полотно

я придумав, як обізвати критиків
прислужниками. ну, в хорошому сенсі, типу сакральному, можна навіть служителями
а в політичному — просто слугами, "слугами літератури"
тож не слугами авторів? тут одразу ніби якесь приниження: хтось вище, хтось нижче
інша справа читачі — стосунки між читачем та автором чесні й відверті: подобається — купив, не подобається — не купив.
хоча може й читачів можна якось підкупити. все ж таки всі ми люди і у всіх нас є чутливі (а може навіть болючі) точки
отак якщо добре націлитись на авдиторію, то можна й охопити. взагалі гра на чужих почуттях називається маніпуляцією, але письменникам, як то кажуть, сам Бог велів — оце, грати
я ж не випадково згадав про Бога, самі розумієте. ну, тому що без нього кожен читач у якомусь сенсі письменник, а кожен письменник — трохи читач. адже звідки ми тоді, письмочитачі, маємо брати натхнення?
з життя. оце і є, напевно, найбільший письменник, але навчитись його читати — може і не найпростіша справа. адже легше взяти якогось критика, який тобі все пояснить — що добре, а що погано.
або навіть письменника — хіба не в цьому його призначення: навчити читачів читати (а може якраз, навпаки, писати) життя? хоча можна, звісно, все робити навпаки — найголовніше, створити залежність.
бізнес є бізнес, як то кажуть. он і церква приблизно в тій самій ролі — прокладки між Богом та вірянами. як і критики — між автором та читачами).