітри відтінків чи слухати одну і ту ж музику. Навіщо мені обмеження вибору?

Психолог сиділа навпроти, я встала, і нанесла на обличчя їй таку ж маску, і ми були однакові… ми були дві жінки, які сиділи одна навпроти одної і мовчали. Ми були схожі на відображення у дзеркалі…

– Шівас… – сказала я, – з лимоном, було б добре…і замовкла…

Тиша. Ми сиділи мовчки, бо з маскою на обличчі треба максимально розслабити усі м’язи обличчя.

У двері подзвонили, психолог показала жестом, мовляв, лишайся, я відчиню, і без жодного звуку вийшла до дверей. Дзенькіт співучих вітрів лиш видав те, що двері таки відчинялися, а так тиша, суцільна, тягуча, із запахом ванілі, кориці, лаванди, кави, трав і глини на обличчі.

Психолог внесла пакет. Що там? Цікаво. Пакет стояв осторонь, біля вхідних дверей кімнати, і я тепер дивилася на нього, гадаючи, що таки там всередині.

Хотілося змити маску, звільнитися від зашкарублого нальоту і просунутися у сеансі далі.

– Час, – психолог пішла до ванної першою, а я підбігла до пакунку, обережно заглядаючи туди.

У пакеті, скручене у клубочок спало кошеня. Воно було таким милим, що я не змогла втриматися, щоб не взяти його на руки.

Двері ванни відчинилися, і психолог застала мене з ним на руках.

– Яке миле, – захоплювалася я,– чому воно у пакеті?

–Знайома попросила спробувати прилаштувати комусь, пеналу не було для транспортування тваринок, принесла у паперовому пакеті. Тобі треба?

Боже… Чи треба мені кошеня? Я ж його не маю і взяти куди… Квартири своєї нема, хіба що батькам відвезти, вони дуже зрадіють новим клопотам… Я крутила кошенятко у руках, у масці з глини, але цей маленький клубочок так хотів довіряти, так хотів вірити, що він потрібний цьому світові… Боже, ну як його не любити? Як?

м Може воно голодне? У тебе є щось? – глянула я на психологиню. Піду пошукаю, може молоко лишилося.

Кошеня було милим, я його понесла з собою до ванної кімнати, посадила біля люстра, поруч умивальника, і почала змивати з обличчя свій бойовий розкрас. Воювати не хотілося.

Цей рожевий носик з плямкою посередині, такі ж малесенькі рожеві лапки, з м’якими подушечками, кігтиками, які ще не тверді, але вже здатні оборонятися.

Я – кошеня, це ж я, мале кошеня на щаблях розвитку. Дозволити собі бути собою – і вразливою, і чуттєвою… Просто бути, як і дозволити іншим – маніпулювати, казитися, бо їх вибір це вибір, який зробили вони, я ж або всередині ситуації, або виходжу з неї.

Боже, я вибігла з ванної, нікого не було, ні психолога, ні кошеняти, і лише у дзеркалі посміхалася я, звільнивши себе, і віднайшовши знову.

*** Я і Карден

Його сорочки були від П’єра, той що Карден. А я носила, здається, навіть не свої туфлі. Точно, не свої, якось мені ці туфлі віддала знайома, бо вона знала, що я обожнюю високі підбори.

Багато часу сплинуло з тої пори. Тоді я мріяла, що коли влаштуюся на роботу, то ніколи не буду обмежувати себе, купуватиму туфлі стільки, скільки заманеться. Перевагу надавала високим підборам – красиво ж! Хоча не завжди було зручно.

А тепер? Тепер я розумію, що не підбори вирішують все. Коли зручно і легко ногам – це кайф.

Я почала цінувати комфорт. Я почала менш вимогливою бути до себе у стані перманентного стресу.

Його сорочки. Він не довіряв мені їх прання, бо думав, що зіпсую, а я припускала, що він просто уважний і не хоче, щоб я таки прала їх. Я не хотіла прати його сорочок, якщо чесно, як і не хотіла йти на закупи його численній рідні – бо ми купували багато, міняючи валюту на гривні. І він, стоячи у черзі, навіть примудрявся ревнувати мене до якогось незнайомого чоловіка, коли я тому усміхнулася ввічливо у відповідь.

У мене на той час не було грошей, щоб оновити все одразу – зачіску, білизну, яку пора було оновити, туфлі. Але я трималася достойно і ніхто не підозрював, що ці бажання є. Я тримала спину і високо тримала голову. Я була відмінником і не могла припустити, що цей чоловік запідозрить, що я навіть зовсім не проти у тих закупах отримати подарунок, як жінка, яку він інколи роздягає.

Ми посварилися, і він нічого не придумав, як купити мені каблучку, яку я мала носити, не бувши заміжньою, щоб усі інші варіанти кавалерів автоматично відпали. Правда, це було б якось надто підозріло, з каблучкою на пальці фліртувати з іншими чоловіками.

