Вечірній Київ

Я вбираю в себе барви вечірнього міста, темного, з поодинокими плямами ліхтарів, і заходжу в театр Франка.

Минаю фойє, сходи і аромат кави з буфету. Мені за лаштунки.

Пил пудри зависає в повітрі і торкається обличчя легким подихом. В дзеркалі вогняний погляд. В ньому цікавість, очікування і бажання. В ньому – все.

Я йду на сцену – сьогодні ми граємо Корліолана. Прем’єра. Здіймаються куліси і софіти випікають очі, коли я шукаю в залі тебе.

Вистава класна, актуальна. Шекспір про римський політикум. Воїн, що повертається з поля бою зі звитягами, але губить себе під тиском юрби.

Ти як Корліолан - атлант. Ти можеш все. Оплески.

Квіти. Море. Різних.

І я бачу тебе самого в ложі бенуа.

Переступаю рампу, пірнаю в шпарину між куліс, йду між старих декорацій. Бо ти.

Білі двері з латунною ручкою відчиняються зі скрипом, на який ти обертаєшся.

І ДТЕК вимикає світло.

Суцільна темрява. Я раптом відчуваю, що в тебе приємні парфуми без сандалу. Твій голос, оксамитовий, та я не чую сенсу слів. Я обираю: втратити можливість чи втратити тебе, і твої очі – блискучі, як мої. Вони гарячі, вони спопеляють мене. Одна мить – нова роль. Ти пригортаєш мене до себе.

Поцілунок. Конект. Пристрасть. Кохання. Пульс. Київ.