Ми є тим, що їмо

«Скільки себе памʼятаю…»
Петро Щур ©️

Не так давно побачив у автобусі школярку, яка зачитувалась одним з романів Пенелопи Дуглас. Люди похилого віку схвально кивали головою і перешіптувалися: «Он яка розумниця! Читає книжку, а не сидить у своєму ідіотському телефоні».

Я ж про себе посміхався, адже якби вони знали хоч приблизно зміст книжок пані Дуглас, риторика була б іншою. У часи їх юності література була геть не такою. Книжки про щире кохання, героїчні вчинки заради високої мети і, звісно, нестримна любов до комунізму й лисої мумії, яка і досі тішить око бурятів на расії - ось і все, що пропускала цензура.

Розповів цю історію знайомій, а вона мені каже, що насправді ми читаємо чи пишемо про те, що сидить глибоко всередині нас. Ми читаємо чи пишемо про свої потаємні бажання, виливаємо на папір душевний біль чи радісні моменти й наділяємо героїв тими рисами, які хотіли б мати самі.

Теорія цікава і у деяких випадках заслуговує на існування, але я дотримуюсь дещо протилежної думки. Я перечитав силу-силенну трилерів, слешерів, жахів і детективів. У жодній з цих книг я не намагався знайти себе чи приховані всередині мене бажання. Ну хіба що я хотів бути тим самим скаженим чоловіком, який вирішує родинні суперечки за допомогою переконливих аргументів із сокирою в руках.