Подлубаємося в носі до рожевого?

Всім привіт! Казали мені в школі, що “піду в науку”; тоді здавалося “та ну нафіг”, зараз… А зараз розумію, що іноді без цього ніяк. Якщо вже вищі сили не дали харизми, достатньої, щоб стати гуру якогось культу — будемо апелювати до людської закостенілості з раціональної сторони. Така собі міні-секта Критичного мислення, хехе: служби проводяться, коли є, що обговорити.

Допитливість, клята допитливість, яка змушує докопуватися до суті всім звичних речей і задавати наївні дитячі питання “чому”, на які й десять філософів не дадуть відповідь. Авторка любить ламати парадигму перш за все собі: вважаю, що без цього починається деградація особистості. Але авторка не жадібна, авторка може й комусь її поламати, бо це прекрасно).

Що цього разу тригернуло? А цього разу — “рожеві шмарклі” як фразеологізм для любовних романів та надміру драматичних / наївних стосунків в цілому.

Вмощуйтеся зручніше, підкладайте вогнетривкі килимки — обережно, попереду лонгрід!

Коли троянду почали демонізувати (так, тут знову фемінізм та геї, а як інакше!)

Почнемо деконструкцію з етимологічного базису. На превеликий жаль, хоча б приблизної дати походження саме цього виразу, зі шмарклями, мені знайти не вдалося. Однак за певними деталями окреслити хоча б до століття можливо, якщо трохи подумати.

Назва кольору “рожевий” в українській мові походить від слова “ружа, рожа”, себто троянда. Достатньо давній прикметник, так як квітка була відома і кохана людством ще з давніх часів. Власне “rosa” з латини теж означає і рожевий, і троянду.

Пурпур і червоний у західній цивілізації — кольори імператорів. Червоною зображується накидка на вбранні Ісуса Христа. А який же колір був у імператриць? Якщо подивитися на головну трендсеттерку та рольову модель жіноцтва від Візантії до епохи Реформації (та й надалі) — Діву Марію — у який колір митці неодмінно фарбували її покров? У синій. Навіть донині у англійській мові є “Marian blue”, “блакитний Марії”. До часів винайдення штучного барвника, замінника індиго, синій барвник вироблявся з товченої ляпіс лазурі — дорогого матеріалу, приблизно настільки ж, як пурпур. Тож синій колір — це був вияв пошани до божественної особи найвищого рангу. “Цариця Небесна” — вам це точно щось говорить 😏.

При цьому художники часто використовували у вбранні Пресвятої діви і червоний колір — як натяк на її материнський зв’язок з сином. І оцей контраст синього-червоного був дуалістичним протиставленням “непорочна, невинна діва — але все ж божественна матір”

(Примітки авторки: чого з дівочою цнотливістю носилися і носяться, як дурень з писаною торбою — тема для окремого блогу; тут і так забагато знаків)

Аж до Другої світової війни рожевий не уособлював виключно фемінність: він розглядався як похідний від червоного, який в свою чергу, був кольором життєвої сили та агресії (колір крові, якщо банально). А ще — кольором дитинства (здорової дитини, яка не помре, мабуть). Потім часи післявоєнної економічної кризи наздогнали і чоловіків (не все ж жінкам на ногах колготки малювати тушшю!) і яскраві відтінки з одягу, разом з прикрасами та мереживом, стали сприйматися надлишковим і не практичним позірством. Це най для домогосподарок, які дітей виховують, не для заводів чи майстерень!

До того ж рожевий трикутник, перевернутий вістрям униз, нацисти застосовували для маркування чоловіків-гомосексуалістів — підозрюю, після такого навіть найменший акцент такого кольору на комусь міг бути сприйнятим не надто адекватно (суспільна стигма, пам'ятаємо? І що ставлення до квір-персон у країнах-переможцях теж не було толерантним ані на йоту — есесесерівські виправні табори, тортури Алана Тюрінга та ще безліч інших прикладів підтверджують)

Тож у другій половині 20 ст. рожевий поступово стає кольором, який притаманний чомусь жіночому, слабкому. Романтика, поцілунки серед троянд — то мрії жінок, не чоловіків, мрії незрілих недосвідчених юнок. Рожеві мрії. Саме з цього часу цей прикметник набуває значення “світлий, нічим не затьмарений, безхмарний”, “ідеалізований”, “наївний” (гляньте тут приклади з творів ).

