Рецензія на роман "Мушля" Авторки Марії Глуханіч (Raven Zeitemann )

Мені точно треба клуб по обговоренню цієї книги.
Зараз спробую вкласти свої думки хоч по якихось поличках.

Я насправді рідко рекомендую щось почитати. А ще рідше пишу про це блоги. Так от, сьогодні я хочу поговорити про книжку чудової Авторки Марії Глуханіч (Raven Zeitemann ) “Мушля”
Роман можна почитати тут: https://arkush.net/book/28814
Що ж це за книга така і з чим її їсти:
Авторська анотація:
Кілліан фон Бреннт – молодий, професійно успішний психіатр на стику ХІХ-ХХ століть. Його життя затьмарене конфліктами між його гуманністю та тогочасними психіатричними практиками. І не прийняттям його сексуальної орієнтації в суспільстві. Одного вихідного дня він зустрічає дивного хлопця в закинутому маєтку і більше не може викинути його з голови...
Жанри:
Історичний роман, Романтична література, Романтика, соціальна драма
Статус: завершено.
Об'єм : 415 сторінок (Символів: 622 401)
Теги: #кохання #слеш #лікарня #лгбт #психіатрія

ОБЕРЕЖНО, ДАЛІ Є СПОЙЛЕРИ

Про книгу:
Я б назвала цей роман книгою-розмовою. Зверненням автора до читача. Або ж звернення цілого пласту суспільства до оточуючих. Зрізом, на якому видно усі прояви соціуму, з його хорошими і поганими рисами. Зіткненням поколінь та ідей, фундаментальних підходів. Зразками гуманізму з різних епох і соціальних пластів.
Все це просякнуто описами. Безперервним диханням міста та природи, людей, історії, переживань і спогадів, холодом і морем.

Щодо ведучих персонажів:

Кілліан — образ ідеального психіатра. Принаймні для мене. А ще краще — образ ідеального лікаря. Людини, яка максимально вдумливо виконує свою роботу та переживає за своїх пацієнтів. Людини, яка бачить не хвороби, а людей, до яких ці хвороби почеплялися. Людини, яка намагається розгадати логіку своїх пацієнтів і яка бачить їхній інтелект окремо від їхніх хвороб. Людини, яка не полишає спроб достукатися саме до інтелекту і побудувати для цих людей місточки в обхід хвороб.
Прекрасна особистість. Просто неймовірно прекрасна особистість. Людина, яка може і здатна кохати, яка готова на самопожертву і максимальну віддачу заради інших. Чоловік, якого хочеться обійняти і дати можливість йому відпочити. Для мене, як читача, цей персонаж був реальним настільки, наскільки тільки може бути реальною людина, що дійсно дивиться зі сторінок книги. Я, б з радістю прочитала його автобіографію, якби мені сказали, що така дійсно існує.

Арент — юнак, якому ще жити й жити. І проти якого його мати зробила непоправний гріх — відмовила в розвитку. Хоча, з іншого боку, в умовах тих часів хто там думав про розвиток? Ти або відповідаєш нормам — або поза суспільством. Арент нормам не відповідав — і, відповідно, не був потрібен нікому.
І тут варто відзначити, що Авторкою чудово прописані моменти просвітлення і моменти затуманення його особистості. Коли людина перебуває або на піку своїх можливостей, або, навпаки, впадає у важкі ментальні стани, так би мовити відправляється у мандри в інші пласти реальності.
Арент є людиною, яка розуміє, що їй потрібно. Яка усвідомлює, у яких станах і за яких умов вона є найбільш оптимальною й ефективною. Яка хоче любити, незважаючи на страх, яка просить допомоги, незважаючи на сумніви. Яка не бачить проблем щоб від щирого серця нести іншому чоловікові квіти
Мені було боляче спостерігати марення Арента. Однак невимовно ніжними й чуйними виглядало те, як Кілліан допомагав йому знову віднайти себе.
Мені неймовірно імпонує те, як Авторка описала повагу лікаря до хворого у їхньому спілкуванні. Протиставила йому гвардію старих маразматиків. Показала, як негуманна поведінка таких “потвор” повністю нівелює важливу професію в очах простих людей.

З моїй особистих тригерів.
Метод тика.
Ми всі вміємо користуватися методом тика, адже так? Щось цяпнув там, щось тут якось зробив та якось отримав результат…
Тому, коли Кілліан говорив Аренту: “Давай проведемо експеримент” — я інтуїтивно чекала якогось трешу. Однак це була лише музика.
Я не знаю, з якого психіатра списувався Кілліан, можливо, він — збірний образ. Однак я знаю, як музика може стабілізувати стан. Знаю, як музика може налаштувати внутрішні ритми та змусити думати чіткіше.
Однак, я знаю, як звук може викликати агресію.
Тому спостерігати в книжці момент такого міні-дослідження, якому умовно з другої спроби все вдається, з одного боку цікаво, з іншого — трішки казково. Мовляв, відкриваємо ширше очі на елементарне.

