Проводи русалки

За обрій заходить ясне золотисте сонце і світ накриває темрява. Ліс огорнув напівпрозорий туман, і лиш чутне тихе дзижчання комах, яке теж поступово зникає. Настає ніч.

Сонце змінює місяць, і він, наче величезний ліхтар, освітлює усі стежини, які, переплітаючись між собою, ведуть до прозорого озера. На перший погляд, воно нічим непримітне: звичайна водойма, огорнута травою, водоростями і звуками нічного життя. Але треба лише прислухатися, і ви почуєте тиху мелодію, яка лунає над лісом. То русалки, викликані місячним сяйвом, прокидаються і збираються випливати на поверхню.

Вони виходять одна за одною під спів, який зачаровує усе живе навколо. Красуні без душі. Вони сміливо ходять по лісу, співаючи, танцюючи, бавлячись на деревах. І, напевно, тільки небо знає, як їм вдається залишатися непоміченими…

***

Малий Ярослав лежить на ліжку і дивиться у стелю. Йому не спиться. За день до цього молодша на три роки сестра розповіла йому почуту від подруг історію про русалок в лісовому озері, які заманюють хлопців до себе. Здавалося, сестра хотіла налякати малого, але все, що їй вдалося, це розпалити інтерес у одинадцятирічного хлопчини до цих незвичайних істот. Ярославу дуже хотілося їх побачити. А те, що русалок мало кому вдавалося зустріти, хлопець ще більше хотів це зробити. Він хотів довести хоча б самому собі, що вже достатньо мужній і зможе це зробити.

За словами сестри, саме сьогодні вночі мав початися Русальний тиждень, коли русалки виходять на поверхню. Хлопчина крутиться з боку на бік, час від часу позираючи на відчинене вікно. Зрештою, хлопець піддається спокусі, і, доки ніхто не бачить, вибирається надвір і біжить.

***

Темно. Густі крони дерев не пропускають місячне сяйво, через що Ярослав постійно спотикається об коріння чи гілки. Створюючи шум, він здригається, боячись голосними звуками злякати русалок.

Ярослав іде і йде, але все, що він бачить, це суцільна темрява. Хлопець починає засмучуватися. Невже сестра збрехала йому і русалки не прийдуть сьогодні? Він уже готовий розвернутися і піти, але раптом чує тихе гудіння. Зупинившись, Ярослав прислухається. Вирахувавши, звідки це, хлопчина йде туди. З часом незрозуміле гудіння перетворюється у звуки, а звуки в мелодію, мелодія в слова. Зрештою, хлопець чує легку нічну пісню, яку, як йому здавалося, співають сотні тисяч голосів. Зачарований, Ярослав зупиняється, щоб послухати. Він ще нікого і нічого не бачить, але чує пісню. Йому цього вистачає. Хлопчик деякий час стоїть на місці, не в змозі повурухнутися. Та раптом він помічає за деревами якийсь рух. І ще один, і ще. Ярослав несміливо йде туди. Пройшовши крізь товсті дерева, він бачить прозоре озеро, а пісня становиться усе голоснішою. Звуки дедалі гучніші, голосів стає більше і вони ніби огортають хлопчика. А той лише стоїть, зачарований…

З води виходить дівчина. Блакитна шкіра виблискує під сяйвом місяця, а чорні-чорні очі стають ще темнішими на тлі зеленого волосся. Її голе тіло виглядає казково і майже божественно, створюючи видовище неймовірної краси. Русалка зиркає на Ярослава. Її погляд із мрійливого і чарівного перетворюється на лихий і недоброзичливий. Хлопчина робить крок назад. І ще один, і ще. І ось він вже біжить куди подалі в ліс. Та недарма кажуть, зустрінеш русалку — не варто бігти, все одно дожене. Але наш Ярослав не знає про це, тому біжить, біжить, біжить…

Але водяна царівна стає у нього на дорозі. Така прекрасна і небезпечна водночас. Ярослав знав: русалки заманюють людей у річку і ті вже ніколи не повертаються. Тому хлопець стоїть і ледб тремтить в надії, що русалка покине його і не забере з собою.

А русалка теж стоїть і мовчить. Так і дивляться вони одне на одного, не говорячи ні слова. Раптом русалка посміхається і починає сміятися. Її сміх розливається по всьому лісу, змушуючи всі диві створіння відкликатися на її спів. Трохи заспокоївшись, вона починає говорити.

