Колись я панічно боялася літати

Але одного разу в мене трапилася розмова з незнайомою людиною в літаку, і я тієї ж миті позбулася цієї фобії. Як письменниця, я не змогла не вписати цю розмову в одну зі своїх книг. Ось цей фрагмент:

Літак був невеликий, а сидіння надто тісні. Антон мовчки дивився у вікно. Далеко внизу розстилалася земля — Земля, де тривала війна, де люди й далі жили й помирали, байдуже до будь-яких обставин. Здавалося, Бог вигадав хмари такими високими й густими лише для того, щоб не бачити, що діється з його творінням.

Його сусід зліва, який довго дрімав, вийняв навушник, позіхнув, повернувся до ілюмінатора й кілька секунд мовчки спостерігав за Антоном.
— Вперше летиш? — нарешті сказав чоловік одночасно стомленим і розслабленим голосом.
— Ні, звісно, — Антон забарився з відповіддю.
— Дивно, — усміхнувся сусід, — дивишся так, ніби все бачиш уперше.

І справді, нині саме так Антон бачив уперше. Раніше, займаючи місце біля вікна, він закривав шторку і втуплювався в телефон. Йому подобалося відчувати владу — хай навіть крихітну — над вікном. Вона давала відчуття контролю й над власним страхом.
— Раніше я боявся дивитися у вікно й літати взагалі, — зізнався Антон. — Якісь фобії.
— О, я теж боявся літати, — засміявся сусід. — Дуже. Панічно. Вмовити мене зайти на борт було складніше, ніж організувати Олімпіаду. Літр коньяку не допомагав.
— Але ж ви зараз тут? І наче без коньяку. Як упоралися?
— Якось, ще кілька років тому, у мене не залишилося іншого вибору, крім як упоратися, — він глянув у вікно. — Мій батько вмирав.

Він замовк, ніби вирішуючи, чи варто продовжувати.
— Ми не спілкувалися роками, — почав через хвилину він. — Я поїхав далеко від дому. Так далеко, що нитка нашого зв’язку натягнулася й обірвалася. Роки, довгі роки ми не говорили. А потім мені зателефонували з лікарні. Сказали, що він уже не може говорити, але все розуміє. Тоді мої страхи чомусь зникли. Хоча… я так само боявся того клятого літака: ноги підкошувалися, долоні потіли. Але я знав, що мушу це зробити.
— Вибачте… Це… допомогло впоратися зі страхом?
— Ні. Але, — доповнив сусід, — саме страхи нагадують, що час усе одно мине. Ми можемо нічого не зробити… або ризикнути, зробити те, що потрібно, хоча нам і страшно панічно буде. Зрештою, будь-який літак опиняється на землі.

До речі, повну книгу можна прочитати тут https://arkush.net/book/35153. Вона розповідає історію Антона, який ще у 2000-х разом із матір’ю емігрував із шахтарського містечка Луганщини до Європи. Україна для нього стала неприємним спогадом. Але війна перекреслює його життєві плани: кохана йде, кар’єра руйнується, а разом із цим з’являється гостре відчуття безпорадності й слабкості. Головний герой вирушає до охопленої війною України, сподіваючись, що це допоможе йому зрозуміти себе.
Паралельно з його особистою історією пошуку в книзі порушуються й інші важливі теми: психологічні розлади (ГТР, ПТСР), що виникають у багатьох під час війни; життя українських біженців та мігрантів різних хвиль; токсичні стосунки та пошуку власної ідентичності в умовах війни.