Карден, Пазоліні, Відіван і ще якісь там бренди. Я не розуміла цінності цих речей, у мене була сукня з секонду, яку я купила, бо вона була гарною і сиділа на мені ідеально, подаровані туфлі і білизна, яку я хотіла вже замінити.

Я покинула його. Просто покинула, і він не розумів, чому, вираз обличчя був здивований. Як це?

А я просто зняла незручні туфлі і пішла босою будувати своє життя, де не було місця такого роду чоловікам. І нехай я ще досі йду, не босоніж, і маю купу різноманітних туфлів, які інколи вигулюю, але то був хороший урок – обирати себе, а не ставати чиїмось додатком.

*** Туфлі

Не треба було одягати ці туфлі. Куплені з рук, одягнуті один раз на чийсь випускний. Ми тоді йшли з ним за руку, і я розглядала крам блошиного ринку, і ці туфлі були просто про мене – високі тонкі підбори, лакована червона шкіра. Вони мені говорили все про мене.

Мені було байдуже, що ці туфлі не з магазину, таких я там не бачила, ці, особливі, витончені і звабливі, мого розміру, вабили і я сказала йому – купи мені їх.

– Міряй – сказав він, і коли вони опинилися на моїх ногах, я усвідомила, моє!

Того дня ми ще купили Камасутру, і листали її вдвох, голі у ліжку, дивуючись, що нічого нового для себе там не дізналися.

Ці туфлі я взувала для особливого випадку, надто вульгарно було б їх стоптувати у буднях, а от у ресторан сьогодні – якраз, на сцену – якраз, на корпоратив – якраз. Вони були прекрасними на моїх ногах, вони були натяком на секс, як і мої червоні нігті і губи. Я люблю червоний. Я люблю червоний у деталях, але ці туфлі були особливими, вони, як білизна для особливого випадку, створювали настрій, якому я не могла опиратися. Я взула їх, взяла таксі і поїхала до ресторану.

Надто спекотно для віскі, занадто спекотно для рому, джину і коньяку. Вино, яким я чимало разів отруїлася, але нічого іншого нема, в таку спеку я точно не питиму міцні напої, тим паче я на підборах. А ще сукня, сороміцький виріз на нозі, далі нікуди, але білизни не видно, розраховано, пошито на замовлення з математичною точністю.

Якщо одягнути панчохи, то буде занадто, тому тонесенькі, як павутинка, колготки.

Таксист позирає, а я роблю вигляд, ніби завжди ношу такі туфлі і сукні з розпоріхами.

Підвозить мене, мало не заїжджаючи в ресторан.

Заходжу, прохолода і напівтемрява, ммм, так інтимно.

Сідаю, вони поглядають на мене, авжеж, такою мене ще не бачили, не лише розпустила волосся. Розпустилася для ресторану, відповідно туфлям і сукні. П'ємо вино, говоримо, пітніють устриці, а я згадую про те, як вони підвищують лібідо.

Встаю до вбиральні, йду, і боковим зором помічаю, як повертають голови чоловіки, їм теж до вподоби червоний, туфлі і я напідпитку. У вбиральні пальцем випадково пробиваю тонкі колготки і вони відправляються у смітник. Так теж нормально. Колготи не зіпсують мій вечір і настрій.

А потім приїздить червоне лаковане авто, воно пасує моїм туфлям, і мені хочеться не думати ні про що. Ми їдемо мовчки, і водій пропонує випити кави. А я просто не хочу туди, де ці туфлі стануть просто туфлями, і знову лежатимуть у коробці. Він приносить мені каву, і я посміхаюся, далеко за північ.

– Слухай, – кажу йому,– я хочу побачити нічне місто.

І ми їдемо, не думаю, що там на лічильнику. Голову загубила, сукня, туфлі, я, настрій і нічна кава.

– Ти якась особлива, – каже він, коли я стою на мосту вночі і вдивляюся у води Дніпра, – ти якась не така, як інші жінки.

Я сміюся.

– У тебе сміх, наче у відьми, він заводить, і водночас насторожує. Ніби стоїш собі на розслабоні під теплим душем, а потім крижана вода на голову, і куди вистрибнути не знаєш, стрибаєш в першу ліпшу сторону.

Цілую його, хай буде, хай голова не теліпається, а котиться цим мостом, майже безголовий Нік!

– Тобі треба додому, відпочити, – каже він, вдаючи дбайливого і турботливого.

– Та невже, – кажу я і розщібаю блискавку на сукні.

Сукня падає долу, і я стою лише у білизні і туфлях. Ліхтарі і місячне світло, тиша міста, яке спить цієї ночі.

–Я тебе вип’ю до дна, – кажу я і в моїх очах загоряється хижий вогник.

–Ти вампір? – промовляє він схвильовано,– чого раніше не сказала, я думав, дівчина хоче пригод.

– Ну так, закушу тобою, – жартую я. Він напружується ще більше,

– Мене вдома дружина чекає і дитина, – промовляє він розгублено.

– Зараз перевіримо, яка у тебе група крові – підігрую я, хмілю вже нема, і роблю крок до нього.

