Твір, який програв.

Вітання, творча спільнота!

Вашій увазі маленька розповідь, яка не пройшла до фіналу якогось там конкурсу)))) У сьогоднішніх реаліях нехай він підніме вам настрій.

ОСТАННІЙ РУБІЖ

Україна. 26.10.2039

У великому залі Київського космічного центру лунав низький, приглушений гул голосів. Люди перешіптувалися, нервово стискали пальці, цокали по планшетах. Повітря насичене запахами кави й диму від цигарок, змішалося з легким присмаком напруженості, яка витала у кожному кутку.

На величезному екрані світилася астрономічна модель: Земля, Місяць, Юпітер і багряна позначка — астероїд 433 Ерос або, як його охрестили журналісти, "Чорний Янгол".

Розміром із пів Києва, наразі він нісся крізь холодний вакуум зі швидкістю двадцять вісім кілометрів на секунду. За розрахунками, ймовірність удару по Землі становила 72%.

— Якщо нічого не зробити, — почала Емілія, головний астрофізик, проводячи пальцем по планшету, — через двісті сорок три дні астероїд досягне Юпітера і пролетить повз… Землю накриє ударна хвиля еквівалентна п'яти тисячам мегатонн у тротиловому еквіваленті. Це знищить все живе в радіусі дві тисячі кілометрів.

Задні ряди загуділи. Хтось вилаявся крізь зуби, хтось стиха, але з відчутною тривогою, шепотів про можливі наслідки. Науковці перекидалися важкими поглядами. Військові ж сиділи мовчки, наче кам’яні статуї.

— Прекрасно, — прокричав хтось іронічно з-поміж працівників. — Якраз під вибори.

На якусь мить кімнату наповнив розсіяний сміх, але він швидко згас. Хтось хруснув пальцями, розряджаючи напругу.

— Можемо направити його за поребрик, — знизав плечима інженер Ігор Лисенко, відкинувшись у кріслі. — І проблема з довбаним сусідом нарешті вирішиться.

— Ігорю! — різко зупинила його Емілія. Куточки її губ зрадницьки сіпнулися, намагаючись стримати усмішку.

— Гаразд, гаразд, — він підняв руки. — Якщо без жартів, що ми маємо?

Вона змінила слайд. На екрані з’явилася гравітаційна петля Юпітера — складний лабіринт траєкторій, тонкі лінії перепліталися між собою, накладаючись одна на одну.

— Ми можемо використати тяжіння Юпітера, щоб змінити траєкторію "Чорного Янгола". Запустимо зонд із гравітаційними приводами. Він створить достатню асиметрію в полі астероїда, змушуючи його оминути Землю.

Тим часом інженери та астрофізики на задніх рядах вже працювали над розрахунками, щоб забезпечити максимальний ефект гравітаційного маневру.

Генерал Пашкевич, ніби шукаючи розради у власній непохитності, провів долонею по обличчю, машинально смикаючи сиву бороду.

— Це надзвичайно складно, — сказав він, глянувши на військового радника Марченка. Той зсунув брови, відчуваючи всю важливість і ризики, що супроводжували цей план.

— Чи ми зможемо настільки точно розрахувати всі параметри? — запитав радник.

— Так, якщо запустимо зонд до кінця місяця, — підтвердив Лисенко. Його голос звучав упевнено, проте в очах ще жевріли сумніви. — Використаємо нові іонні двигуни з “Антонова”. Вони дадуть апарату необхідну швидкість і маневровість.

— Якщо помилимося хоч на 0,01%... — Марченко потер пальцями скроню. Він уже передбачав найгірші сценарії.

— Тоді замість Землі можемо поцілити в Марс, — буркнув Ігор, його пальці швидко набирали щось на планшеті, виконуючи додаткові розрахунки на базі змінних параметрів орбіти.

— Чудовий подарунок на день народження Ілона Маска, — генерал Пашкевич намагався пожартувати, але вираз обличчя все ще залишався серйозним.

— О, це моя улюблена частина роботи, — посміхнувся Лисенко. — Прикинь, напишемо йому: “Привіт Маск, не хочеш отримати астероїд у подарунок?”.

Зал знову вибухнув сміхом, і хтось пирхнув кавою в обличчя сусідові.

— Шкода, що з нами немає Брюса Вілліса, — професор Петро Васильович, затягуючи цигарку, виглянув з-за монітора, — О, генерал Пашкевич схожий на нього — такий же лисий. Героїчно висадимо на астероїд, щоб він пожертвував собою під пафосну музику.

— Професоре, ідуть ви… в сраку!

На мить здавалося, що генерал хоче ще щось додати, але натомість зітхнув. Кілька секунд — важких, невиразних. Рішення вимагало не слів, а рішучості. Він взяв ручку, провів по планшету й перевів погляд на Емілію.

— Місію затверджено! Назвіть її якось ефектно.

