Я запізнилася на потяг і, намагаючись застрибнути у вагон…

А може не завжди треба заскакувати в останній вагон? Може просто почекати наступний поїзд і спокійненько і з комфортом доїхати?

Дуже гарно і філосовськи. Пам'ятаю, коли ще вчився - запізнення на поїзд було трагедією. А зараз - це просто втрата грошей і часу...

Блог написано гарно. Перша сторінка (від автора) написана гарно. Друга - такий жахливий текст, що є підозри на ШІ. Далі читати не став.

Нічосі...Ви б написали, чому жахливий і чому ШІ, а то я не розумію трохи, як ви це виявили, якщо навіть не читали текст) Бо я слідкую за кількістю переглядів зараз)

Поставив вподобання після читання першої сторінки, після читання другої зняв. Текст зараз в мене в 'переглянуто'.

Якщо є бажання конструктивної критики, то можете написати, що в цьому тексті, як вам здається, написано жахливо ШІ)) "Я готовий заприсягтися, що ще кілька років тому ранковий поїзд на нашій станції Галеріон метрополісної артерії зупинявся мінімум аж на три хвилини. Цього часу цілком вистачало: люди, що розвалилися на скрипучих лавочках, могли неквапливо підвестися, підняти свої сумки з їжею в пластикових контейнерах і без поспіху зайти у вагон. Лавочки ці, до речі, коли я їх бачив, завжди були залиті сонцем. Думаю, проєктувальник просто забув, що в нашому робочому районі їх заповнюють тільки на світанку, коли всі поспішають в інші райони Еніграда на роботу, і не спромігся розташувати їх так, щоб вони хоч трохи були в тіні в цей час."

Ви сюди скопіюйте всю другу сторінку і якщо всі скажуть, що це не схоже на ШІ, я вибачусь, а ви отримаєте підтвердження і читання інших.

Ну давайте))) Я готовий заприсягтися, що ще кілька років тому ранковий поїзд на нашій станції Галеріон метрополісної артерії зупинявся мінімум аж на три хвилини. Цього часу цілком вистачало: люди могли неквапливо підвестися зі скрипучих лавок, підняти свої сумки з їжею в пластикових контейнерах і без поспіху зайти у вагон. Лавочки ці, до речі, коли я їх бачив, завжди були залиті сонцем. Думаю, проєктувальник просто забув, що в нашому робочому районі їх заповнюють тільки на світанку, коли всі поспішають в інші райони Еніграда на роботу, і не спромігся розташувати їх так, щоб вони хоч трохи були в тіні в цей час. Мені в дитинстві так подобались ці неквапливі ранки. Але одного разу вони без якогось попередження скоротили час зупинки. Це було два роки тому, якраз у мій перший день стажування. Я тоді прийшов на станцію з виданою мені татом великою сумкою, набитою робочою робою. Мені було дуже соромно — із сумки так пахло маминими пиріжками, припасеними на перекус, що, здавалося, всі на мене оберталися. Ледве я встиг зайняти тоді місце на пероні, поїзд прибув. Механізований голос із динаміків сказав, що він зробить зупинку лише на одну хвилину. Чорт. Люди в паніці почали юрмитися, шикуючись у чергу, щільно притискаючись один до одного. Це було справжнє пекло. Коли я повернувся після першого для стажування на роботі додому і розповів батькам про це, вони лише подивилися на мене як на дурня. Потім, вдосталь відреготавшись, мама сказала мені, що ця зупинка завжди була такою короткою, і що завжди попереджали з динаміків про цю одну хвилину. Але я їй досі не вірю. Останні два роки, коли я вже не беру таку велику сумку, а одразу, виходячи з дому, як і усі, одягаюся в робочу робу, і мені байдуже, що мені заздрять через аромати випічки, я постійно застрибую в останній вагон.  І це не просто метафора.  Мені справді доводиться хапатися за поручні і підхоплюватися на сходинку, коли поїзд уже рушає. Здається, казав хтось, що раніше було правило: спочатку заходять ті, кому найскладніше піднятися — люди похилого віку, люди з діточками чи важкими речами. А молодь не квапилась — вони ж завжди встигнуть наздогнати поїзд. Тепер же часу немає на виконання ніяких правил. Усі запихаються так, як вийде, і, на мій превеликий подив, ніколи на пероні не залишається нікого, хто б не встиг. Прокинувся я сьогодні, як, утім, і завжди, о 5:15 від звуку будильника. Через дві хвилини він знову задзвонив, і я, потираючи очі, нарешті встав. Стукнув рукою по бильцю ліжка, капці виїхали й підставилися під ноги. Приємного в них уже було мало. Вони давно стали непоказними, забрудненими, протоптаними на заднику, але все одно я любив їх — купив з першої зарплати. З тієї самої, коли зрозумів, що можу собі дозволити щось, що належить тільки мені і що може хоч мінімально зробити життя комфортнішим. І вони, хоч уже й такі старенькі, з сілою батареєю, досі виконують своє завдання — підїжджають до мене, коли я кличу, і допомагають не стикатися моїм п'ятам із крижаною підлогою нашого старого будинку. Зайшов у ванну, швидко почистив зуби, як завжди, заляпав дзеркало. Не став мити його, бо знав, що тоді, щоб встигнути з ранковою рутиною, мені потрібно буде зробити на три укуси бутерброда менше. Одягнув свою темно-зелену робу з написом «Утилізатор відходів 189 поверху» і спустився вниз. Мама вже готувала сніданок, а батько сидів за столом, повільно допиваючи кавовий сурогат. Усе як завжди. — Сьогодні ж підписуєш контракт на постійну роботу? — Сказала мама з сяючими очима, наче це було якесь свято. Вона знала відповідь. Я знизав плечима і почав їсти свій бутерброд із надмірно яскраво-рожевою ковбасою з присмаком соди. — Угу, Мартін сказав, що начебто так…але не знаю точно, йому як керівнику видніше, — сказав я, продовжуючи жувати. — Два роки стажування пролетіли так непомітно.