– Аааа!!! – він істерично біжить до авто, а я вже сховала ключики, і мультилок так фіть-фіть.

–Бляяя, відпусти мене, більше ніколи не поведуся на нічні гульки!!!

Забираю сукню, йду до авто і відмикаю замки.

-–Я пожартувала, вези мене додому, не з*їм тебе сьогодні.

Про себе відмічаю – нервовий такий хлоп трапився, але нічого, буває.

*** Валентинів день

Сніг замітав білий світ, і я, одягнувши теплі штани, не нові, але такі зручні черевики, прогрузаючи у заметах, таки йшла, всупереч завірюсі. У цьому снігопаді губилося все, місто, час, дні тижня. Це була всепоглинаюча зима, у якій лишалася я наодинці зі своїми думками, спогадами і несміливими мріями. Мрій було якось критично мало, і я старалася про це не думати.

–Ха, криза середнього віку? – лукаво посміхнувся він, чоловік, якого я пам'ятатиму завжди, грайливий, дотепний і провокатор ще той.

мНе дочекаєшся, м ображено буркнула йому у відповідь і штурхнула, щоб впав у сніг, кучугури були якраз підходящі.

–А от і не попала!– жартівливо посміхнувся він, як завжди, чого-чого, а того нестримного пустунства у нього вистачало. У нього було все, якщо чесно, зріст, фігура чоловіка, довгі ноги, очі з бісиками, харизма, гострий розум і підхід до мене.

–Ненавиджу, сука, як же я тебе ненавиджу, – кинула я йому крізь зуби, але це ненавиджу не означало ненависті, воно означало величезну любов, яку я носила у собі до нього, єдиного чоловіка, який впився мені іскоркою у серце. – Я ненавиджу тебе, чуєш! Так сильно, за те, що ти пішов, назавжди пішов! Сльози зволожили очі.

–Тю, таке придумала! Глянь, сніги, світ, ми поряд, чого тобі ще треба? Навіщо ти рюмсаєш?

Я його знову штурхнула, але він виявився вправнішим, підняв мене і ми упали разом у сніг. Я була дуже на нього зла, десь так само, як і любила, і тому не знала – чи мені його цілувати, чи набрати снігу і заліпити йому у обличчя. Він жартував, смішив і заводив, і я подумала, поки ми ще не замерзли остаточно у цьому снігові, таки я йому надеру вуха, щоб знав, як залишати мене без своєї уваги і любові.

–Ваааа, Вітуля, не треба! – грав він роль жертви, коли я розходилася не на жарт. Сніг у обличчя, за комір, шапка злетіла, я нікого жаліти не збиралася, я глушила біль втрати і розпачу його фізичним болем.

–А от і не дістала! – показав жартівливо язика і перевернув мене у сніг, борюкалася, але він грав не гірше. Сніг за комір – сумнівне задоволення, ну а секс на снігу, як колись я типу там фантазувала, лежачи в теплому ліжку, то взагалі кошмар. Ага, три рази на снігу, трясця. Коси у снігу, обличчя розпашіло, руки мерзнуть, за шиєю сніг, що починає неприємно танути. Ні! Ні! І ще раз ні!

Він ліг поруч на снігу і ми лежали і дивилися на небо, яке було не видно, бо сніг падав і падав, і ми лежали і розводили руки і ноги, малюючи янголів.

–Вставай, пора відігріватись, – він допоміг підвестися, і я його ще раз штовхнула для профілактики.

Я не злилася, але ще не вилила свого болю, той штурханець був остання крапля.

–Гайда пити какао! – пустотливо запропонував він, і я кивнула. Голос почав від переохолодження потроху сідати.

У маркеті відвідувачів майже не було, люд сидів по домівках, і лише ми, мокрі, обліплені снігом, намагалися обійтися без зайвих розмов з персоналом, м’ялися біля автомата, який готував смачний гарячий шоколад.

–Слухай, ну навіщо ти пішов, га? Жив би собі, чесно, мені було б важливо знати, що ти гаразд, я б ніколи тебе не забула і так, якого хріна ти помер? – сказала йому подумки.

Він чув усе, але мовчав.

–Іди сюди, сказала йому я, і взявши за шкірки, поцілувала. Це тобі, щоб ти знав, що я ще можу цілувати, кохатися, бути навіженою і живою. Це тобі, щоб ти навіть не сумнівався, що ця ніч напередодні Валентинового дня мною начаклована, бо я відьма, і я можу тебе воскресити бодай у пам'яті. Я можу, бо я знаю, що ти той, кого я полюбила багато років тому, і інший поки не прийшов, щоб я таки не займалася цими протиприродними справами, не сходилася з ким попало..

–Вітуля, не починай, я тобі вже не раз казав, є кращі за мене!

–Я чекатиму, хай приходять, я хочу цього, я буду терплячою і гарячою, сильною і відважною, я житиму і знатиму, що вони є.

