“Пряниковий будиночок” у багряних тонах

Вітаю, шановні друзі і недруги! Місяць писала скрізь, та не в блогах; треба виправляти ситуацію, бо як там — піар, побудова особистого бренду і інші корисні штуки для успішного успіху ( ілюзія і щурячі перегони насправді 🙄).

А ще — обіцянки: виявляється, що рецензія від моїх плавців цілком собі замінює вечерю з зіркою 😏. Тому сьогодні задумливо кружляю навколо щасливого переможця конкурсу “Міти українських дуШ — 2025” (3 місце), Соняха, а конкретно — твору “Пряниковий будиночок”. Звужуючи кола та готуючись до ситної вечері, а як інакше — це ж сплаттерпанк 😁. Вмощуйтеся зручніше з чаєм і пряниками — та не похлиніться!

Чим далі в ліс — тим сумніші канібали, або трохи про жанр та його проблеми

Телебачення не вбило літературу, проте зробило в рази складнішим життя деяких жанрів, де візуально-аудіальна складова та гра на нервових струнах подекуди важлива більше за сюжет. Особливо постраждали жахи: навіщо вимальовувати саспенс по краплям, якщо потрібний ефект досягається дешевим миготінням світла та скріммінгом? Засилля низькобюджетних жахастиків з ріками фальшивої крові та слизу, кілометрами відварених нутрощів, вишкіреними монстрами, стереотипними маніяками і канібалами у лісових хижках настільки наситило аудиторію, що зараз треба з шкіри випнутися, щоб представити світові щось, що не викличе позіхання.

Водночас, десь з 2000-х з’являється враження, що перенасичення натуралістичними і не дуже подробицями хитнуло ваги вподобань у протилежний бік — “тут же діти!”. Себто, зображення насилля і жорстокості у мистецтві, зокрема — літературі, — стають плюшевими, несправжніми, заблюреними. Або ще гірше, романтизованими, коли вилущується непривабливо-правдиве і залишається естетика “він палко притиснув її до стіни”. І гострі, важкі, відразливі теми посуваються до андеграунду та артхаузу, маркуються як “що за збочення”, “от надивиться і стане маніяком” ( і де я вже це чула? 🙄).

Що маємо зараз? Маятник вже хитається у зворотній бік відкриття табуйованого, але з переосмисленням. Сплаттерпанк вже не просто введення натуралізованих сцен для загального шоку в дусі “диви, яке бридке”, як в цирку виродків. Він стає інструментом, через який до аудиторії “сніжинок” намагаються донести, що реальне життя — то геть не світ поні. Чим, в принципі, також привертають увагу покоління, яке виросло на фільмах жахів з 80х, бо вони вже достатньо дорослі, щоб не лякатися секти канібалів у лісах Вірджинії, а замислюватися над цікавими питаннями “а де в цей час була поліція?”, “звідки ці канібали взагалі з’явилися?” та “як би я вчинив на місці героїв у подібній халепі?”. Власне, для них і перезапускають відомі франшизи.

То наче ж все добре з жанром, чому ж так важко знайти щось справді щире і геніальне? Справа в балансі. Потрібна художність, щоб не перетворити роботу маніяка у реферат з практичної анатомії — та все ж не настільки, щоб читач не поскаржився “хіба це сплаттерпанк взагалі?”. Потрібні старі-відомі штампи, щоб читач легше занурився у атмосферу, накшталт снодійного у чашці та кривавого різника, та одночасно щось нове і несподіване — бо ну було ж вже! Потрібна жорстокість — та помірна, щоб захисні механізми психіки не вмикали режим “це ж несправжнє”. А ви думали що, достатньо кров-кишки-слиз-м’ясце і маніяка у масці? Наївні 😏.

Переходимо до страви…ой, справи)

Трохи про себе: не люблю жахи. Ні дивитися, ні читати. Ні, не тому, що там Страшне. А тому, що перенасиченість. Так, я з того покоління, яке дивилося доволі криваві жахастики ще у ніжному допідлітковому віці. І після “Корабля-привида” та епічної саги “Поворот не туди”, плюс багато чого іншого мене мало що вражає з сучасних спроб написати жахливе. Не чіпляє. І навіть наймоторошніші епітети не викликають особливих емоцій.

Тому оцінити, наскільки було моторошно, я не можу. Зате звертаю увагу на інше, а саме: сюжетність, динаміку, розкриття персонажів і іншу нудятину.

Що ж, відразу скажу, що “Пряниковий будиночок” мене в цьому аспекті порадував. Це приклад того самого сучасного сплаттерпанку, який провів “роботу над помилками” і переосмислив класичні тропи у цілком їстівний сюжет. Хоча і не без недоліків.

Неодноразово замислювалася, що анотації писати — то окреме мистецтво. Як автор, який щиро ненавидить малу форму, так само страждаю, коли треба її писати). Але ж треба, і гарно, бо від цього залежить перше враження читача і чи піде він далі до першого розділу. Так от, тут анотація не гачок-тизер, як має бути. Вона особливо нічого не скаже читачу про твір, окрім загальних голосних метафор. Зате назва твору промовиста достатньо, щоб зацікавити. Будиночок у лісі, звідки пахне солодощами, двоє заблукалих підлітків, привітна господиня… Налаштовує на певні очікування — та чи справджуються вони?

Жорстокість породжує жорстокість

(Обережно! Далі можливі спойлери!)