Тема материнства і батьківства:
Не хочу заглиблюватися, хто, кому, як.. просто зазначу кілька різних варіацій образу матері в книзі:

• Образ матері-зрадниці, яка, зустрівшись із проблемою, залишає дитину з нею і йде далі сама.
• Образ прагматичної матері, яка, зустрівшись із проблемою, впевнено, але жорстко допомагає дитині зіп’ястися на ноги й іти далі самій.
• Образ відданої матері, яка заради дитини і її мрій вистеляє їй дорогу своїм життям.
• Образ названої матері, яка здатна полюбити чужу покинуту дитину як свою й дати їй ту любов і тепло, яких так потребують діти.

Неочікувано, правда?
А книга не про матерів. Ці жінки десь на фоні, поміж сюжетних ходів, співрозмовниці, тіні в спогадах, або ж втомлені постаті в вічному очікуванні і переживаннях, русі. Хто в повільному, а хто в стрімкому. Хто для себе, а хто для дитини.. хто для рідної, хто для чужої. Неймовірний фон.

Образи батька:
-Образ чоловіка, чиї сперматозоїди виграли в перегонах. На цьому його досягнення на шляху батьківства скінчилися.

• Образ чоловіка який міг би бути батьком, якби не душевна хвороба.
  -Образ батька — особу якого можна охарактеризувати трьома словами: “Нам важливий фасад.”
• Образ щирого і хорошого батька — якого до жалісливого болю і відвертих галюцинацій не вистачає.

І це теж фон. Бо книга не про батьківство. Але вийшло потужно.

Які проблеми висвітлює роман “Мушля”:
1.Проблема розвитку психіатрії. 2.Проблема гуманістичного підходу, а саме ставлення психіатрів до їх пацієнтів.
3. Проблема відсутності свободи рішень, там де вона мала би бути присутня.
4.На сторінках ми бачимо різні клінічні випадки, ми бачимо вбивцю яка косить під психічну хвору, ми бачимо психічно хворих які косять під здорових, ми бачимо здорових яких намагаються визнати психічно хворими.
5. Заборонене кохання. Яке репрезентується не тільки як вищі почуття між чоловіками, в умовах кримінального переслідування за такі прояви. Так і яке репрезентується почуттями лікаря до пацієнта. Здорового до ментально- не стабільного.
6.Щире, сімейне, кровне братерство між законослухняною і законопереслідуваною особами. Коли основною дилемою є становище людини у суспільстві і наслідки цього для рідних.
І все це втикається в репрезентацію людини у її оточенні і у суспільстві загалом.
Не слухаєшся батьків значить ти психічно хворий.
Не хочеш вийти заміж за того кого вибрали батьки — значить ти психічно хворий.
Косиш під психічно хвору ти точно психічно хвора.
Але в очах більшості особа з такою інвалідністю навіть не вважається людиною.
Уся книжка пронизана величезною кількістю зразкових прикладів стосунків, взаємопідтримки, зрад, непорозумінь, щирих почуттів, справжніх міцних зв’язків.
І це хороший фон, для основної сюжетної лінії.

Щодо фінальної сцени:
Виключно для мене — це спроба Авторки нарешті поставити крапку.
Насправді, взагалі немає значення, що буде написано в епілозі — усе, що потрібно, сказано до нього. Підбиття підсумків сталося раніше.
Невимовно тягучі і гострі кульмінації розпорошилися по тексту немов морський прибій, накочували м'яко однак всепоглинаюче. Зрештою, згустилися у самому кінці невимовною розпукою перед невідворотними подіями. Роз'ятреною раною.
Я б навіть сказала, що кульмінаційна сцена тут опущена, винесена за межі сюжету. Окреслена майбутнім тягарем і постфактум — саваном, але не відображена як така.
Залишивши на совість та уяву читача — самому додумати й осмислити те, що мало відбутися, але не обговорено.
Вважаю це потужним авторським ходом.
Бо напруга останніх глав, що трималася на невимовно тужливому передчутті, повним ходом увійшла в епілог, залишивши по собі лише відчуття тіні та свідомого, логічного розуміння, що саме малося на увазі під мушлею, і далекими різкими відлуннями.
Як я сказала в останньому зі своїх коментарів: кішки тікають вмирати.
Для мене максимально кульмінаційним, мабуть, було це речення — про те, що Міледі так і не знайшли.
Думаю, я рада, що не бачила описів смерті у цій книзі. Я рада, що не бачила похоронів там, де вони мали б місце бути.
Рада, що Деніел Дансі пояснив Кілліану свій вчинок.
Рада, що Кілліан проводив свій час у чарівному товаристві японського психолога.
Мені хочеться вірити, що той чолов’яга теж допомагав своєму гостеві, поки готував його біографію. Бо ж професіонали не можуть жити без своєї професії — навіть у побуті.
І це те, що ми також спостерігаємо впродовж цієї книги.
Одним словом, книга мені дуже сподобалася.
Сподобалися її розмірений плин, багаті описи, стрибки в спогади, неймовірна чуйність і ніжність, відданість. Трагедії.
Віра, надія та любов.
Дякую Авторці за чудово проведений час.