— Як тебе звати, хлопче?

— Я…Я…Ярослав. — від страху хлопчик ледве вимовив своє ім’я.

— Що ж ти робиш тут так пізно, Ярославе?

— Х…Х…Хотів побачити русалок.

— Що ж, — починає ходити навколо хлопця дівчина, — ти її побачив. Що далі?

— Я…Я…

— А я скажу тобі, що далі, — перериває його русалка, — я зачарую тебе піснею, залоскочу до смерті і візьму з собою.

— Н…Не треба! — кричить хлопець і зривається з місця.

— Ти ж знаєш, що тікати марно! — кричить йому навздогін русалка, — Все одно знайду!

Але Ярослав вже не чує її. Він біжить усе далі й далі в ліс, до свого села, до своєї родини. Він вже пожалкував, що зацікавився історіями сестри і пішов на пошуки русалок.

Добігши до узлісся, хлопчик зупиняється. Попереду село, а позаду нікого немає. Він полегшено видихає і заспокоюється. Піднімає голову ¬— а вона знову перед ним.

— Казала ж, що дожену, — каже вона, — а ти не вірив. То що, підеш зі мною?

— Н…Ні! Я не хочу. — він робить кілька кроків назад.

— А тебе ніхто не питає! — її голос з ніжно-мелодійного знову став черствим і неприємним.

Вона в одну мить знову опиняється коло хлопця. Нахиляється і шепоче йому в вухо:

— Не бійся… Ти мені нецікавий. Сьогодні я тебе не заберу. Йди до себе, лягай спати і вважай це сном… Кошмарним чи ні, вирішуй сам. І пам’ятай… Якщо розкажеш комусь, що бачив русалку — буде біда… велика біда… Пам’ятай… Пам’ятай… Пам’ятай…

З кожним словом вона відходить усе далі у ліс, а її голос стає все тихшим і тихшим. Вона зникає серед дерев, а Ярослав розуміє, що стоїть на узліссі і дивиться у ліс, де вже нікого нема. Тільки сонце починає освічувати крони дерев. Настає ранок.

— Ярославе!

Хлопчик здригається. Гучний голос матері вивів його з того стану.

- Чому я тебе не знайшла у ліжку? Де ти, чорт візьми… О Боже! — вона сплескує руками, — ти де був, чому такий брудний?

— Я…

— Ех, — махає рукою, — бігом вмиватися, одягни щось чисте і одразу до мене. Підеш випасати худобу.

Ярослав чимдуж побіг у дім. Він був радий, що йому не довелося розповідати матері, де він був. А навіть якщо б вона питала, він все одно не розповів би… Не посмів…

***

Пройшло 9 років

— Ярославе! Йди вечеряти! По дорозі поклич Іванку, вона, напевно, не чує.

Хлопець кидає сокиру, якою щойно рубав дрова, і йде шукати сестру. Дівчина лежить на копиці сіна і співає русальні пісні.

— Ой вигляни, срібний місяцю,

Із-за хмароньки,

Бо повинна вийти з води

Сестра русалонька.

Розпрощалась вона з світом,

Моя мила,

А сьогодні повинна вийти,

Бо зелена неділя.

Ярослав, який хотів перервати сестру, зупиняється. Іванка співає ту саму пісню, яку виконує кожен рік. Щоразу, слухаючи її, хлопець переноситься у ту саму ніч, коли вперше і востаннє у своєму житті зустрів русалку. Він нікому так про це і не розповів, боячись, що станеться щось лихе. Кожен рік на Русальний тиждень хлопець йшов на ставок і проводив там ночі, але жодного разу не побачив русалок. Чув спів, але як не намагався, русалок не вгледів. Йому здавалося, що вони ховалися від нього. З роками, виростаючи, Ярослав почав думати, що усе те було лиш сном. А спів — то спів пташок, який він сам видавав за бажаний голос русалок…

А сестра усе співає. Одну пісню, другу, третю… Хлопець настільки заслухався, що йому повністю вилетіло з голови прохання його мами йти на вечерю. З думок його виводить голос Іванки.

— Ти чого тут?

— А… Мати кличе вечеряти.

— То чому одразу не сказав? — вона стрибає на землю і поправляє спідницю. — Ходімо, а то все охолоне, а винні будемо ми.

***

— Ну нарешті! — зітхає мати, — Де ви ходите? Ярославе, я кому сказала кликати сестру і йти до хати?

