А для чого люди пишуть?

Всі починають писати із власних на те причин. Дехто надихається на уроках літератури ще у школі й мріє приєднатись до когорти славетних письменників, яким у підручниках домальовують вуса чи роги.

Хтось читає сучасну українську чи зарубіжну літературу й усвідомлює, що може не гірше, а навіть ще й краще і починає писати свій оригінальний і неповторний твір, який у 90 випадках зі 100 летить до корзини протягом тижня.

Я розповім у декількох словах про те, як я сам прийшов до письма і чому я взагалі почав займатись своїми текстами сумнівної якості.

Це був 2004 рік. Я щойно перейшов до 10 класу загальноосвітньої школи. Тоді я вже не просто мріяв про дівчат, а ходив на справжні побачення, у школі отримав почесний статус «старшака» і придбав свою власну бритву, щоб голити бридкі підліткові вуса. Не життя, а мрія!

Я був досить оригінальним учнем, оскільки якимось чином мені вдавалось балансувати між майже відмінним навчанням і обліком у дитячій кімнаті тодішньої міліції. Я був як супергерой, тільки навпаки. Удень один з кращих учнів школи, а ввечері гімнюк, який сцить під вікнами і палить кнопки у ліфті (жартую, кнопки я не палив).

Саме у 2004 році я вперше у житті зіштовхнувся із не взаємним коханням. Зараз смішно згадувати, але тоді для мене це було справжньою трагедією. Друзі радили прикрасити фарбою паркан її будинку, накидати настоянки валеріани на дах ґанку чи зробити ще якусь гидотну витівку, але я не захотів, адже ще сподівався (як згодом виявилось, недарма), що ми все ж будемо разом і переконувати дівчину у своїй власній тупості я чомусь не хотів.

Ходив я весь час насуплений, аж доки на шкільному коридорі мене не зловила вчителька зарубіжної літератури. Вона коротко розповіла мені про учнівський конкурс прози в обласній бібліотеці, присвяченій осені. Шансів відмовитись у мене не було, адже вона вже мене записала учасником.

Чи хотів я тоді писати? Звісно ж ні. Я тоді і жити особливо не хотів, але розумів, що звести рахунки із життям - це вже занадто, тому кожного дня відтискався по 50 разів на кулаках. Воно ніби і боляче, але і корисно. Звідки в мені була та раціональність я і досі не знаю.

Я не знав про що писати. Про хороводи пожовклого листя? Про щасливих школярів? Про золоту осінь? Тоді я виклав на папері все, що було у мене на душі і текст був просто максимально депресивний і гнітючий, написаний як прощальний лист до коханої.

Я вже і не памʼятаю змісту, але напевно назавжди у памʼяті залишилась фраза: «А далі життя безжально скрутить мене як осінній листок і я полечу над асфальтованими дорогами міста, аж доки не розсиплюсь на попіл і впаду з небес на твоє русяве волосся».

За цей твір мене відзначили грамотою і коробкою цукерок, які вручав сам міський голова. Твір надрукували в газеті для вчителів і вирізка із ним зайняла своє місце на шкільному стенді. Атракціон раніше небаченої щедрості, не інакше. Найбільшим подарунком стало те, що та сама дівчина, якій був адресований цей лист, його прочитала і ми врешті решт стали парою.

Тоді я відчув справжню силу слова, яке дійсно може бути ефективнішим за блискучі обладунки чи білосніжного коня, якщо справа стосується серця прекрасної дами.