Кропивʼянка

Ти сидів на металевому столі, вкритий уртікарним висипом з голови до пʼят. З тобою таке вперше. Тобі лише 15 років, і від твого рідного містечка не залишилось майже нічого. Бо війна, і ти тут, бо твоя сімʼя тут, в тебе і вибору не було. Зараз ти в підвалі лікарні, в якій вже не чергують місцеві лікарі, бо тупо страшно. Підвал ледь підсвічений лампочками-економками, пахне сирістю і цвіллю. Якийсь лохматий дядька всідається навпроти і задає дурні питання, поки батько десь їде, а у тебе нема телефону, щоб подзвонити, та і в підвалі не ловить звʼязок. Ти не ходиш у школу третій рік поспіль. Колись в тебе була дівчина, але вона поїхала у Німеччину, і ти, також, хочеш поїхати, але тоді тобі доведеться покинути родину. Зараз подіють ліки, і язик повернеться у первісну форму, зуд пройде. То була бджола, ти працюєш з батьком на пасіці, поки твоє містечко навкруги трощать КАБи і РСЗВ. Тобі стає холодно, колотить. Тобі дають ковдру, солодкий чай і печиво, ти спочатку відмовляєшся, але ти насправді голодний і все зʼїдаєш. В сусідній залі тільки що комусь ампутували стопу- турнікетний синдром, ти і не чув про таке. Батько забере тебе майже о півночі. Ти отримаєш призначення на 5 днів, і пораду на майбутнє - уникати бджіл, а потім розчинишся в глухій нічній темряві містечка, якого майже вже нема.