#Нічогосвятого: “Андрій Лаговський”, А. Кримського

Чому вважається, що класичні літературні твори мають подобатися всім? Чому в дорослому віці ми можемо обирати книги за смаком і відверто казати “я це не читаю, бо мені не подобається”, але вперто змушуємо дітей вивчати те, що самі не любили і не перечитували жодного разу? Звичайно, бо треба гарні оцінки, куди ж без цього).

Але про недоліки шкільної системи освіти не сьогодні, хоч і будемо балакати про твори, які зараховуються до української класики. Єдина умова: відверто. Без “ну, він/вона ж класики”, без “треба шанувати надбання”, і без “вони писали про високе, тому святі”. Ні, досить. Рецензій зі сліпим поклонінням п’єдесталу і так достатньо. Бракує погляду читача, який дивився б на книгу не як на ікону, а як на чергове творіння ноунейм-автора — без багажу біографічних знань та галузевого авторитету, без “тут точно мав бути високий задум”. Де щось дуже подобається, щось ні, а щось взагалі крінж-крінж.

Дехто, не будем тицять плавцями, називає це зневагою та знущанням над літературою 😏. Що ж, най так. Все краще, аніж варитися у задушливій бульбашці, просякнутій нафталіновим смородом псевдоавторитетності. Якщо твір не цікавий — його для мене не врятує ані ім'я на обкладинці, ані винагороди, ані реклама в буктоці, ані хвалебні оди критиків. Тому буде відверто (ок, в межах до 18, бо Аркуш), чесно, хоча й не коротко. І так, #нічогосвятого, в тому числі — спойлери.

Хвилинка реклами: кому, як і мені, бракує читацького клубу, де можна висловитися про героя і його мотивацію, де читається як класика, так і сучасне, та вільно обговорюється квір-тематика — заходьте на вогник до Kinky Book Club. Буде весело (і ви точно завершите той клятий довгочит вчасно, бо треба ж підтримати запальну дискусію 😁).

Окреслюємо контури та позиції

“Теплий дощ валить по стрісі
По загаті й по деревах,
А я стою в бальоновім плащі.
Мокнуть мешти, мокнуть споднє,
Засмальцьовані шкарпетки,
А я стою в бальоновім плащі.”

Мері, “Теплий дощ”

“Андрій Лаговський” — роман в чотирьох частинах, написаний у 1894-1919 роках (так, це модерн). Ну як роман… Скоріше, збірка оповідань, так-сяк пов’язаних динамікою еволюції головного героя, зі значними прогалинами у структурі. Складається враження, що це — гарно опрацьовані частини чорнетки, а повна версія мала бути мінімум плюс одна частина, між першим та другим розділом. Можливо, так і було, але щось трапилося.

Сюжет нагадує житіє святого: перипетії життєвого шляху деякого Андрія Лаговського від бідного студента до поважного професора математики московського університету. В процесі герой, як зараз модно казати, шукає себе, вчиться комунікувати з людьми, висловлювати відкрито свою позицію та будувати особисті кордони. Чи виходить це в нього? Як на мене, не дуже. Навіть роблячи знижку на те, що в героя явно не лише епілепсія, а ще й щось з психологічної травми, назвати еволюцію його особистості позитивною — значне перебільшення. Хоча як не смішно, лейтмотив більшості оглядів і рецензій — оця “позитивна еволюція”, “духовне зростання” та подібна маячня.

Географія дій у романі плигає від українського села Громопіль Київської губернії до кубанського приморського міста Туапсе, квартирування у московських сирих закапелках (найкраще місце, щоб вилікувати підхоплену героєм малярію, п’ять зірочок прямо 😏) і знову — у село, додому до мами. Локації описані дбайливо і з подробицями, особливо друга частина, тому цілком віриться, що віднесення роману до автобіографічних — не вигадки.

(Питання, які саме описані в романі події пережив автор — дуже цікаве, до речі. От, і не хочеться лізти у біографію, а це могло б і розкрити таємницю, чому бракує розділів; зрештою, у всіх нас є скелети в шафі, у деяких навіть не фігуральні. І ні, це не про квір-лінію, щодо якої тільки лінивий критик не волав!)

Гаразд, і я поволаю трохи про квір-лінію та крихке чоловіче его

Вона там є. Але не в тому вигляді, як вбачається прибічникам традицінностей. Скажімо так, це та квір-тематика, яка найменш видима для широкого загалу — як зрозуміти, що ти за особистість, прийняття своїх вподобань і антипатій, боротьба з суспільними стереотипами і таке інше. А геть не про “чоловік цілує іншого чоловіка в губи” 🙄.

