Голоси, які не збереглися

Я знову відвідала простір @dniproccc

Цього разу була в експериментальній залі на виставці Мацея Здановича «Грані пам’яті: Дніпро. Розкриваючи уявне, символічне та реальне».

Це саме та виставка, після якої виходиш з купою думок у голові. Ба більше — вона може перевернути сприйняття світу.

Я не одразу зрозуміла, що з проєктора лунає сирена. Усвідомила, наскільки цей звук став для мене повсякденним. Аж лячно від цього.

Таблички «Голоси, які не збереглися» ввели в ступор, бо одразу нахлинуло розуміння, скількох людей в нашій країні за минуле, та й не тільки, сторіччя позбавили голосу назавжди.

Фраза «кожен побачить щось своє» набула для мене нового значення після відеоряду «Те, що дивиться на мене — не те, що бачу я». Власне, коли ми бачимо лише фасад, який руйнується, забуваємо, що цей самий фасад бачив кілька поколінь людей і знає більше, ніж ми.

Перегляд виставки зайняв лише 10–15 хвилин, проте вона залишила зерна змін усередині мене.

Трохи фото тут: https://www.instagram.com/p/DLT_Ekco1lg/?igsh=cHVieTZ5OGd3YXU2