Коли у 1960х лікар Іан Дональд запропонував застосування ультразвуку для діагностики вагітності, стало можливим визначати стать ще ненародженої дитини. Так склалося, що маркетологи, які в ті часи про поняття етики, емпатії та взагалі критичного мислення не дослухалися поза бажанням щось продати аудиторії (зараз теж не надто з цим добре, однак принаймні талідомід як заспокійливе не впихують…впихують інше, ок), підхопили це наукове відкриття і почали просувати концепцію “якщо ти знаєш, що у тебе буде хлопчик, йому точно потрібні Справжні Хлопчачі Речі з народження, інакше він не виросте Справжнім Чоловіком”. Декор будинку тоді теж вважався жіночою справою; у пошуках натхнення домогосподарки зверталися до жіночих журналів — і кодування “рожевий — для дівчаток, блакитний — для хлопчиків” поступово стає все більш популярним. Рожевий будиночок Барбі для доньки, синій робот для сина; рожеве платтячко принцеси — і сині джинси для справжнього сміливця, майбутнього ковбоя-космонавта-дослідника.

Ось так зі звичайного кольору звичайної квітки рожевий набув відверто мізогіністичного та зневажливого значення. “Рожевий податок” — реальність; зайдіть у магазин побутової гігієни і порівняйте ціни на бритви / шампуні у чоловічих та жіночих відділах.

Шмарклі-драглі-шмоплі

Тепер перейдемо до другої частини нашого цікавого виразу. То чому соплі, вони ж шмарклі — рожеві?

Отут причаїлася цікава штука: таке слово в українській мові є, і навіть дієслово є “сопіти” (в сенсі дихати з ускладненнями). Але історії вживання виразу до нещодавнього часу немає. Є “малювати світ в рожевих фарбах”. Є відповідник англійського виразу “rose-coloured lenses” (“рожеві окуляри”, ідеалістичний погляд на явища).

Трохи про останній: орієнтовно, цей вираз може походити від практики виписувати кольорові лінзи в якості лікування депресивних станів військових після Громадянської війни у США. Гіпотеза цілком валідна, якщо з точки зору широкого поширення, але взагалі вираз існував ще за 30 років до (фіксувався у 1830, а війна відбувалася у 1860х).

(Примітка авторки: це як мемас, який існує собі тихенько до моменту, коли завіруситься)

Отже, які шмарклі, якщо вже є цілком собі два популярні вирази відносно фарб та окулярів? Далі авторка статті поділиться припущеннями (підкреслюю — це гіпотези, які можуть бути як цілком правдивими, так і ні), які видаються достатньо можливими, щоб бути правдою хоча б частково. Не філолог, не історик, хочете спростувати — буду лише рада.

Версія номер 1: руснява калька

Для користувачів Аркуша не секрет, що російськомовна література впливала і все ще впливає на словниковий багаж українців. Куди ж від правди дітися? Ми досі маємо багато калькованих слів, і іноді без адекватного філолога розібратися, чи це діалектизм якоїсь, припустимо, Слобожанщини, а чи русняві вуха стирчать, дуже складно.

Так от, якраз у руснявій мові є вираз “жувати соплі”, а ще “тягнути / розмазувати соплі”. Перше має значення “бути нерішучим” (іноді також приписують”бути плаксивим”, однак це народна творчість), друге — “відкладати вирішення ситуації”. Вирази подібні, мають однаково негативне значення, бо у реальному житті вищезазначені процеси характерні для маленьких дітей чи осіб з вадами розвитку (фізичного чи розумового). Так, прихована дискримінація, вона сама.

Поєднуємо рожевий, як колір чогось слабкого, жіночого (“що ти мнешся, як баба”,”чого телишся”) та соплі, як відразливе явище, що свідчить про незрілість — вуаля. Рожеві шмарклі, як визначення літератури для емоційно незрілих (жінок), плаксивих, чутливих надміру, готове.

Версія номер два: аніме-фріки

Можливо хтось бачив, як в аніме у героїв від сильних переживань починає юшити кров з носа? Від неземної краси (чи викликаного нею надмірного тиску). А є ще “кров з очей”, коли описується щось надміру жахливе. Є ще “кров з семи отворів” — це більше від високого напруження чи нервового потрясіння, однак теж є.

Цей прийом почали застосовувати у аніме ще в 90х. І так, оригінально це базується на міфі, що від сильного сексуального збудження у гормонально нестабільної молоді підвищується тиск до космічних висот і кров приливає не лише туди, де цікавить, а й до обличчя та мозку. Ну й чвиркає фонтаном. Але ні, на превеликий жаль фанатів тропу, науковці так і не підтвердили, що подібний біологічний курйоз — норма, а не аномалія.