–Насолоджуйся зараз, шоколадом, тим, що промокла, і відчуваєш жар і мороз. Відчуття – вони безцінні, і коли ми борюкалися у снігу, я знав, що холод, жар, азарт і мороз відчуваєш лише ти. Тобі ж хотілося давно бешкетувати, і я прийшов у цю магічну ніч.

–Ти правий, я давно вже не драйвувала з капітаном піратського корабля, Джеком Горобцем, яким був ти. Незбагненний і непередбачуваний, веселий, кмітливий, щедрий і безстрашний.

–Ой, допивай вже свій шоколад, і додому тебе проведу, бо ще у хурделиці заблукаєш. Завтра ж на працю, а у тебе ще трохи і лихоманка розпочнеться.

–Яка там лихоманка? Мене лихоманило лише від тебе поки, а пляшка рому вдома є, після гарячого душу, з лимоном, думаю, буде найс.

–Моя ти розумашка, – обіймає він мене і ми ідемо отак через хурделицю, повз пустий скверик до мого будинку.

–Обійму тебе, дай, – я міцно обіймаю його, як колись, стаючи навшпиньки, і він мені тепло дихає на вухо.

Навколо світ приховує завіса снігу, і лише світло ліхтаря відбиває тінь, мою тінь, яка вміщує солодку пам'ять.

***Зізнання

Я тобою вагітна

І скоро літо

Я тобою давно і пишно квітну

І коли я привітна, то гомоніти

Мені спрага душею й світом

Я тобою відновлена

І наповнена

Я приймаю із вдячністю

Маю очі

Я тобою збудована і мурована

І я жити і далі хочу

Так буває, що зорі шепочуть тихо

Я косима збираю роси, мрію

Ти мій вдих і погляд, ти мій видих

Я твоя Марія

***Скибка

Почуваюся скибкою хліба, що лежить на столі. Коли є що їсти краще, то можна і не помітити, що хліб тут, нарізаний, м’який з хрусткою скоринкою. Він просто є і все. І лежить отак цей окраєць на столі і помалу обвітрюється і засихає… Засихає, бо йому ніколи не стати пишним тортом чи легковажним тістечком з кремом. Він хліб, що зрів на полі, ввібрав у себе сили ниви, нещадного сонця і дощів, світанків і чорничних ночей. Він хліб. Не пухка булка, не слойка з джемом, не ватрушка. Хліб з чесним смаком ситності і повноцінності. І ти береш цей окраєць часто із задоволенням, і жуєш, смакуючи, хоча на перший погляд це лишень хліб. На додачу до нього не дають коробку, як до торту, навіть не дають пакет, просто руками його беруть, і хто зна, скільки рук бачив буханець… В дитинстві у найближчому продовольчому магазині ніколи хлібинку не брали у рукавичках, продавчиня клала на прилавок цілу хлібину, яка потім перекочовувала з торби на стіл. Я – скибка хлібу, яка може втамувати голод, у мене є багато різноманітних історій про життя, про землю, на якій я зростала, про людей, яких мені доводилося стрічати у житті. Але ти відсуваєш мої історії, для тебе голод – то основна причина протягнути руку до мене. Я можу більше, ніж втамувати фізичний голод, кажу я, але ти глухий до моїх слів. Я хочу скотитися зі столу, хай мною поласує кицька, але не ти. Бо ти звик до того, що я буденний атрибут. І часто дивишся у магазині, не ховаючись, на батон. Тобі хліб за чотири роки приївся, звісно, у мені немає начинки, як у шаурмі і крему, як у торту. Я самодостатній продукт. І коли ми знайомилися, то пора було зрозуміти, що я ніколи не стану іншою. Булочка з корицею подобається твоїй мамі, бо вона любить корицю, тому її хліб не влаштовує. Тітка хоче тебе познайомити зі смаком батонів, пропонуючи багети і студентські рогалики. Я не буду для них ні тим, ні тим, я – це я, самодостатня хлібина, яку хочеться розділити з любителем не кидати слова на вітер, любителем відчувати мене, а не брати зі столу тоді, коли мені не хочеться. Мені хочеться бути поруч з тим, хто справді оцінить і мою хрустку скоринку і відвертість м’якуша. Я дозволю себе посипати сіллю, коли зустріну таку людину, і стану почуватися пишним короваєм, хоча… лишуся хлібиною.

*****Вітер стих

вдих-видих-вдих –

вітер стих,

під стелею висне морок,

мені далеко до сорок,

свій диптих,

а то й триптих –

я ще напишу не раз...

багато думок,

менше – фраз...

я вдячна тобі за те,

що ти відштовхнув мене...

тоді б я не втрималась – втримав,

не я, і не ти на колінах,

про тебе жену думки...

як добре так, не навпаки!

гартований сумом й слізьми,

і криками, й ляпасом долі –

отой, що кохає – той поряд.

а той, що лиш «хоче» – хрін з ним!

я вдячна, що ти відштовхнув,

звільнилась від дум я лукавих,

ранкову заварюю каву тому,

кого тихо люблю...

я вдячна за все й не тобі,

а тим, хто плітки і образи,

і тим, хто без дяки щоразу,

вони – колами на воді...

