Відгук. Поліна Кулакова "Дівчина, яку ми вбили"

Я знаю, що ви зробили влітку 1999 року

Роман Поліни Кулакової “Дівчина, яку ми вбили” залишає по собі змішані відчуття. На перший погляд, інтрига присутня, сюжет динамічний, читається швидко. Проте складається враження, ніби тримаєш у руках чернетку, а не завершений художній твір.

Як для роману, текст має відчутний дефіцит описів. Читача занурюють в навколишню атмосферу, але не дуже глибоко - потічок художньої свідомості ледь жевріє в широкому руслі варіацій. Персонажі залишаються здебільшого паперовими, їхня мотивація - туманною. Складно відстежити взаємозв'язок між морально-психологічними особливостями героїв та як вони (ці особливості) рухають сюжет.

Вбили дівчинку. Зрозуміло. Але що це, крім самого факту кримінального злочину? Чому варто переживати через смерть саме цієї Ліди, а не, скажімо, голодних дітей в Африці? На жаль, за весь хронометраж я так і не зміг віднайти той емоційний блютуз з головною жертвою, щоб передати їй мої співчуття.

Таймлайн дуже фрагментований та постійно скаче між різними періодами. Сам по собі цей прийом не поганий, але через частоту перемикань (ледь не на кожній сторінці) я відчував себе Супер Братом Маріо, що рухається контекстом стрибками.

Окремо скажу про фінал. Відчуття, ніби авторка поспішала закінчити - розв’язка різка, скомкана. Поволі нагнітається інтрига, але потім вбивця зізнається надто прямолінійно, без глибшого підтексту чи психологічної роботи з читачем. І взагалі злочину бракує глибини мотивації та чіткості планування. Бо розрахунок на природні явища робить план “надійним, як швейцарський годинник”.

"Дівчина, яку ми вбили" це радше легке чтиво в дорогу, ніж серйозна соціальна драма, на яку вона ніби намагається претендувати. Це простий детектив із напівпрозорими натяками, який, утім, не викликає глибокої рефлексії після прочитання.

Якщо хочете провести вечір за книгою, що не обтяжує, “Дівчина, яку ми вбили” цілком підійде. Але покладати на неї великі сподівання - зась.

Загальне враження:
3 з 5