Обережно! Після цього розділу ваше схуднення може піти нанівець!

Як же Антон любив бабусині пиріжки у дитинстві! Навіть відвідавши найдорожчі ресторани різних країн, деякі з яких мали зірки Мішлена, він досі не куштував нічого подібного.
Рум’яні, пишні, м’які, як хмаринка — саме такими й повинні бути ідеальні пиріжки. Але вся їхня краса — всередині. Варення. Густе, малинове, з легкою кислинкою, зварене зі свіжих ягід із дачі. Воно ховалося під шаром ніжного тіста, готове спалахнути солодким вогнем, якщо відкусити занадто необережно щойно знятий зі сковорідки витвір мистецтва. Скільки ж праці бабуся вкладала в їх приготування!
І наскільки сильно він любив ці пиріжки, настільки ж сильно і ненавидів їх. Ще весною, коли всі хлопці у дворі виходили грати у футбол, йому вже доводилося пропускати п’ятничний вечір і два вихідні на тиждень. Їздити на цю кляту дачу було обов’язком. Це шалено виснажувало, хоч робити там, по суті, й не доводилося нічого: просто лежав у гамаку, насолоджуючись природою, що прокидалася й вступала в нове коло життя. Але саме передчуття того, що доведеться пропустити футбол, страшенно дратувало.
Але щойно він опинявся на дачі — всі ці невдоволення миттєво зникали. Добиралися з мамою вони туди кволим тролейбусом, який по дорозі ще кілька разів зупинявся через обірвані «роги», вже під захід сонця. Першого ж вечора, у п’ятницю, Антон залазив у великий шматок дуже широкої труби, споруджуючи всередині щось на кшталт халабуди, і майже не виходив звідти до вечора неділі.
У цьому “будиночку” стояли старі, але майже не зіпсовані пуфи від дивана, який вирішили викинути після того, як оббивку остаточно подер кіт. Та й не лише оббивку — навіть дерев’яні частини постраждали від його гострих кігтів.
Усередині халабуди стояв і маленький стільчик, який правив за столик для творчості. Тоді, в одинадцять років, Антон умів малювати тільки олівцями, але у пориві натхнення пробував і злегка медову акварель. Роблячи мазок по палітрі, він виявив, що фіолетовий — це точнісінько той самий колір, що й у навколишніх квітів, схожих на фіалки (але, найімовірніше, це були не вони). А помаранчевий із краплею червоного — і виходили чорнобривці, які вже всім набридли своєю всюдисущістю. Ними прикрашали буквально все на Луганщині: від клумб на головній площі його невеликого містечка до балконів майже кожного його мешканця.
Саморобний мольберт завжди був розвернутий в один бік. Дача стояла на самому краю — остання, далі вже нічого не було. Попереду — лише обрій, на якому весною мерехтіли зелені крони дерев, а восени ті ж дерева спалахували міддю й золотом. Вліво він ніколи не дивився. Там було випалене поле.
Вперше, коли він його помітив, щось змусило піти туди — попри металеву огорожу, натягнуту тонкими дротами. Він ходив поміж попелу і брав його в руки. Зола була суха, легка, вона ніби зникала між пальцями — як щось, що давно втратило зміст.
— Мамо, а чому тут нічого не садять? Земля ж просто так пропадає, — його голос був таким щирим, як запитання, з якими діти намагаються виправити світ.
Мама здивувалася з його серйозності та пояснила тихо:
— Тут нічого вже не виросте.
— Чому? — не відступав він.
— Бо тут був вогонь. Пожежа. Земля вигоріла — втратила все, що живило життя. І тепер вона не може дати нічого у відповідь.
— Але ж чорнобривці ці навіть на смітниках ростуть. Може, щось посадимо?
— Ні, Антоне. На випаленій землі не виростають квіти.
Весною дача, якщо не враховувати зауваження щодо футболу, здавалася Антонові ще терпимою. Але влітку, восени, коли починався збір ягід, вона ставала справжньою каторгою. Йому, як наймолодшому в сім’ї, видавали невеликий козуб, з яким він, незважаючи на спеку, мусив лазити під високими й дуже колючими кущами, збираючи цю кляту малину. Козуб міг би наповнюватися вдвічі швидше, але не так сталося — половина зібраного відразу опинялася в роті Антона.
Мати постійно кричала, що в ягодах можуть бути комахи, а Антонові здавалося, що з комахами навіть смачніше. Звісно, коли мама мила ягоди, заправляла їх жирною сметаною, купленою у своєї шкільної подруги, й зверху сипала щедру порцію цукрового піску — це було смачно. Але все одно не так, як та малина, що потрапляла просто з куща до рота.
Але найкраще — це варення, яке з неї виходило. Оксамитна структура, неземний колір… Антон завжди милувався, як ця маса переливається на світлі червоними, рожевими та бордовими відтінками, як вона блищить, створюючи справжній калейдоскоп, що містив у собі не тільки барви, а й аромати та смаки.
Усе це варення бабуся загортала в тісто — пухке, м’яке, мов перина на ліжку царського замку. Розламувати пиріжок на частини було справжнім задоволенням — ця легкість відчувалась навіть кінчиками пальців. А зверху — та сама ароматна й золотиста скоринка. Вона хрумтіла на зубах, додаючи цьому, здавалося б, простому пиріжкові відчуття завершеності. Як фінальний акорд у великій симфонії.
Зараз йому здавалося, що він віддав би все, щоб знову опинитися на тій кухні й з’їсти один пиріжок. Точніше — кілька. Та гаразд, стільки, поки не здаватиметься, що шлунок от-от зупиниться. Запити це все солодким-солодким, хай і найдешевшим чаєм «Принцеса Нурі», частинки якого постійно прилипали до зубів. Щоб знову відчути те тепло, яке з якоїсь магічної причини було навіть у охололих пиріжках. Щоб знову побачити ті фіранки, просочені мільйонами кухонних запахів, але чомусь завжди кристально білі. Подивитися у вікно на бабусиній кухні. Воно завжди було чарівним. Незалежно від пори року, світло, що лилося з нього, було особливим. Взимку воно переломлювалося крізь замерзлі візерунки, коли на вулиці стояв лютий мороз. А влітку, коли асфальт плавився разом із мізками людей, — весело стрибало сонячними зайчиками посудом і банками з консервацією.

А читати цю книгу можна тут https://arkush.net/book/35153