Що робить твір українським?

Серед суперечок чий Гоголь і Булгаков, у багатьох мабуть виникало питання: а що робить твір українським? Самої україномовності вочевидь замало, інакше простий перелад робив би Лю Цисиня чи Сапковського нашим письменником.

Серед моїх знайомих є українська письменниця Ореста Осійчук і якось вона розповіла таку історію. Коли вона написала свою книгу «Айхо», на неї почали писати рецензії. Що мовляв не досить українська, нема садка вишневого коло хати, нема козаків. Що герої не їдять борщ і не носять вишиванки. Але одна викладачка, літературознавиця, сказала: "Оресто, в тебе типова українська історія".

Як так сталося? Цей випадок спонука мене змислитися, що відповідь – мова. І мова в найширшому розумінні. Не тільки слова, а й образи, які ними передаються, спосіб їх організації. Хай це не Троєщина, а космічна станція, а живе в ній не старшокласниця, що слухає Джеррі Гейл, а кіберчаклунка, - спосіб мислення персонажів, деталі їхнього довкілля та проблеми вкажуть що лежить у основі. Щоб сповна зрозуміти значення образів певної культури, а тим паче навчитися використовувати в мистецтві, потрібно прожити в тій культурі немало часу. А це передбачає зазвичай і отримання відповідного громадянства та занурення в повсякденне життя.

Нам не зрозуміти усіх турбот пересічного японця, навіть якщо ми в захваті від аніме. Як не зрозуміти сповна давнього скіфа чи сучасного американця, сидячи на дивані. У нас різний погляд на життя і різний спосіб вирішення проблем, який зумовлений нашим досвідом, тим середовищем, де ми живемо. З цієї причини твори всіляких Пушкіних з Булгаковими ніколи не були й не будуть українським мистецтвом.

Українське мистецтво не обов’язково є проукраїнським, але воно виражає українські проблеми в українських персонажах і ситуаціях. І це не про вишиванки-борщі, а про спосіб у який ці персонажі живуть, як і на що вони реагують і на скільки ми можемо асоціювати їх із собою.

Мова важлива – і це не тільки про слова.