вдих-видих-вдих –

вітер стих,

під стелею висне морок,

мені ще навіть не сорок,

свій диптих,

а то й триптих –

я ще напишу не раз...

багато думок,

менше – фраз…

*****Фільтри

Я хочу, щоб мої фільтри мені не зрадили,

Вбудовані наміцно, змінювати – не скоро,

І в час, коли тебе я забуватиму,

Навідай ти мене обов'язково!

Можеш прийти пішки чи слово кинути,

Думкою коси гладити, цілувати.

Коли я тебе пізнала, то вже полинула,

В думках і снах світанки зустрічати

Ти мене тішив віршами, торкався ніжно.

Музика наша, роздуми, числа, коди...

І де ти був, скажи мені, раніше,

І зараз де і з ким, ти ходиш?

*****(Я починаю все з нуля…)

Я починаю все з нуля…

Хоча земля з-під ніг втікає,

Але себе я обираю,

Бо я у себе – тільки я…

Я починаю. Шкереберть

Летять минулії образи,

Пробачу все, та не відразу,

Позаду розпач, біль і смерть.

Я починаю. Стане сил

Аби знайти себе насправді,

Комусь нервове й злісне «хватит!»,

Але ця стежка – не моя.

Я розпочну себе з нуля!

Я згодна, захистом надійним,

Що спинить у мені всі війни –

Є віра і любов твоя.

Я розпочну усе з нуля!

*****(Щось у ньому таке, що лишає тебе собою…)

Щось у ньому таке, що лишає тебе собою...

Щось у ньому таки є до болю тобі знайомим,

Ти не знаєш напевно чи є він твоїм героєм,

Але й море не знає, чи вдосталь воно солоне...

Ти не знаєш напевно, куди і навіщо вкотре,

Ти не думаєш про оте, що пора встигати,

Але як не було б...та з тобою йому є добре...

Може з кимось і краще... Але чи нове шукати...

Де шукати? І чи направду оте все варто?

А знайти, то удача розгледіти-упізнати?

Ти була є і будеш шліфованим діамантом...

А оправа знайдеться... Тим паче, під всі карати!

*****(з одного тіста ми)

з одного тіста ми

кориця з перцем

кавою пахнемо

пахнемо сексом

душею із села

де щирі люди

із нотками тепла –

яке там всюди:

в калиновім гаю,

у плідній ниві

з тобою ми удвох

таки щасливі

з тобою ми – птахи

і вільні душі

з одного тіста ми

з тобою, друже

*****У барі

шепіт вуст у хмільнім угарі,

ми з тобою іще не п'яні,

ми з тобою... у міру чесні,

і спокушені, і улесливі...

ти хотів мене і зізнався –

а мене не злякала правда,

і хоча завтра буде – «завтра»,

та мене підкупила чесніть...

пізнаю я життя крізь тіло,

заплатила високу ціну

за мій досвід – безцінний досвід –

то страждання, плітки і осуд...

і тепер у броні я духом,

не скидаю з коліна руку,

ми з тобою у цьому барі –

вкрай тверезі, але не п'яні

"Хіросіма", текіла, лайм,

лижеш руку, мені се в кайф,

я така як і ти – гаряча,

я така, як і ти, козаче...

і ти хочеш мені під сукню,

знаю, буде то незабутньо,

та лишаю у сьому грудні

я фантазії всі приблудні

і якби ось у цьому барі

ми були незнайомці зовсім,

тої ночі палали б хмари

і вночі вибухало сонце.

*****(Годи мені, мій чоловіче)

Годи мені, мій чоловіче

Ти чесно дивишся у вічі,

І мрієш тихо про "солодке",

Мені ж захтілося сельодки!

Годи мені, бо я тендітна,

Вагітна а чи не вагітна,

А мила і ласкава панна,

М'яка мов персик і рум'яна.

Годи мені, мій солоденький,

Цілуй і песть моє серденько,

Як на душі є тяжко й грубо,

Цілуй мене, цілуй у губи.

Мої вуста– п’янкі черешні,

Тому щоразу обережно,

Якщо захочу солонини,

То знай, що щастя ось прилине.

Цілуй мене, люби і тішся,

Така моя життєва місія...

Аби весна штири сезони,

Аби цілунки – не прокльони.

Аби душа співала пісню,

Аби родило поле чисте,

Аби коріння сили роду,

Аби нащадкам ще приплоду!

*****Медовий вірш

У медовому цвіті лип народився день,

сонце поглядом осіяло людський мурашник,

Вечір чаю налив й сміливих додав ідей,

і сьогодні - іще прекрасніш, аніж вчорашнє.

