Мені соромно зізнатися 🙈

Мені соромно зізнатися, але я погано знаю історію свого рідного міста — Дніпра. Міста, що стоїть на величній однойменній річці.

Колись Дніпро був досить бурхливим та мав численні пороги, що ускладнювало його проходження.
Так з’явилися лоцмани — досвідчені провідники, які допомагали суднам проходити небезпечні ділянки.

Перші згадки про лоцманів пов’язані із запорозькими козаками, які в середині XVIII століття заснували поселення — Лоцманська Кам’янка (нині — ж/м Перемога, м. Дніпро).
Тут проживали лоцмани, які з покоління в покоління передавали свої знання.

Проте все змінилося, коли на річці Дніпро у 1932 році побудували дамбу — Дніпрогес.
Пороги затопило, і потреба в лоцманах зникла.

Тільки уяви — через технологічний прогрес перестала існувати професія, у якій були цілі династії!
А ще було заплачено високу ціну: екологічну, культурну та соціальну.

Поки я сиділа та слухала про історію рідного міста, до мене прийшло усвідомлення — зараз відбувається те саме!

Багато людей занепокоєні появою ШІ. І не дарма, скажу я, бо справді багато професій зникне. Але так уже було в історії. І буде ще.

Водночас ШІ стане корисним інструментом для багатьох сфер.
А ще — відкриє шлях до нових професій.

На мою думку, творчі професії він не зможе замінити, бо в нього немає головного — душі, життєвого досвіду та почуттів.
І навряд чи він розвине креативність, яка з’являється на стику знань у свідомості людини. Яка допомагає не лише творити, а й проводити складні операції лікарям.

Так само, як лоцмани, які втратили свою справу, вчилися шукати себе наново, так і ми зараз маємо вчитися й адаптуватися.

Останній лоцман у Дніпрі — Григорій Омельченко — вчився лоцманству з 6 років. Також навчався рибальству та хліборобству.
А коли йому було 21 рік — побудували дамбу. Проте він не здався.

Григорій прожив дуже довге й насичене життя.
Присвятив себе освіті та громадській діяльності, був директором дитбудинку в Миколаївській області.
У 1947 році його засудила радянська влада до 10 років виправно-трудового табору за лист, у якому повідомляв про післявоєнний голод у дитбудинку.

А у 1994 році Омельченко заснував Музей історії лоцманства в Лоцманській Кам’янці (тобто вже в Дніпрі) і зібрав понад 200 експонатів для відображення побуту дніпровських лоцманів.
Помер у віці 92 років, а на його честь назвали вулицю міста.

Тому вибір лише за тобою: страждати, боятися змін чи прожити своє життя так, щоб твоїм ім'ям назвали вулицю рідного міста.

Фото з музею можна подивитися в мене на сторінці інстаграм: @poltavets.stasya