З обличчя жінки зникли залишки втоми, замінивши їх фокусом і рішучістю, яка так добре підходила до цього моменту.

— "Останній рубіж"

— Добре, — сказав Пашкевич, виставши з-за столу. — До роботи!

Тишу знову заповнив гул технічного обладнання, що працювало злагоджено, як єдине ціле.

Три місяці потому. Тарханкут.

Центр управління польотами гудів, наче трансформаторна станція перед перевантаженням. Запуск зонда "СІРКО-1" відбувся бездоганно. Та головне лише починалося. Зараз потрібно було активувати гравітаційний привід, і це було, як закладати камінь у фундамент майбутньої історії. Триста тисяч кілометрів від Юпітера — рівно стільки, скільки потрібно, щоб світ міг рухатися далі.

— Підключаюсь до сенсорів, — пробурмотіла Емілія, зморено протираючи очі. — Виходить на номінальні параметри. Запуск приводу за тридцять секунд.

Її пальці бігали по планшету, прокручуючи нескінченні ряди даних. Кожна цифра могла стати різницею між тріумфом і катастрофою. Термічні показники, векторні навантаження, швидкість відгуку системи — все мало бути ідеальним.

— Гравітаційний привід активовано, — прокоментував Ігор Лисенко, що контролював систему на іншій частині монітора. — Віддалені датчики відповідають… І тепер головне: відстежити реакцію "Чорного Янгола".

— Відхилення траєкторії "Чорного Янгола"... 0,007 градуса! — вигукнув один з операторів, і його голос підіймався, немов у аеродинамічній трубі. — Гравітаційний привід розгортається, потужність на максимум.

Напруга сягнула межі. Хтось стримано дихав через зуби. Хтось стискав кулаки.

— Він змінює курс! — Лисенко ляснув себе по коліну, ніби щойно відкрив елемент, який мав би довго лежати в космічному музеї. — Боже, вийшло! Алілуя!

— Ігорю, з якого дива ти згадав про Бога, ти ж атеїст? — Марченко широко розплющив очі від здивування.

— Тим диви, яке ж воно спостережливе… Що хочу той кажу, у нас вільна країна! — кинув Ігор, відмахуючись. — Алілуя йому не сподобалося…

Оператори вели записи у системах, монітори миготіли, підключення синхронізувалися. Весь зал гув як величезний вулик. Лише генерал Пашкевич сидів тихо. Його руки міцно тримали стіл, коли інші відзначали перший успіх.

— Уявляєте, що буде в новинах? — Марченко зловтішно усміхнувся, розслаблено закидаючи руки за голову. — "Українські вчені врятували планету!" Або… "Чому ми не скерували його на Кремль?"

— Вибір ще є, — буркнув Лисенко, прокладаючи остаточні координати через нові магнітні підсилювачі. — Спочатку ми зберігаємо планету, а потім йдемо мстити москалям.

Емілія голосно засміялася, але її обличчя все одно виглядало зосередженим. Поряд з її робочим місцем стояли кілька пустих чашок від кави, їх брудні залишки на краях видавали сліди недавньої боротьби з втомою. Проте навіть ці маленькі натяки на безлад не порушували загальної гармонії в її роботі.

— Тому, що ми вчені, а не боги, — сказала вона, як звичайно повторює перед важливими кроками, коли вони на грані перемоги або поразки.

Це тільки початок. Тепер потрібно було відключити приводи й привести зонд до точного завершення траєкторії. Космос був безжальним, і кожен помилковий крок міг стати фатальним.

Зонд відправив мікросигнал для стабілізації потоку енергії, і система почала передавати зворотний зв'язок з координатами для подальших маневрів. Поки що все йшло за плану.

Генерал Пашкевич підозріло усміхнувся.

— Боги, очевидно, у відпустці, — сказав він, його тон був сухим, але в очах – ледь помітна іронія.

Всі системи моніторингу знову заграли, без помилок, без перепадів. І хоча це був тільки один етап з численних, відчуття перемоги було солодким.

— Ми бездарно просрали астероїд, — обірвав тишу Петро Васильович, випускаючи клуби диму в повітря. Професор ледь помітно засміявся.

Лисенко, не відриваючи погляду від екрана, промовив:

— Не переживайте, професоре. Наступний точно полетить на Москву!

Всі присутні почали хихотіти, не зважаючи на серйозність ситуації.

Тихо, панове, — голос Емілії був рішучим, майже командним. — Якщо хочете поржати, зробіть це пізніше. Місія ще не завершена!

Васильович, сидячи за великим монітором, самозадоволено наспівував собі під носа:

— Танцювала риба з раком, риба з раком, а петрушка з пастернаком… пастернаком.

Цей момент, хоч і насичений комічним викидом, був лише мізерною частиною величезної гри, де кожен рух, кожен вибір міг перевернути хід подій.

Ваша Ірма Скотт.