Лірично-історичний відступ: до початку 19 століття чоловіча дружба (та, яка дружба, а не “дружба”) була набагато більш відкритою і тактильною, аніж маємо зараз. Те, що зараз перейшло в розряд “постійних тупих жартів про гейство свого бро, але ж це не всерйоз, бо серед моїх бро таких немає!” 🙄 — обійми, поцілунки, погладити по голові, сказати “ти мій соулмейт”, присвятити другові вірша, подарувати квітку — тоді було нормальним. Більше того, відраза до подібного сприймалася як щось дивне: ти гидуєш мене обійняти, я що, тобі не друг? Це не мало нічого спільного з коханням, а було просто вираженням почуттів. Коли діти обіймаються, не зважаючи на стать, це ж нічого кримінального, правда? Та ж петрушка. Це не означало, що ця дружба не могла перерости у кохання. Однак там вже починалася інша опера, про домінування і підкорення, суспільну стигму і таке інше.

До речі, це підтверджується і в романі, коли героя його друг (такий собі друг, от якраз він приклад латентного неусвідомленого гомосексуалізму, з найгіршими наслідками) звинувачує, що той мав подібні наміри: герой лякається не тому, що його нібито викрили, а тому, що його поведінку, яку він вважав цілком в рамках дружби, могли сприйняти, як прагнення до інтимної близькості та потенційного заплямування своєї та чужої репутації (стик епох, якраз коли почалася стигматизація чоловічої емоційності). Складно визначити однозначно, але Андрій скоріше належить до представників асексуальної орієнтації: йому ці фізичні вправи нафіг не впали, ні з жінками, ні з чоловіками. Він романтик, з надмірною жагою до тактильності і одночасно схильністю до швидкого сенсорного перевантаження, що не полегшує його життя (от тут і бракує ще однієї частини: як від істеричного Андрія у селі відбувся перехід до піднесеного, але більш-менш стабільного психічно Андрія в Туапсе читач не зрозуміє геть). І прийняти свою відмінність від стандартного шаблону “ти чоловік — ти маєш любити жінок не лише платонічно”, оце йому найбільш складно.

Можливо, цей суспільний примус і виливається в його відразу до жінок і їх зневажання; і цим герой віддзеркалює однозначно позицію автора. Бо у творі більшість жіночих персонажів зображені з помітним підкресленням їхньої “нижчості”: вони наївні, з ними немає, про що поговорити, вони вульгарні. Показово, що єдину більш-менш розумну персонажку, художницю Петрову, він не бажає слухати, хоча та розповідає цілком правдиві речі про долю вчителя з Туапсе — бо як так можна, вона зводить наклеп на його улюблене сімейство!

При цьому мені особисто смішно, що співаючи дифірамби поведінці чоловічих персонажів, автор все одно зображує їх як оцих пікап-коучів, які вчать всіх жити, не помічаючи за розміром власного его свою недолугість і необізнаність у елементарних речах. Можна було б припустити, що подібне зроблене з сатиричною метою — як-от, у “Дівчині з ведмедиком” Домонтовича, але маю великі сумніви, що це не позиція автора на повному серйозі.

Позитивна деградація героя

Ну серйозно, от де? Максимум, що я можу присвоїти Андрію — це вдале пристосування до суспільних норм та усвідомлення, що навколо нього не ідеальні люди. Ага, і ще відносно успішні спроби тримати власні емоції в більш-менш пристойних рамках.

Здоровий егоїзм, особливо у випадку психічної хвороби — важлива річ. Навчитися слухати себе, розуміти, що тригерить та як від цього відмежуватись — дуже важливо. Та при цьому з голови героя святий німб не падає ніколи: його філософські метання та занурення до самозабуття в психоаналіз не вирощують з нього Людину Гуманістичну, лише Людину Егоїстичну.

Герой поступово будує навколо себе глуху інформаційну бульбашку переконань, яка ґрунтується на твердженні “це не я неправий, це всі інші неправі”. Через Шмідтів померла дитина вчителя? Андрій шляхетно буде почуватися винним за них і за себе, відправить грошей, але…ну не припиняти ж таке приємне знайомство через дрібниці?

Мати позичає сусідам гроші під відсотки та приятелює з пані суддихою? Начебто це не мало стосуватися її сина, який приїхав додому через кілька років; потім втік, залишивши записку “я вмер, не шукайте”; ну а потім має власне життя і власні справи? “— Але ви, мамо, вже нікому не оддасте цих грошей на ріст? — тихенько спитав він і пильно вдивився їй в очі.”(психологічний аб’юз як є, і це в кінці твору, де герой мав нібито “позитивно зрости”🙄).

Жінки…ой, ну там взагалі все сумно, чого лише епізод з альфонсом мадам Корзової, “розпусної рижої баби”, вартий. Щось як Володимир Шмідт мав коханку в Туапсе, то його він розпусником не називав 🤔.