*****Складнощі перекладу

Ми з Алкою разом відпочивали за кордоном вперше. Алка взагалі часто бувала там, то Мальдіви, то Сейшели, любила поганяти понти у розмовах про відвідані місця при нагоді. Я ж похвалитися закордонними мандрівками не могла. Так, літо на мадярському кордоні і кілька слів для годиться завчених, аби привітатися, подякувати…ото і всі закордонні розмови. Та й у школі ми вчилися у різних класах. Алка у англійському, я ж у німецькому. Викладачі переконували нас, учнів, що німецька не так погано, навіть молода викладач після педінституту пророчила перспективи. З часом вона покинула навчати мовам і зайнялася бізнесом. А який найпоширеніший бізнес наразі у нас? Так, торгівля. Зараз торгують усі, кому не ліньки. Починаючи з торгівлі шкарпетками з житомирської фабрики, і закінчуючи автівками з США. Необхідно виробляти, щось потрібне людям, але торгівля у найширшому попиті. Та і виробляти не дешево, бо секонд з заходу коштує дешевше, аніж нові вироблені речі, а у більшості люду є ліміт – «мінімалка» і прожитковий мінімум. Але кожному хочеться кращенького, от і я ризикнула і пристала на пропозицію давньої приятельки Алли.

Алка влаштувалася у житті нормально, знайшла собі папіка у столиці, і все діло у ажурі, як кажуть. То теж робота, адже папік не кожному до душі, але то суто індивідуально, та й історія не про це. От Аллі захотілося полетіти у теплі краї, я ж якраз зробила закордонний паспорт про всяк випадок, мовляв, хай краще буде, аніж потім у потрібний момент не виїду терміново згідно супервигідного туру. Алка запропонувала поїхати з нею, і от ми вже сидимо на валізах у терміналі і чекаємо на реєстрацію. Все вперше – для мене! Усе блищить! Аллка дує губи качечкою і робить себеньки на айфон. Постить фоточки і постить.

Я уже сфотографувала Аллу у позі «утомлена чеканням в терміналі», «чекання з задраними ногами», «качечка летить в теплі краї»… образи не закінчувалися… хотілося теж фото на пам'ять. Запропонувала поселфитися разом. Алка підтримала, але потім виявилося, на усіх фото зі мною вона собі не подобалася, тому видалила, так і не скинувши мені на мейл… але то потім з’ясувалося.

От уже і стійка реєстрації, от уже і митний контроль, мрія шоперів – дюті-фрі, Алка лише махає карткою – безліміт від папіка, класно, весело. Мартіні і бікіні, шоколад і мармелад, парфуми і блиски для губ…Аллка не жадібна, відкоркувала мартіні і пригостила мене. Уже скоро іти до гейт. Весело. Аллочка таки дівчина-свято. Прибули до готелю, на рецепції тицьнули «презент фром Юкрейн» і пішли заселятися. І все було б супер, аби не те, що повністю все оточення англомовне. Я зі своїми скромними знаннями англійскої мови впевнена у Алочкиних перекладах. Алочка, як виявилося, теж впевнена у собі. Але за будь-якої ситуації скидає розмову з владнання питань на мене. І все було добре. Я вже спікінг з персоналом і відпочивальниками. Дартс, змагання у басейні, зумба, йога. Райт і лефт. Аутсайд і інсайд. Спілкуюся з англійцями і голландцями, німцями і турками.

Алочку почала дратувати моя активність – а активність від захоплення, першої такої поїздки. Все так фантастично, що літати хочеться. І от Алла чує про вечерю у ресторані. Аля-карт – можливість піти у ресторан у готелі з все включено і замовити собі страви італійської, китайської чи середземноморської кухні. Алла хоче вигуляти сукні – вона знала, що буде ресторан. Я ж прилетіла з парою сукенок, які обігрую різноманітним чином, але то мені настрою не псує. І от Алла дає доручення – домовся за вечерю. Беру слухавку і телефоную з номеру. На тому кінці мені кажуть, що сьогодні замовити вже не можна, можна замовити завтра. Відверто кажучи (френклі спікінг), у ресторані все включено їжі настільки багато, що навіть тут ми не все ще скуштували… але Алла хоче у аля-карт, наступного дня ідемо з басейну і я дзвоню на барі у лобі. Адміністратор з поганою вимовою починає мені пояснювати знову, що сьогодні на сьогодні записатися не можна. Я питаю чому. Він погано говорить англійською, після десяти хвилин розмови голос у слухавці змінюється. Мені знову пояснюють, що треба записатися завтра. Я питаю де, у відповідь постійно одне слово, яке не має ніякого логічного зв’язку з рестораном і записом… «гастролейшен», я прокручую усі контекстні варіанти, і крім «гастролі» у мене нічого не напрошується. Аллі говорю, що записатися знову не вийшло, бо на гастролях якихось повари ресторану, скоріше за все. Увечері бачимо, як туди таки іде люд… Це вже якась дискримінація!