— Усім так здається, — сказав батько, незворушно продовжуючи пити напій із кавової макухи, яку мені продавали майже безкоштовно кафешки в районі Ауреон, де я працював. — Але робота-то яка гарна! Алекс, ти тільки подумай, контракт на 30 років... Це не кожному в нас таке вдається! — 30 років... — я якось знову задумався. — Мені ці два роки стажування здалися такими довгими, наче це вже і є ті 30 років. Так довго... як вічність. — Вічність пролетить, навіть не помітиш, — сказав батько, не відриваючись від своєї чашки. Мама задихалася від щастя. Щоправда, я помічав, як вона, присьорбуючи з чашки солодкувату темну рідину, буквально не завжди встигала проковтнути її, перш ніж зробити новий вдих.  — А навіщо людині вічність, якщо кожен день схожий на попередній? — несподівано для самого себе сказав я, не особливо замислюючись. — Іноді хочеться побачити щось інше, щось нове. Мама різко підняла голову. — Так, без філософій тут, — сказала вона. — Усе одно цього не буде. Ми з вами ніколи не виберемося звідси. Наш район — тільки для робітників. Тож радійте, що працюємо, і робота дісталася хороша. Чи ти хочеш не утилізатором у прекрасному Ауреоні, а як інші друзі твої на ядерне звалище у Фракцію? — Де народився, там і згодився, — вставив батько, як зазвичай, недоречну шаблону фразу. Я побачив мамин останній, зловісний погляд, перш ніж вона різко схопилася. — Ну досить уже, — сказала вона, хапаючи мене за руку, — Час, давай! Виходити вже терміново треба! Запізнишся ще! Я схопив сумку, перекинув її через плече, але не встиг навіть зав'язати шнурки. Вибіг із дому, повиляв кілька разів між кварталами і повернув на пряму до вокзалу. Уже можна було не зосереджуватися на дорозі, і я, зробивши клік-клік великим пальцем по вказівному, відкрив віртуальну панель робочого комунікатора. Забув зарядити, і вона стала наче вигорілою, написи червоним і помаранчевим уже так погано читалися, коли на них потрапляло сонячне проміння, яке пробивалося крізь запорошене повітря. Але я все-таки зміг розгледіти, що час підтискав. Я прискорився, націливши кроки до перону. Побачив поїзд, що прибуває на платформу, і раптом упав. Чортів шнурок. Біль пройшовся всією ногою, і я тут же, не в силах стояти, опинився на асфальті. Місце між щиколоткою і стопою боліло так, ніби всі м'язи розірвало. І я, як у сповільненому часі, намагався встати, але знову падав. М'язи не слухалися, біль пронизував усе тіло. Я притулився до землі й почув, як поїзд гуде, відчиняючи двері та впускаючи пасажирів. Намагався піднятися, але щоразу падав знову. Голова пульсувала від болю, під носом виступив липкий піт, я не знав, що робити, тільки чув, як гуде потяг, що вже зачинив двері і від'їжджав без мене. Біль почав потроху відступати, і разом із ним стихав шум у голові, який виник чи то від метушні на станції вокзалу, чи то від больового шоку. На зміну шуму прийшла тиха паніка. Я сидів на сходах, притискаючи долоню до щиколотки, і усвідомлював: тепер мені точно кінець. Без мене все завалиться. У голові виникала моторошна картина: той самий хлопець, який мешкає у 8637 апартаментах, з ідеально підстриженою бородою і бакенбардами, виходить за звичкою на свій поверх о 8 ранку, щоб поставити сміття, і з жахом виявляє, що контейнери з минулого дня ще не прибрані. Обурення спалахує миттєво. «Чортів утилізатор 189 поверху!» — кричить він і тут же, відкриваючи додаток, натискає на кнопку зв'язку з менеджером. Перед ним з'являється цифрова копія мого начальника Мартіна — ввічлива, зібрана, готова вислухати. Чоловік у люті розповідає про кричущу подію, а для посилення драматичного ефекту поруч обов'язково пролітає муха, притягнута запахом його недоїденої вечері, що все ще стоїть у пакеті віддалік. Начальник голосно охає та тот час намагається зв'язатися зі мною. Я відкриваю панель, готуючись до найстрашнішого. Але — чи то на щастя, чи то на нещастя, я вже й сам не розумів, — у цей момент мій комунікатор вирішує остаточно розрядитися. Зв'язок обривається. Цифрова копія Мартіна (далі мені влом копіювати)))

