Я бачила як полум'я згасає всередині мене

Колись я любила шити та придумувати нові сукні собі. Мріяла про власне ательє, бренд одягу, школу шиття... Я жила цим, і мені навіть в голову не приходило, що захочу чогось іншого.

Понад 10 років я провела в цій сфері. Вчилася, розвивалася, змінювалася...
Мені все ще подобалося шити собі нові сукні, спідниці, створювати образи, проте...
Проте шиття для інших сприймалося так, ніби моє життя проходить повз, поки я сиджу за машинкою.

Я стала пробувати нове, «шукати себе», як то модно казати. Вчилася фотографії, аналізу даних, копірайтингу, психології...
І чим далі відходила від шиття, тим сильнішим ставало відчуття, ніби я хочу відтяти собі руку.

Як не крути, колись я горіла шиттям. За його допомогою забезпечувала себе. Саме воно було тим острівцем стабільності, коли все навколо руйнувалося, перетворювалося на хаос.

Останню сукню собі я почала шити 23.02, а завершила її 4.03 — якраз перед евакуацією. З того часу більше нічого не пошила.
Так, займалася дрібним рукоділлям, але не шиттям.

І вже пів року я живу там, де останні роки зберігалися мої машинки, тканини й інші інструменти — у мами вдома.
Вони поруч. Доступні. Але я жодного разу їх не дістала.

Днями мене осяяло: «Я не люблю шити. Ні для когось. Ні для себе. Просто не люблю більше цю справу».
Через страхи я йшла до цього усвідомлення дуже довго, проте моя рука залишилася на місці, а всередині з’явилося лише відчуття суму від прощання з минулим.

Це не троп від кохання до ненависті. Це не про поразку чи кінець усього.
Це про визнання. Визнання змін усередині мене: вподобань, бажань, поглядів тощо. Ба навіть визнання змін в оточенні.

Полум’я однієї з моїх частин особистості просто відійшло на задній план чи то за куліси, чи взагалі згасло.
Це не добре і не погано. Це частина життя. І я рада, що можу свідчити такі зміни всередині себе.

P.S. Фото речей можна побачити в цьому дописі:
https://www.instagram.com/p/DK6c2GTNl_9/?igsh=MWkzeXF1em42eTlzbA==