Коли я пишу, я не читаю.

Коли не пишу — знаходжусь в пошуку сюжету. Стан скоріше підсвідомий — це давно стало звичкою. Тобто не напружуюся (треба чим швидше шукати наступний сюжет!), а навпаки — розслабляюсь. Просто граю в якесь Diablo, дивлюсь якісь серіали, попутно читаю якісь книжки (в останній час дуже рідко літературні твори, більше праці навкололітературної тематики). В подібному "трав'яному" стані можу знаходитися два-три місяці, пів року... як воно вже вийде, коротше. От так, помалу щось читаючи, минулого літа раптом натрапив на "Щоденник" Марії Башкирцевої. Цікава штука, той щоденник. Захопився, нашвидкуруч склав власний сюжет... Коли починаєш писати, то вже просто не до читання. Вся увага на писанині, мозок вишукує необхідні слова та подробиці, завзято тестує чернетку на помилки. Обдумування, написання та редагування займають весь вільний час. Коли текст завершено — можна знову розслабитися, грати в Diablo, дивитися продовження серіалів, читати книжки — виходячи тим самим на новий виток літзалежності. Втім, зазвичай пишу маленькі оповідання. Навіть не уявляю, як живуть автори романів та серій романів. Бідні люди)

А щодо авторів об'ємних творів — ну, що тут сказати… Живемо якось.

Якби я могла підхоплювати стиль письменника під час читання, то писала б виключно обклавшись улюбленими книжками. Але на жаль для мене це не працює, скільки не читаю, а підхоплюю тільки комплекси письменницької неповноцінності 😿

Чужих ідей я точно не підхоплю, своїх удосталь, і вони мало з чиїми збігаються. Інша річ про стилі. Дійсно, я не раз ловила себе на тому, що після прочитання якоїсь книги я починаю писати в стилістиці автора. Але я завжди читаю по кілька книг одночасно, тож і стилі в письмі змішуються, а інколи я подовгу не читаю, тож пишу по-своєму; не маю жодного відчуття, що когось обкрадаю чи поводжусь нечесно; навпаки, це цікаво, щось на кшталт гри - яким же в підсумку вийде мій стиль, сплавлений із багатьох-багатьох стилів?

Такий собі творчий лабораторний процес. Думаю, головне, щоб у підсумку текст звучав автентично і живо.

Для мене це дуже дивна позиція, якась дитяча, бо авторові, який пише про щось схоже, треба знати ЯК про це вже написано і чим більше, тим краще. Взагалі, на мою думку, автор має багато читати регулярно, без перерв на якісь там стагнації та самозакохані оди власному стилю. Категорично не підтримую.

Розумію вашу думку, але для мене це питання не самозакоханості, а свідомого вибору. Я багато читала раніше, ще до того, як почала писати, і цього фундаменту мені вистачає. Коли створюю власний текст, не хочу, щоб інші голоси впливали на мій. Це не про ізоляцію, а про збереження автентичності. Але кожен автор має свій підхід.

Ви не одна в цьому!) Крім того, на читання, як і на письмо, потрібно чимало сил і взагалі внутрішнього ресурсу (особливо коли мова про серйозні речі типу Кідрука))

Отож, бо і воно.

Як правило, коли пишеш сам, читати ще когось просто немає сил. Всі йдуть на вичитку власного. Однак, коли доводиться працювати з якимось жанром вперше, то звісно спочатку читаю визнаних майстрів, бо у кого ще вчитися, як не у них?

Згодна з вами.

Я читаю, але помірно. Бо по-перше, гризе творче сумління, що "у тебе ще чернетки недописані"; а по-друге, так, вплетення стилістики - це проблема, а ще більша - "у мене не так гарно виходить, все кидаю, пішла плакати в куточок". Або поява нової ідеї, яка відпихує стару ліктями 😁.

Не варто вважати власні твори меншовартими. Натхнення вам!

Це необхідний етап, бо спонукає переглянути твори під іншим кутом, з'ясувати, що не так, що можна виправити, що не дуже). Щоб потім сказати "так, вони не ідеальні, ну й що?" і дописати для себе улюбленої, бо саму ідею крім мене ніхто не реалізує, як хочеться)

У мене те саме. Але, я за своє життя вже стільки всього прочитала, що маю право дозволити собі не читати, я так, принаймні, думаю. Та й очі зараз швидко втомлюються.

Я досі люблю читати, бо щоразу з'являється щось нове та цікаве.

Цікава ситуація. Але якось у мене такого нема... Або я так думаю)