Сексуальне збудження — кров з носа (в може, й соплі, куди ж без них) — любовні романи з гарячими збуджуючими сценами. Нічого не нагадує? 😜

Версія 3: аніме-кінки

Японці не приховують, що деякі їхні мангаки та аніме — аж ніяк не для поціновувачів глибини сюжетної лінії. Як серед цієї нації водночас існує осуд жінок за надміру відкриті шию та плечі, і драглисті фантазії з тентаклями — та чудово і логічно, кудись і колись же треба випускати кракена 😜.

Рожевий слиз…навіть знаю одне таке аніме. Що ж, в принципі, з певними допущеннями та чоловічими фантазіями щодо жіночої анатомії та фізіології, асоціація цілком могла через треті руки приліпитися до любовних романів. Слиз-драглі-шмарклі…то вже “зіпсований телефонний переклад”. Химероїдизація та гібридизація у філології — ще той жанр 18+.

На користь цієї версії також є сленгове слово “schmoopiness”, що означає надмірне романтичне сюсюкання, сантименти та ніжності, пристрасний обмін слиною. Те, що викликає у аудиторії сльози щастя та соплі, що це щастя відбувається не з ними.. Не рожеві шмарклі, але близько.

І на завершення

Все, гіпотези завершилися, починається проза життя:

1. Якщо ви вживаєте вираз “рожеві шмарклі” відносно чийогось творіння чи відносин — це в першу чергу мізогінія. Не “справедлива оцінка неякісних кліше”, не “засудження комерційно успішних патернів”, не “дивіться, яка наївність” — саме мізогінія. Історично так склалося. Незнання попередньо — не мої турботи.
   (Примітка авторки: теж іноді вживаю цей вираз. Він надто вже в’ївся у свідомість, як і багато інших шкідливих кліше. Буду намагатися стати кращою людиною, ніж була вчора))

2. Твердження “у нас ЛР без шмарклів, тільки справжнє щире кохання” — або ваша репрезентація кохання дуже нішева (так, аромантики — цілком нормальне явище, живі люди і реально існують; однак ну серйозно, тоді так і кажіть “аромантична література”, не плутайте читачів; іноді цікаво почитати подібний погляд задля збагачення розуму, і навіть їхнє кохання може для когось виглядати “солодко”). Або хтось підміняє поняття “справжнє кохання” уявленнями печерної людини, коли згода та комунікація — геть не обов'язкова умова для подружнього щастя. Або просто бреше, щоб нагнати аудиторію, будемо відверті 😏.

3. Відсутність емпатії від читачів до героїв твору, в тому числі, у формі сліз — це не стилістична перевага, це проблема. Це означає, що персонажі не реалістичні, набір рис, які не збираються докупи. Їхні дії позбавлені сенсу та емоційного напруження (вибір правильного шляху у складній ситуації, “дилема трамвая” тощо). Немає розвитку характеру, немає шкодувань, вагань. В такому випадку автор має чесно визнати, що це з його баченням щось не так, якщо герой взагалі не викликає емоцій. Персонаж, який здається незворушним весь сюжет, втомлює: довіра до справжньої сили духу виникає не тоді, коли комусь все вдається без зусиль — а коли попри всі слабкості та недоліки герой тримається обраного шляху. Це та модель поведінки, яку хочеться наслідувати.
   Навіть документалістику можна написати з драматичністю, яка пройме навіть циніків — а художня література просто зобов'язана це робити.

4. Відсутність емпатії до стосунків взагалі, коли “фу, вони цілуються, як це бридко!” — це в більшості випадків психологічна травма, а не об’єктивно обґрунтована відраза. Не лише у сексуальній сфері: це може бути емоційна холодність батьків до дитини. На теренах колишнього союзу це, нажаль, поширене явище. І від цього емоційного стримування страждають обидві статі.

5. Хтось каже “це кліше”, а для когось це абсолютно нова ситуація. Є різний досвід як читача, так і автора. Вчитися, відкривати нове і відкидати застаріле — це нормально. Осуджувати цілий жанр за десятьма прочитаними творами — ні. У фантастиці та фентезі для мене більше картонних шаблонів, геть не пов’язаних з любовною лінією — економічних, етичних, технічних. Нічого, читаю, десь зітхаю і пробачаю за цікавий сюжет, десь ні.

Досить з вас, дорогі читачі. Порада наостанок: ду-май-те, це боляче, але корисно. І нагадую, що секта Критичного мислення відкрита до останнього відвідувача бару)