Каченя

Ввечері, щойно закінчився дощ і навіть на коротку мить визирнуло сонце, я почула з городу якийсь вереск, метушню. Було ще зовсім світло. Вийшла надвір, щоб упевнитися, що все гаразд. Земля мокра, справжнє болото. Якщо йти по траві — ще нічого, а ступиш на ґрунт — і можна сісти на шпагат.

Йду через увесь город, і бачу — за огорожею стоїть військовий. Тепер це вже не здається дивним — вони часто чергують поблизу з якихось незрозумілих причин. Каже, що знайшов маленьке каченя, показує мені — може, мовляв, хтось із сусідів буде шукати.

Я вже розумію: зараз не тільки ноги доведеться мити, а й шльопанці. Він пояснює: другого каченяти загризла собака, а решта — злякалися й утекли.

Беру каченя в руки — брудне, налякане, здається, пошкодило лапку. Постійно виривається. Іду до сусіда, що мені город оре — в нього ціла ферма качок, вони кричать безперестанку, ніби просто в моє вікно.

Кличу його. Виходить, видно, щойно поїв — на підборідді жирний слід, може, вареники з маслом їв і не встиг витерти. Питаю:
— Не ваше каченя?

Сусід дивиться на мене, ніби я його десь на дорозі підібрала:
— Може, й наше, але не впевнений.

Підходить його жінка. Він переказує їй, навіщо я прийшла. Вона дивиться, каже:
— Може, й наше, у нас якраз мали з’явитися каченята.
А потім ближче придивилася й махнула рукою:
— Та ні, це вже надто велике.

Я вже нервуюсь:
— Але ж Качка у вас на городі бігає з каченям!
— Ні, не наше, — стоять на своєму.

Що мені з ним робити? Йду назад, через іншу хвіртку, на їхній же город. Випускаю каченя. Воно сіло, згорнулось — здається, ще трохи, і пара котячих лап вирішить його долю, як і того брата, якого з’їла собака.

І тут — підвелося. Почуло голос матері качики. Пішло. Хитке, але впевнене.

Сусід знову вийшов, дивиться на мене:
— Та не наша це качка. Дика. Десь тут, мабуть, гніздо влаштувала. Ходить по чужих городах, без роду й племені. І залишилось у неї всього два каченяти…