Наступного дня я іду в адміністрацію аби таки записатися, і виявляється - «гастролейшен» - то ніякі не гастролі. Гест рілейшен – зв’язки з гостями… І що цікаво, ні Алла з її чудовими знаннями, ні я зі своїми, так і не докумекали отого, поки я не побачила, як написав на моє прохання це слово на папірці адміністратор у холлі. Мораль байки така – мову вчити корисно. Надіятися треба лишень на себе. Пил у очі вміти пускати теж мистецтво. Ми таки сходили з Алою до ресторану і вона вигуляла свою сукню, лишила чайові і задоволена вечором заспокоїлася тим, що таки ми потрапили у крутий ресторан, хоча їжа нічим не відрізнялася від тієї, яка була у основному, просто обслуговував офіціант, відсовував-підсовував стільці, посміхався, наливаючи вино у келихи. Понти дорожчі за гроші. Я у цьому переконалася. Але було непогано, навіть приємно. Щоправда, світлин на Алиному телефоні зі мною майже не було, тому доказів прекрасно проведеного часу не так багато.

Це був цікавий досвід, мотивація і відкриття того, який велетенський і різноманітний світ.

*****З нуля

Я починаю все з нуля…

Хоча земля з-під ніг втікає,

Але себе я обираю,

Бо я у себе – тільки я…

Я починаю. Шкереберть

Летять минулії образи,

Пробачу все, та не відразу,

Позаду розпач, біль і смерть.

Я починаю. Стане сил

Аби знайти себе насправді,

Комусь нервове й злісне «хватит!»,

Але ця стежка – не моя.

Я розпочну себе з нуля!

Я згодна, захистом надійним,

Що спинить у мені всі війни –

Є віра і любов твоя.

Я розпочну усе з нуля!

*****Запах іншого

Ти стоїш на колінах і цілуєш мої стегна і живіт. Ти просиш бути з тобою, розбудужуючи у мені спомини про пристрасні ночі і дні. Я ж на розпутті. Я живу за зачиненими дверима. Ми з тобою маємо прекрасний побут, але моя душа прагне філософських розмов про атмосфери та інші космічні явища, метафізику і виміри, які існують. І я зраджую тобі подумки зі знайомим вченим. Ні, не тілесно. А думками…

Рій думок крутиться у голові і я не можу спинитися. Я мчу на швидкості трасою, вночі, погане освітлення, але я мчу. Музика гупає в салоні, гупає, а я почуваюся щасливою і живою, як ніколи… певно, час від часу потрібні такі ситуації роздоріжь, аби почуватися живим. Не у фізичному, а емоційному плані.

Ми один одного знаємо на смак, на запах, ми зрослися, і я пахну тобою, а ти мною. А тепер я неправа. Бо хочу пізнати запах іншого. О, що я кажу!? Невже я це сказала вголос. Скидаю швидкість. Спиняюся на нічній заправці. Тут є кафе. Порожнє, заходжу, сідаю за столик. Незвично іти в кафе, сідати за столик, коли тобі ніхто не відчиняє двері, не підставляє стільця. Звичка.

Беру каву з молоком і корицею. Думаю… кручу каблучку на пальці, потім, як роблять чоловіки, знімаю. І кладу у задню кишеньку штанів, яка закривається на блискавку.

Він заходить у те ж кафе, у якому моя стражденна душа. Душа, яка постійно бореться за те, щоб бути під сонцем. Душа, якій хочеться бути найкращою, яка переконує себе, що вона не сто баксів, аби подобатися усім. Тіло, моє тіло витягується і я вигинаю спину, згадуючи танцювальну школу юності і мрію бути пілотом літака. У пілотів постави горді, вони себе несуть з достоїнством.

Він – далекий відголосок людини, яку я добре знала. У минулому мені було відведено п’ять років на це. І я так майстерно читала його руки, обличчя, думки і дотики. Поцілунки досі, мов метелики, на грудях. Я не забула його. Того прекрасного далекого коханого чоловіка. Я читаю випадкового знайомого, і розумію, що попалася. Це пастка. Господи, ти є на світі, я тобі складаю щоденні подяки і звертання, чому ось цей випадковий чоловік з обличчям минулого спогаду увійшов до нічного кафе саме тоді, коли я зняла каблучку? Це жарт? Знак? Що я кою?

Незнайомець роздивляється вітрину з дрібничками, бере сік і сідає за столиком неподалік. Він дивиться на мене? Ні, він точно дивиться на мене. Порпаюся у сумочці, шукаючи телефон. Мені хочеться кинутися до нього у обійми, але я думаю, що правильніше буде подзвонити, щоб чоловік приїхав за мною. Батарея сідає. Є вибір. Або все одразу закінчити – дзвінком. Або порушити усі правила. Відкладаю телефон. Вдих–видих. Іду до вбиральні. Він за мною. Мию руки, прикладаючи вогкі долоні до чола, щік. Незнайомець бачить це. Розглядає мої збільшені зіниці. Він мене вирахував, кажу собі і задкую. Він хапає мене за талію, і притягує до себе, я дивлюся йому в очі. Роздивляюся візерунки з прохолодним вогником.

Ти мене пам'ятаєш? – говорить його погляд.