— Вибачте, мамо, — заспокійливо піднімає руки хлопець, — Іванка так красиво співала, що я не міг не послухати.

— Підлиза. — легенько стукає його по плечу сестра.

— Краще б вона не пісні співала, а жениха собі знайшла. — сказав тато.

— Батьку, — зітхає Іванка, — я вже вам казала, що в нашому селі немає підходящого для мене хлопця.

— Звичайно, з таким то норовом! Я не здивований, що до тебе залицяльники не ходять.

— Тату, — втрутився Ярослав, — моя сестра дійсно варта найкращого, а в нашому селі одні бовдури.

— Ти ба, себе бовдуром обізвав, — регоче батько, — сам без дівчини, а ще щось патякає.

— Я не без дівчини, — заперечує хлопець, — Є одна.

- І хто вона? — лукаво дивиться на брата Іванка, — я її знаю?

— Знаєш, — відповідає Ярослав, — але ім’я її я скажу пізніше. Іванко, ви вже обрали русалку?

— Так.

— І кого обрали?

— Мене.

Хлопець завмирає. Кожного року дівчата у селі обирали серед себе “русалку”, дівчину, яку прикрашали квітами і стрічками. В останній день Русального тижня саме ця дівчина вела усіх на озеро для гулянь. Ярослав завжи близько до серця сприймав цей день і обряд вибору “русалки” загалом. Тому у ньому ніби щось змінилося, як тільки він почув, що його сестра стала русалкою.

— Гей, — питає у нього Іванка, — ти чого завмер?

— Та так, нічого, — відповідає Ярослав і починає їсти, щоб рідня не засипала питаннями.

***

Настав день проводів русалок. Із самого рання Іванка взяла кошик з їжею і пішла на поле, де на неї вже чекали інші дівчата.

— Ну нарешті, — підбігає до неї Уляна, — наша русалка прийшла.

— Чого ж ти забарилася, сестро? — з посмішкою питає Неля.

— Мати все не відпускала, все більше їжі намагалася віддати. — Іванка ставить кошик на землю і видихає. — То що, чекаєте вечора?

— Аякже! — відповідає Христя, — але спочатку…

— Частуватися! — кричить Неля і зі сміхом починає кружляти навколо себе.

— Ось кого треба було обирати русалкою, — посміхається Іванка.

— Це не останні проводи русалок в нашому житті, — відповідає Уляна, — Ще виберемо. Що ж, гайда частуватися!

Побачивши, що інші дівчата вже дістають їжу з кошиків, Уляна та Іванка поспішають до них. У кожної була своя торбинка з їжею, але вони, не діливши її, складають все у спільну купу. Сівши у коло, дівчата починають вести палкі і трохи відверті розмови, вони сміються і плачуть, їдять і п’ють, спілкуються як вперше. Після обіду починається друга частина гулянок. Дівчата одна за одною починають розплітати свої довгі міцні коси. Зібравши колоски пшениці та жита, вони плетуть вінки, вплітаючи у них не тільки стебли й квіти, а і чарівні пісні.

— Ой, проведу русалочок до броду,

А сама я вернуся додому.

Ідіть, ідіть, русалочки, ідіте,

Та нашого житечка не ломіте.

Та нашого житечка не ломіте,

Та наших дівочок не ловіте.

Бо наше житечко в колосочку,

А наші дівочки у віночку.

Проводили русалочок, проводили,

Та щоб вони до нас не ходили.

Та щоб вони до нас не ходили,

Та наших дівочок не ловили.

Бо наше житечко в колосочку,

А наші дівочки у віночку.

Так у співах і веселощах дівчата сплели вінки. З гарним настроєм вони збирають вінки, залишки їжі і йдуть з поля. Попереду ще приготування «русалки».

***

Починає заходити сонце. Ще зовсім трохи — і почне йти за обрій, а разом з ним до озера підуть дівчата. Хлопець не поспішав йти до них. Він лежав на копиці сіна і дивився вдалечінь на чисте рівне поле, яке простягалося одразу за домом. Слухаючи вечірній спів пташок, Ярослав намагався уявити, чим зараз займається Іванка і як її прикрасили подруги.

***

— Дай я ще одну стрічну вплету! — неголосно каже Неля.

— Краще квітку, — заперечує Уляна, — вона більше підходить.

— Ні, стрічку!

— Ні, Квітку!

— Вплітайте все! — зупиняє суперечку Іванка.

— Правильно! — сміється Христя, — Вона сьогодні має бути найгарнішою, тому додавайте усе.