Почекаю коментарів, і якщо підвердять, що не бачать тут ШІ, то вибачусь. (далі мені влом копіювати) - там далі теж, скопіюйте

я не буду всю книгу копіювати))) її можна почитати за посиланням. Та і взагалі люди можуть зрозуміти, де ШІ, а де - не ШІ по 1-2 реченням. Деякі люди, а не ті, що хочуть лише обвинуватити без якихось обгрунтувань) Почекаємо, що ж

Тоді вибачте. Творчих успіхів.

Я чекав, що дійсно буде щось, що зможе підтвердити "такий жахливий текст, що є підозри на ШІ", але тепер схоже, що вам просто зайнятись нічим, і ви може просто бачите підозру до всього. Одна справа, коли є вагомі аргументи щодо "Ну це ШІ", але тут я бачу просто: "Напишу просто щось, бо мені захотілося". Я звичайно не хочу вас образити, але все ж після прочитання, ваші коментарі вважаються не більше ніж "заздрісними", та "пакосними".

Помилився, й дозволив собі те, що не треба було.

немає тут ші

Підозра, що ваш акаунт ведуть з росії. Є чим спростувати?

Для вас не збираюсь щось спростовувати.

🤣🤣🤣🤣

конструктиву бажали? Ось він)

З порожнього лимона хіба що цедру зробити ;)

Краще хвилі бити)))

задовбатися, але результату нуль) світові закони незмінні

Або лимонад, як деякі можуть, я не можу)

Не. З вичавленого не буде