Лейтмотив твору — “я не винен, це все інші”. Хто інші? А чи важливо? Обставини, минуле життя, опікуни, вороги, хвороба — якщо бракує приводу, його можна завжди вигадати, щоб виправдати власні дії. “Правило гостинності”, як-от. Чи “Ми ніколи не хотіли бути чудовиськами”. Водночас цим автор зачіпає достатньо гостру тему для сучасного суспільства — ПТСР. Про цей досвід не прохав ніхто з героїв твору, він захоплює та поневолює їхнє життя без дозволу та можливості уникнути травми. Іронія в тому, що для оточуючих жертви ПТСР, як і жертви інших психічних хвороб, самі винні в тому, що з ними трапилося. Це глухий кут, з якого дуже й дуже непросто вибратися самостійно.

А не самостійно? Що ж, у творі ми опосередковано бачимо, як державна система психологічної підтримки фатально провалює свою місію і у випадку з Мей, колишньою військовою, і з Ханною та Кайлом, сиротами. Це реальні проблеми реального світу, навіть у тих країнах, де принаймні намагаються допомогти, а не замовчують незручні моменти перед пресою. Мей навіть звертається до лікаря, п'є призначені ліки — та це справді працює у її випадку? Ханна і Кайл були всиновлені — та чи цього достатньо, щоб діти не втрапили у біду? В їхньому випадку — ні, не достатньо.

Тож начебто винні все ж обставини? Частково — так. Але чи повністю? Ні. У всіх героїв був вибір не торувати свій шлях далі у пітьму — та вони самі обрали закрити очі на людяність. Не відкривати двері, якщо не довіряєш незнайомцям — а не готувати мурашник у лісі у вільний від випікання пряників час. Не ошукувати самотніх господарів заради чергової дози наркотиків, і думати, як би позбавитися свідків, спаливши будинок разом зі старою жінкою. Ніхто й не каже, що це просто, однак попри всі поневіряння героїв у минулому та сьогоденні ми маємо визнати, що частина провини за скоєне — саме на них.

Оце — та доволі незручна правда, яка є проблемою ПТСР: так, тобі не завжди допоможуть, і це дуже й дуже погано, і ось це точно не твоя провина — проте іноді ніхто, крім тебе, не здатен витягти з халепи себе самого. І це потрібно робити. Бо інакше дуже легко переступити межу “це не я, це вони”, виправдовуючи вчинки, що не призводять ні до чого хорошого. І чудово, що твір піднімає це питання в наш час, показуючи через найгірший варіант що може статися, якщо опустити руки — і перестати шукати шлях нагору з темряви минулого.

Криваві мазки пензлем або про стилістику

Ех, щось я вибаглива… “Рафінований читач”, чи то олія, чи то кубик цукру 😁. Атмосферність саме сцен насилля у творі — десь на 6 балів з 10. Можливо, бракує продуманості дій Мей у тортурах, якось всі занадто швидко відбуваються. Знову-таки (спойлер!), тематика пряників мало розкрита, можна було б і трохи погратися з гастрономією: не до канібалізму, хоча… 🤔

Проте помітно, що автор розуміється у динаміці, де підтягнути, де попустити віжжя: це саме та найестетичніша фішка творів жахів, коли описуються якісь мирні побутові деталі на тлі жорстокої різанини — і які справляють враження контрастом. Брелок на рюкзаку, пиво і стільчик біля мурашника, коли жертва чіпляється за нетравматичні речі, намагаючись відсторонитися від жорстокої дійсності. Це теж алюзія на реальність: в багатьох випадках, маніяк живе по сусідству з жертвами, і видається цілком добропорядним громадянином. Не фріком, не якимось маргіналом — це може бути ввічливий сусід. Або добрий знайомий. Або родич. Зло любить ховатися за маскою буденності до останнього моменту.

Гарний прийом зі зміною спостерігача, для подібних камерних сцен спрацьовує прекрасно, якщо не дублювати події. Так ми бачимо ситуацію і очима Мей, і очима Ханни, хоча оповідання ведеться від особи автора.

Ще одна підступність творів жахів — вони менш толерантні до помилок письма. Бо читачі люблять насилля внутрішнім вухом, а одруківки трохи псують атмосферу 😜.

То що в підсумку?

З плюсів: цікаве переосмислення казкового тропу і тропів, властивих жанру. Гарно розкриті персонажі (хоча підлітків можна було б трохи більше показати). Продумана філософія, окремий плюс за те, що немає виправдання дій героїв, попри те, що ті намагаються навести аргументи на власну користь — та емпатія скоріше не до їх нинішніх, а до тих, якими людьми вони могли б стати, якби опанували свою темну сторону. Цілком логічний фінал — ні, тут не потрібен хепіенд.

З мінусів: бракує власне сплаттерпанку, наявні одруківки та русизми.

Резюме: скоріше читати, аніж ні, якщо вагаєтеся. Якщо читаєте лише сплаттерпанк — замало Сковіллів, чи який там аналог 😁. Ну й ніжним фіялкам, напевно, треба звертати увагу на теги — вони там недарма.

На цьому все, дякую за увагу і що дочитали цей лонгрід😜
(за чесними рецензіями можете ризикнути звертатися в будь-який час доби. Ще раз наголошую — чесними, не добрими-милими…та хто ж слухає 😏)