А що ж цим хотів сказати автор?

Побачив сьогодні блог з роздумами чи обовʼязково автор хотів щось сказати, от і вирішив дещо вам розповісти.

Давайте поясню на прикладі шкільної програми.

В школі (а хтось в універі) часто стикався з оцим занудним: а що ж хотів сказати автор?

Давайте я буду трохи нудити. Бо коротко буде: щось та й хотів.

Що в українській, що в зарубіжній літературі перелік отих ненависних творів закладений не просто так. Ну, може трохи забагато Шевченка, але то таке.

І методів вибору творів є трохи вдосталь.

Один з цих методів: відтворення призми історичної епохи. Тобто, історія та історичні події через художні книжки. Діккенс, Стендаль, Меріме, Гюго.

Ше один з методів відбору: рефлексія авторів та тогочасні течії літератури. Маєте за приклад Ремарка та його поствоєнні книги.

Автор не жив у бульбашці, він жива людина і, якщо це не просто графоман — він навряд чи залишався байдужим до всього навкола. Тобто, через твори автора та його рефлексію, ми можемо зрозуміти тогочасні настрої суспільства.

Наступний метод: книги, які в свій час справили на суспільство значний вплив, або стали батьками чи популяризаторами якогось жанру. По, Багряний, Шекспір, Азімов.

Приклад. Після «Страждання молодого Вертера» люди, наслідуючи гг почали сyiцидитись, що призвело до часткової заборони.

Або ще краще. «Коханець леді Чатерлей», популяризатор жанру натуралізм. І популяризатор слова fuск. От так от.

Тобто. Оце що ви читаєте в школі чи універі, воно вибрано не просто так. І не просто так вас питають ще щось окрім сюжету.

Бо часто на саму книгу впливає життєвий шлях автора. Епоха та умови, в яких він жив. Або банальний розбір, чому саме ця книга була така популярна в такому то році.

Література, як предмет, не має на меті лише дати тобі почитати і все. Просто поки ти школота, тобі чогось не потрудяться це пояснити. Мені теж не трудились. Я дізнався це на третьому курсі, на методі викладання зарубіжної літератури І то тільки тому, що хтось це запитав.

І так, графоманію та низькосортний шлак писали к всі часи. І ні, не всі хороші та проривні автори у війшли в шкільну програму. Бо, деякі книги дітям рано читати. І сама шкільна програма не гумова, часто доводиться щось викидати.

А звідки критики це знають?

Тут і просто, і складно водночас. Критиками можна називати всіх, хто переборов лінь і таки розкрив свій рот, як не в голос, то у вигляді написаного.

Візьмемо літературознавців, як мірку якості. Тобто, ось є людина з прямою чи дотичною до літератури діяльністю. Ймовірно така людина присвятила велику частину своєї роботи (якщо не життя взагалі) вивченню певної епохи чи літератури. Або робіт конкретного автора. Тобто творчість, життєпис, листування, коло спілкування, політичні погляди — все, що може. Зрозуміло, що в літератора оце: «а що ж хотів сказати автор» — матиме досить непогану аргументацію, а не просто враження — висмоктані з пальця.

А що в наш час?

Якби спитали мене, я би відповів, що нічого не змінилось. Є книги одноденки без чіткої мети, крім — задоволення на один раз.

А є книги, де автор хоче щось донести, але якщо напише про це прямим текстом — це поганий автор.

Бо одна з цілей написання книг — зробити так, аби донести свої слова та думки навіть тоді, коли просто слова ніхто не стане слухати. Залишити щось після себе, так би мовити.

Того: а що хотів сказати автор? Щось та й хотів.