О, Господи, звісно я тебе пам’ятаю і люблю…

Я не стримуюся і цілую його сама. І що на мене найшло? Я цілую сама чоловіка, який так схожий на того, котрого любила так сильно, що не увляла, як вибудувати побут. Ми могли роздивлятися кратери Місяця у телескоп, роздивлятися зоряні схеми неба, він мені розповідав про сузір’я і планети, і писав роман про інопланетян. Роман було написано у його голові, але життя загнало у рамки – криза на роботі, звільнення, алкоголізм… витверезник…облік… вийшло кілька розділів роману та й усе... Що там далі –навіки зникло у сирій могилі.

Ми дивилися у телескоп на кільця Сатурна, який втікав з поля зору, такий прудкий, говорили про місця сили і хотіли в гори. А ще ми кохалися, і це був не секс… секс – з оргазмами, відреченістю і крепатурою – то не те, що давав мені той чоловік. Ми кохалися, і кохатися теж буває приємно, любилися, мов небожителі, і це був не приземлений якісний секс. Це було вираження любові у прагненні поєднати наші атоми у дифузії, злитися і змішатися, розчинитися і віднайтися. Відродити себе спочатку.

Незнайомець цілує мене так само. Що це? Сон?

Ми виходимо мовчки з вбиральні. Він іде до свого мотоцикла. Я іду до автівки.

– Соломеє! – окликає він мене, – Соломеє, подаруй мені цю ніч!

Я розвертаюся, так і не відкривши двері авто. Сідаю позаду, обіймаючи його, ховаючись за спину у шкіряній косусі. Одягаємо шоломи і мчимо. Відчуття абсолютної свободи! Тепло його тіла. Ми так само мчали і в Криму, але я вищала зо страху, коли швидкість здавалася занадто високою. Сильні руки стискали кермо. Потім ці руки стискали мене. Ми винайняли будиночок біля моря і кохалися, вдихаючи аромат хвиль і кипарисів. А потім я падала чайкою на його тіло. Падала, знесилена і щаслива.

– Соломеє,– шепотів він мені,– звабнице із хитрими очима.

Він вдихав моє волосся, аби заповнитися запахом. Не міг відірватися від подушки, на якій спала я. Ліниво пили чай з цукром і здобою з маслом вранці. Сідали на мотоцикл і їхали далі. Іхали подалі від фальшивої реальності несвоєчасності. Їхали і були справжніми і кращими версіями себе.

– Поверни назад, – я не можу встояти і опиратися його обіймам і доторкам.

– Соломеє, не кажи дурниць, – каже він і продовжує здирати з мене светр.

–Я знаю, що тебе нема. Ти плід моєї уяви. Яскравий спомин. Я знаю, що справжнє – ось! – дістаю каблучку з карманчика джинсів.

Він усміхається. Я закриваю очі і опиняюся у автівці. Я заснула? Моя автівка так само стоїть на заправці і скоро світатиме. Що це було? Я ледь опиралася пристрасті.

– Сержант Петренко, покажіть документи на авто, – патрульний спиняє мене на трасі.

Витягую паспорт на машину і водійські права.

– Анно Юріївно, дякую, все в порядку, можете їхати. Щасливої дороги!

Соломеє – лунає у пам’яті. Анно – доводить реальність. Каблучку одягаю на палець і мчу до того, що стояв на колінах і цілував стегна. Спробую зламати двері, за якими живу… інакше – Соломеє…

*****Вдячна

Все не стається просто так,

а під надійним неба покривом,

дається успіх, дозвіл, знак,

удачею чи згоди поглядом.

І я гравець у грі буття,

якому двері відчиняються.

Якби ж знаття, яке знаття,

Пригоди де розпочинаються.

Хвалу складаю небесам

за долю, зустрічі, можливості,

Цікавість сповнена життя

у вирі справи за важливістю.

За всі моменти і людей,

які мене чомусь навчили,

за океан своїх ідей

Я вдячна Богу щиро.

*****(Кому звітувати за радощі, Господи?)

Кому звітувати за радощі, Господи?

І хто розділятиме щастя моє?

Коли ми у неба чогось та просимо,

То ще ненаповнені вщент ми є,

А потім ураз і таки наповнимось,

І радість та щастя без краю меж,

Тому не важливо, що ми є гостями,

Бо вітер тріпоче волосся з веж,

І зір вдалечінь без страху, і поглядом

Погладити далі, іти вперед,

Впиватися світом, хміліти, Господи,

Звітую тобі за життя момент.

*****Спроба двісті!

Які думки у твому місті?

Куди, пакуючи валізи,

Сьогодні раз у сотий лісом

Ти мариш утекти зі свистом?

Які думки тебе тривожать?

Без мене жити ти не можеш?

Тобі цю дивність вибачаю,

Напоюю розмови чаєм…

Тобі душею десь за триста…

І вже твоє не юне тіло,

Воно любові захотіло,

І серцем промовляло чисто…

Які думки у твому лісі?

Ти сам згубився серед сосен,

Шукав мене, шукаєш досі…

Попереду весна, не осінь…

Візьми ураз, і розізлися,

Зроби для себе добру справу,

Кинь пити, жити бо цікаво!

І хай це спроба буде двісті –

Але на ранок буде кава!