— Білі сорочки усі вдягнули? — втручається у розмову ще одна подруга Галя.

— Ой, я ще не в білій! — сплескує руками Неля, — Галю, підміни мене, я швидко переодягнуся!

— Вона не змінюється. — хитає головою Іванка.

— Не ворушися! — кричить Уляна, — зарас усю красу зіпсуєш.

— Вибач… Ай! Обрежніше.

— Пробач.

— Я все! — до них знову приєднується Неля, вже вдягнута в білу сорочку. — Ну що, прикрасили русалку?

— Так.

— Тоді ходімо. Нас вже всі чекають.

***

Сонце заходить за обрій. Якраз у цей час на край села, де вже зібралися всі люди, приходять дівчата. Ярослав разом із іншими хлопцями проходиться по них поглядом. Усі в білосніжних сорочках, з розплетеним волоссям і вінком на голові. Вони кружляють між собою і зрештою Іванка стає попереду. За нею, взявшись за руки, стають дівчата. За ними односельчани, потроху, одне за одним, починають братися за руки. Ось вже ліву руку Ярослава бере якась жінка, а правою він хапає найкращого друга Миколу. Той вже підхоплює пісню, яку співає все село, йдучи до озера.

Вони заходять у ліс. Гілки дерев стають ніби вищими, пропускаючи колону людей далі. Усе живе ніби завмерло, затихло, сидить, не рухаючись. Іванка на чолі колони усе далі і далі іде вглиб лісу до озера. Люди починають збирати квіти і трави, що ростуть обабіч стежки. Співаючи, вони плетуть вінки, ті, хто вміє, навчають тих, хто робить це вперше. Діти бігають між дорослими граючи в русалку, яка має наздогнати інших. Ярослав задоволено зітхає. Він завжди любив це дійство і з величезним задоволенням поринав у цю атмосферу. Він теж починає збирати квіти і плете вінок. Повільно, не поспішаючи, з трепетом вплітаючи кожну квітку чи стеблину. Закінчивши, він ловить дівчинку, яка граючи в русалку випадково врізається в нього. Хлопець надягає їй на голову щойно сплетений вінок і вона сміється.

Так повільно, граючи і співаючи вони дійшли до озера. Воно манило своїми живими природними звуками, які, як був впевнений Ярослав, відчували усі присутні. Відійшовши від краси озера, що заворожувала, люди починають потроху розходитися навколо озера. Хлопці розбігаються між дерев, збираючи дрова. Принісши достатню кількість, розпалюють багаття. Тим часом дівчата стають попарно в колону і починають грати у струмочок. Це все дійство супроводжується піснями і танцями старих і малих.

Багаття розпалено. Увесь народ збирається коло вогню і починає змагатися, хто ж вище стрибне. Стрибають всі: і старі, й малі, і хлопці і дівчата. Усюди крик, шум, гам, пісні і сміх.

От тільки Ярослав, стрибнувши кілька разів, відходить у сторону. Він раптом побачив який рух з іншої сторони озера. Це було майже неможливо: русалки не з’являтимуться перед такою кількістю людей і не у повній темряві. Але щось то було. Підійшовши трохи ближче, хлопець приглядається. Нічого. Певно, то хтось із дітей, а фантазія і вплив навколишнього середовища лише домалювали своє. Ярослав повернувся до інших. На деякий час він забув про те, що бачив.

А багаття потроху згасає. Людям стає нудно стрибати. Тепер дівчата знімають вінки і кидають їх на хлопців, зі сміхом розбігаючись. А «русалка» Іванка починає бігати за всіма, намагаючись кого-небудь зловити. А люди тікають! Бо за старим звичаєм, недобре русалці до рук потрапити, буде лихо.

Ярослав і собі тікає. Іванка, як чемна сестра, трохи поганялася за хлопцем, але, не наздогнавши, махнула рукою і побігла назад до озера. Ярослав переводить подих. Тільки зараз розуміє, що стоїть доволі далеко від місця, де зібралися інші. Голоси сюди ледь доходять, а темрява не дає бачити навіть ноги. Трохи примружившись, Ярослав звикає до темноти. Він згадує: саме на цьому місці дев’ять років тому він зустрів русалку.

Він йде, постійно спотикаючись і слухаючи тихі нічні звуки лісу. Раптом чує пісню. Таку ж тиху і ніжну пісню, як тоді. Ту, яку співала вона. Ярослав згадує, як так само йшов, так само спотикався і на цьому місці перед ним постала русалка. Так само… Як і зараз.

