Щось містичне на осінній вечір? Як щодо оповідань?)

— По твою душу, Орисю, — бридка посмішка заполонило рум’яне обличчя Ольги, що впевнено перебирала ногами в сторону парубків. Але стрівшись з ними посеред стежки, ті штовхнули дівчину. Вода розлилась на самісіньку пані, що занепокоїла ліс гучним верещанням. Відро полетіло до колодязю, а темні очі наближались вже до мене.

— Погляньмо, хлопці, який бруд тут повзає, — високий, наче тополя, парубок підійшов ближче, створюючи тінь, яка впала на мене наче мішок з камінням. Товстий ніс, наче бульба, шмигнув, а обдряпане лице скривилось в усмішці. Однією сильною рукою він узяв моє коромисло й поставив на сніг, коли ж моє тіло ніяк не ворухнулось. Наче страх зв’язав мої руки, а слідом й закрив рота й очі. Ноги наче примерзли до землі, а очі так й шукали поміч серед пустого лісу. — Віддай нам воду.

— Не можу… — голос зник, а замість нього – шепіт.

— Гучніше, — його рука схопила підборіддя, болісно стискаючи наче яблуко, яке ось-ось розчавиться. До вух доносився мерзотний сміх. Всередині пекло від гніву.

— В мене мати хвора! Йдіть геть! — мої слова парубок сприйняв як виклик до гри.

Його важка долонь залишила на моїй щоці пекучий слід. Я впала на сніг, навіть не забившись, відчуваючи як холод щипав пальці й долоні. Рукавиці десь загубились серед ніг хуліганів, але вони б вже не мали змоги допомогти. Він плювався, волав до вух, але я глуха. Біль пульсувала у грудях, розповсюджувалась течією до пальців, до самої потилиці.

«Вмри»

Він потягнув моє тіло до каміння, яким обкладений колодязь. Моя голова вже звисала над довгим темним тунелем, що вів униз. У пекло.