Симфонія тиші

Перші кілька хвилин було голосно. Катерина до болю стискала голову з боків, ніби це могло допомогти утамувати біль всередині, але, зрештою, він зліпив її повіки і дівчина провалилася в темряву.

Потім стало тихо. Катерина розуміла, що знаходиться у палаті лазарету, впізнавала характерний запах ліків та зеленкуватий слід від цілющих чарів, але не чула звичних для таких місць метушні, негучних розмов та кроків. Вона поволі сіла на ліжку, незадоволено помічаючи власну слабкість та легке потемніння перед очима. На пробу покрутила головою, відчуваючи, як затерплі від тривалого знерухомлення суглоби стають у правильне положення, але не чуючи цього.

Так, тепер цього можна було бути певною. Катерина Чорна втратила слух.

Краєм ока вона помітила квіти на підвіконні, не у вазі — вони росли просто зі засохлої лози старого винограду ззовні будинку. Певно, професорка Лі постаралася. Утім, запитати було ні в кого: перелякана привидка-медсестра спершу не розуміла, чому дівчина не відповідала на її репліки, а потім розчинилася у повітрі, мабуть, щоб знайти когось більш компетентного.

Дівчина задумливо погладила загрубілу шкіру на пальцях правої руки. Чи зможе вона ще колись узяти до рук скрипку? Не сказати, що Чорна вважала себе аж такою вправною в музиці, але були ті, кому подобалося її слухати, а про більше вона ніколи й не мріяла.

Її роздуми перервали, м’яко торкнувшись плеча, і хоч цей рух був обережним, Катерина не могла не підстрибнути на місці, адже не помітила наближення іншої людини.

«Вибач», — хлопець, що стояв тепер навпроти неї, зобразив жест і, перш ніж вона це зрозуміла, мозок вже автоматично «переклав» фразу.

Катерина широко всміхнулася ще до того, як усвідомила причину. Так, вона вивчала жестову мову як обов’язковий курс в інтернаті, разом зі стрільбою з лука та грою на музичному інструменті, але те, що і її співрозмовник вільно нею послуговувався, ба більше — знав, коли це буде потрібно, — чомусь це дарувало її думкам та тілу несподівану легкість.

Так, з Володимиром було легко.

— Нічо’, я просто не очікувала, що хтось прийде мене навідати, — голос, яким вона теж довго не користувалася, був деренчливим, дівчина відчувала це ніжною слизовою горла.

«Я хвилювався за тебе, — візитер щиро всміхнувся, присідаючи на край ліжка. — І не лише я».

— Як пан Ярволод? — зашарівшись, змінила тему Катерина.

«Тато в порядку. Директор Штраус наполіг, щоб ми залишилися тут, в інституті, поки ми не переконаємося, що демон був лише один, — на це дівчина лише кивнула. — Послухай, я маю тобі подякувати…»

Активну жестикуляцію Володимира перервав доторк до зап’ястя холодних пальців. Хлопець стривожено завмер, думаючи, що його подрузі щось було потрібно, але вона тільки мовчки похитала головою.

Річ у тім, що Катерина не шкодувала про те, що сталося того вечора, так само як і не вважала узагалі, що сталося щось екстраординарне. Хоча навіть для їхньої роботи було збіса дивно, що посеред Києва розверзся портал у Пекло, але те, що сталося після, було більш-менш частиною її рутини: погоня за демоном вулицями нічного міста, дяка хоч, що змогли увімкнути повітряну тривогу і прибрати частину людей з вулиць, а ще — була тривога внутрішня за своїх напарників.

Бо пан Ярволод Конашевич, хоч і був головою Польського ковену, на цьому полюванні був у першу чергу напарником Катерини. І від вправності її лука та магії залежало його життя, так само це працювало й у зворотньому напрямку.

Тому коли треба було спустити стрілу в бік демона 8-го кола, дівчина не вагалася, так само як і тоді, як нечистий, як поранений звір, кинувся просто на неї. Рука Катерини не дрижала, коли вона вганяла загартоване чарами лезо просто в серце почвари, не здриґнулася і тоді, коли демон видав передсмертний крик, що змушував кров стигнути в жилах, а волосся ставати дибки.

«Дозволь хоча б подякувати».

Відьма лише стенула плечима, мовляв, а за що тут дякувати. Справді ж, хіба не кожен студент інституту химер на її місці вчинив би так само?

«Я знаю, наскільки важлива для тебе гра на скрипці, — розмова раптово повернула в інше русло, примушуючи Катерину щільно зімкнути повіки, струшуючи з вій зайву вологу. — Я зроблю все, щоб ти могла повернутися до музики».

Зазвичай люди загадували бажання, коли бачили зірку, що падала, але у її випадку падіння на землю небесного тіла не обдарувало нічим надзвичайним, відібравши те хороше, що в дівчини було до цього. Натомість проста обіцянка, що вирвалася на волю у вимушеній тиші палати лазарету, приємно гріла серце, як гріли пальці Володимира м’яку шкіру її щік, стираючи сліди від сліз.

Катерина обережно провела пучками пальців по його зап’ястках, а тоді відповіла: «Дякую», — теж жестами, оскільки не певна була, що могла зараз довіряти власному голосу, а перевірити це теж не мала змоги.

За вікном легко шелестів зеленим листям вітер — дівчина мимоволі замилувалася цим видовищем, а Володимир, прослідкувавши за її поглядом, запитав:

«Хочеш прогулятися?»

— Страшенно. Втомилася відлежуватися, — знову всміхнулася Катерина. Здавалося, з її обличчя не сходила посмішка, що робило дівчину геть несхожою на нещасну постраждалу від нападу демона. Зрештою, вона такою і не була.

«Я зачекаю в коридорі».

Вона кивнула, поволі підводячись з ліжка. Дивно було не чути його скрипу, тупоту власних кроків і шелесту одягу, який хтось обережно склав на стільці біля вікна. А разом з тим приємно було тонути в інших відчуттях — теплого і шорсткого підвіконня під пучками, свіжого вітру на обличчі, серця, що в неспокійному очікуванні билося в її грудях. Коли до палати залетів пухнастий джміль, промайнувши над головою відьми, вона майже відчула невагомі коливання його малесеньких крилець.

Але найприємнішою була долоня Володимира у її власній, коли вони поволі ішли коридорами інституту, іще більш порожніми, ніж зазвичай, його м’яка усмішка у відповідь на черговий сухий жарт дівчини, його погляд, що спочивав на різних ділянках її шкіри.

Тоді як Катерина рятувала його батька, то не думала, що отримає натомість, але чітко відчувала руку Володимира на своєму плечі.

Можливо, вона ніколи більше не змогла б почути ні звуку, але назавжди запам’ятала симфонію злиття їхніх душ.