Так, Андрій Лаговський подорослішав і зрозумів, що в нього не вийде врятувати усіх. Він намагається, роздаючи гроші направо й наліво. Але ж чого ти, такий праведник, заплющуєш очі на тих, хто справді потребує твоєї допомоги? Та от хоча б твоя власна матір?

Не роблять одні благі наміри та високі роздуми людину вищою. Скільки б наукових праць та заслуг вона не має, скільки б геніальних віршів не написала. І ні орієнтація, ані хвороба не виправдання буття лицемірним покидьком. Вже мали багато прикладів у історії, та нічому не вчимося. Бачу, що більшості дослідників цю ідею вхопити у творі не вдалося: може, автор її і не закладав, але вона заклалася самостійно, як це буває з ідеями 🤔.

Ок, тепер все ж до позитивного

Божечки-котички, цю книгу варто читати хоча б для того, або насолодитися еротичною філологією, яка палко дихає у шию зі сторінок!

Стільки сороміцьких жартів різного калібру інтелектуальності, що о-ля-ля😏: від майже цнотливих мовних уроків (звісно ж, відмінювання дієслова “брати” — це ж класика), до цілком собі сучасного вислову “прагнути бути з любкою на відстані у мінус три вершки”😜, бородатих байок про французів та доїння кіз (“французька — мова кохання” 🤭); триденної посткоїтальної депресії, що виливається у вельми цікаві роздуми з барвистими епічними метафорами, і так далі. Всім вистачить. І при цьому книга рейтингу десь “учні сьомого класу, які вивчають анатомію людини, плюс”, ніяких підцензурних моментів! Сама обожнюю впроваджувати у свої творіння подібні великоденки, але настільки майстерно поки що не виходить, взяла кілька прийомів на замітку. З автора вийшов би чудовий майстер еротичної прози, якби не його зацикленість на нитті та моральних стражданнях головного героя.

Хоча варто зазначити, що деякі відсилки настільки на високому рівні, що не завадило б мати хоча б трохи знань з турецької та грецьких мов. Бо відчуваю, що підвох є, та бракує контексту. Оці різномовні вставки взагалі трохи можуть збити з пантелику читача (пригадується зі шкільних років інший твір, з іншим Андрієм, але тими ж стилістичними проблемами 😒), однак продертися і отримати задоволення можливо.

І взагалі, змінити жанр на комедію — і стендапери будуть цитувати “Андрія Лаговського” з кожного мікрофону.
Зацініть лише кілька цитат:

“І коли б хтось спитав його під ту хвилину, кого він більше любить: чи цих хлопців, побратимів своїх, чи Зою? — то він, не вагаючись, міг би одказати, що або всіх однаково, або Костянтина навіть більше.” — оце шкода, що його ніхто не спитав 😁!

"Тільки ж знов кажу: у мене єсть іще настільки критичності, щоб знати, що цього не буде, бо я анітрошечки не геній: щонайбільше, я — буйніша, крупніша величина поміж іншими бездарностями, та й тільки! Розумієте? Не талан, а буйна, крупна бездарність!.." — про критичність та самокритичність 😶.

"Щоправда, сам я, як і всі благополучні російські громадяни, нічогісінько не маю проти терору. Нехай гинуть бюрократи всякими способами… особливо, коли не сам я, але інші люди вбиватимуть їх і рискуватимуть собою…” — ну геть нічого ж не змінилося за століття 🙄.

Так, зміна жанру пасувала б твору. Бо інакше цю святу людину, себто Андрія Лаговського, хочеться тихенько прибити цеглинкою ще в першому розділі за пустопорожні страждання та пафос. А так, коли сприймаєш це все, як пародію — читати вельми нічого так. Угу, нічого святого, я попереджала.

Висновок

Не очікуйте занадто багато від цього роману: там немає ні “заборонених почуттів”, ні “духовного підйому”, та й щодо філософії та мораліте мені здається, що автор мав на увазі одне, а зчитується геть інше. Якщо вміти читати. Розвінчання ідеалів — так, це й справді лейтмотив твору, але без ніякого “вінчання”, вибачте.

А от читати, щоб подивитися на світ очима егоїстичного лицеміра, який вважає, що світ центричний навколо його его, треба, хоча б для саморозвитку. Виписати декілька цитат для відповідей на чужі пафосні самоприниження або навпаки, вихваляння. Оцінити, як те, що автор вміє і любить (філологія), збагачує стилістику твору — можливо, й у вас є така “конячка”? Також книга гарний путівник по деяким особливостям епохи, побуту поселенців у колоніях російської імперії та українського села. Декадентська поезія — та там від сміху луснути можна)!

Але добре, коли вибір “читати, чи ні” все ж є, чи не так? 😜