Ні, це не сон. І не марення. Вона перед ним, така ж, як і дев’ять років тому. Анітрохи не змінилася. Чорні, як безодня очі, ніби зазирають усередину, від чого Ярославові стає холодно. Він починає тремтіти.

— Чого тремтиш? — питає русалка, нахиляючи голову.

— Я…Я…

— Знову? Бачу, ти не змінився.

— Т…Ти мене впізнала?

— Впізнала. І, мушу визнати, ти виріс красенем. — вона обходить Ярослава, стає позаду нього і нахиляється, — Я б тебе забрала.

— Не треба! — Ярослав відсахнувся. На відміну від дитячих літ, його вже не так приваблювали русалки.

— Не треба мене боятися, — з посмішкою каже русалка, — я тобі нічого не зроблю. Ти мені подобаєшся.

— А ти мені ні! — Ярослав робить крок назад.

— А тебе ніхто не питає! — очі русалки зловісно заблищали синім кольором і вона робить крок до хлопця. І ще один, і ще… Йому вже не врятуватися, не втекти…

***

Іванка зупиняється, захекавшись. Вона бігає за людьми вже довгий час і дуже втомилася. Трохи перевівши подих, вона спостерігає за людьми, які теж втомилися і вже потроху збираються у село. Багаття вже не горить, хлопці підчищають місце і теж збираються йти. Дівчата підходять до Іванки.

— Ходімо в село?

— Так… От тільки, де Ярослав? Ви його бачили?

— Напевно, десь з хлопцями пішов.

— Але більшість ще тут.

— Ой, та годі тобі, — махає рукою Неля, — дорослий хлопець, знайде шлях. Ходімо.

Іванка разом з дівчатами йде. Ступаючи, вона чує тихе виття. У її серці закрадається незрозуміла тривога.

— Ви, напевно, йдіть. — каже вона, — я вас наздожену.

— Ти впевнена? Вже темно, і страшно.

— Усе добре. Йдіть.

Відірвавшись від дівчат, Іванка намагається згадати, де і коли в останній раз бачила брата. Це було… Напевно, під час біганини він кудись відійшов. Але куди? Обережно йдучи, Іванка в темряві намагається роздивитися хоч щось. Раптом у світлі місяця вона бачить блиск. Якийсь предмет. Дівчина нахиляється щоб роздивитися, і ахає.

— Це ж братовий золотий хрестик… Він ніколи його не знімає. Чує моє серце, тут щось сталося.

Попри сильну тривогу Іванка йде вглиб лісу. Тихо, ні звуку. У такій тиші дівчина чує власне дихання. Якби тут був Ярослав, вона б обов’язково його почула. Раптом — шорох позаду. Іванка різко обертається, стискаючи у руці братовий хрестик і притискаючи його до грудей. Нікого. Вона підходить ближче. Шурхіт. Все гучніше.

— Хто тут? — впевнено питає Іванка, але голос її дрижить, — Виходь, я тебе не боюся! Ну? І що? Так і будеш ховатися?

Тінь вийшла з-за дерев. Іванка завмерла. Перед нею стояли люди. Але не зовсім люди. Тіло в цих створінь було як у людей, але голова… собача.

Іванка ахнула.

— Песиголовці…

Коли дівчина була маленькою, мати часто розповідала їй історії про песиголовців. Створінь з людським тілом і головою собаки. Казала, що вони ловили своїх жертв і кидали в яму, де відгодовували їх. Потім обмацували. Якщо могли намацати кістку — годували далі, якщо ні — різали жертві палець. З пальця не текла кров — отже, людину можна було їсти.

Трохи підрісши, Іванка перестала вірити у ці історії. Але зараз, істоти з дитячих казок стояли перед нею, абсолютно реальні. Дівчина не могла і поворухнутися від страху, лише тремтіла, тримаючи у руках золотий хрестик.

***

Русалка заманила Ярослава до озера. Він, зачарований нею, покірно йде. І навіть не усвідомлює, що робить. Приходить до тями тільки тоді, коли стоїть вже по пояс у озері. Русалка перед ним, все така ж красива й чарівна. Її волосся вже наполовину мокре і ще більше переливається у світлі місяця.

Ярослав зупиняється. Він починає розуміти, що з ним робить русалка. На мить чи то від холоду, чи від страху, у нього зупиняється дихання. Потім шумний видих.

