Стане тобі, враже…

Не можу ся вспокоїти після того, як закінчила описувати баттл лютеранського священика, який сповідує гуманістичні цінності, з московським вельможею у своєму «Мертвому дощу». Початок 18 століття, а нічого відтоді не змінилося. Руські залишилися такі ж самі – право сильного, презирство до інших, жага до знищення всього живого, нескінченна війна як спосіб потішити его.

Це приквел до «Оберегу», який, власне, вже завершений. Але після 31 липня, коли в Києві загинула 31 людина, я думаю повернутися до цього роману. Й зробити так, щоб мій герой – упир із НКВС – завдав собі ще більшої шкоди. І щоб його родина – такі ж покидьки – ще більше страждала й вирождалася. Хоча, здавалося б, куди більше?

Розумію, що від покарання героїв, яких я сама ж і вигадала, моя лють не вщухне. Але коли я все це пишу, я немов створюю та відпускаю закляття. Шліфуючи текст і повторюючи його багато разів, я сподіваюся на те, що хтось мене почує, поплавить їх у власному гною і запроторить у пекло назавжди.

Не знаю, чи можна тут писати про такий спосіб терапії. Вже даруйте. Але підкажіть ще твори, в яких вихлюплюються почуття до катів, щоб аж до тремтіння. Поки що я бачила таке тільки у Катерини Омельченко («На порозі»).

Накидайте ще, будь ласочка. Я б залюбки почитала.