Русалка теж зупиняється. Почувши, що її супутник не йде, вона обертається.

— Чого ти зупинився? Ходімо далі, не бійся.

— Я не піду. — хитає головою хлопець, — Не піду. Не піду!

— Досить! — нелюдським голосом кричить русалка. — Ти підеш зі мною. Ти що, досі не зрозумів? Ще тоді, під час нашої першої зустрічі, я зрозуміла, що ти мій… Ти наречений мені… Але ти був малий, тому я вирішила почекати. Я чекала, чекала, чекала… І ось, дочекалася. Тепер ти мій!

Вона хапає хлопця і занурюється в воду разом із ним. Ярослав, накритий хвилею води, намагається хапати ротом повітря, але є тільки вода. Навкруги вона. Він намагається вирватися, б’є русалку, штовхає її, але все марно. Вода затягує їх. Повітря все менше, дихання уповільнюється, в очах темніє. Не вдалося Ярославу обійти русалку. Правду кажуть, зустрів її — не втечеш. От і він не втік. Лише вдихнув останній раз і назавжди зник під водою...

***

— Яка гарна дівчина… А тіло яке. Ой смачна буде!

Один з песиголовців, що стояв попереду, підходить до Іванки.

— Н… не чіпай мене. Тихо каже вона.

— Ви чули, що вона там шепоче? Не чіпати її? Оце насмішила!

Песиголовці сміються. Той, що підійшов до Іванки, питає:

— Що така гарна дівчина робить так пізно у лісі?

— Я брата шукаю. Він має бути десь тут.

— Повір, був би тут твій брат, ми б про це вже дізналися. — знову сміється він.

— Але він має бути тут. Я знайшла його хрестик. Ось. — вона розтискає долоню і песиголовці бачать на ній золоти хрестик.

В цей час до них з-за кущів виходить ще один песиголовець.

— Ватажку, дещо сталося… Ого яка дівка! Смачна буде.

— Згоден. — шкірить зуби ватажок, — То що таке? Чому такий наляканий?

— Русалки тут.

— Русалки? — здивовно питає Іванка. Невже…

— Де?

— На нашій половині лісу.

— Вони не маєть тут бути!

— Я знаю! Але вони є.

— Таке останній раз було дев’ять років тому. Чому вони знову полізли не на свою територію?

— Не знаю я… Бачив лише одну, але з нею був хлопець якийсь. Ішов, наче зачарований.

— Ярослав?! — запитально кричить Іванка, — Я знаю, це був Ярослав!

— Брат твій?

— Так…

— О, тоді все. Вважай, його уже нема.

— Ч…чому — і раптом Іванка згадує всі ті історії про русалок, які вона розповідала брату. Дівчина розуміє, що з ним сталося. Її починає трусити і вона опускається на коліна, ридаючи.

— Ой, все, — махає рукою ватажок, — не треба сліз. Подумаєш, брата забрали русалки.

Інші песиголовці сміються.

— Іди краще до мене, — він підходить до Іванки впритул, — Я спробую тебе.

—Ні! — ридаючи відповідає Іванка, — не чіпай мене!

— Ох, — песиголовець, ніби не чуючи дівчину, бере її і піднімає. Обмацує її.

— Руки прибери!

— Спокійно… Ребер не відчуваю. Вона готова.

З усіх сторін почувся схвальний і щасливий оклик. Песиголовці ледь не танцювали, очікуючи на поживу.

— Беріть її.

Вони разом кинулися до дівчини. Іванка закричала: чи то від страху, чи від болю. Вона не розуміла, що відбувалося, та і навряд чи зрозуміла б: її молоде тіло розривали на шматки.

***

Ярослава та Іванку пішли шукати майже одразу, коли зрозуміли, що брат із сестрою зникли. Ціле село ходило по лісу. Біля озера, на якому напередодні ввечері всі танцювали, хтось із односельчан помітив шмат сорочки. Мати впізнала в ній сорочку Ярослава. А з іншої сторони в хащах знайшли пошматоване вщент тіло, і лише червона стрічка з вінка давала зрозуміти, що то Іванка. А на стрічці лежав повністю чистий і цілий золотий хрестик.

Світанок. Сонце огортає ліс, і вже зовсім скоро від нічних подій не залишиться і сліду. Але флора і фауна завжди будуть пам’ятати двох молодих людей, для яких цей Русальний тиждень став останнім.