Початок

Вітаю! То вже щось викладіть з ваших творів, бо блоги пишуть і пишуть всі, кому не ліньки, а враження хочеться мати саме від творів😉

Вітаю, та 8 віршів є, більшість пробні, над деякими ще працювати, 2 з них в теорії лягають на гітару, я б не писав цього, якби не збирався щось викладати) І маю сказати, що волів би, щоб цей блог просто висів десь у мене непрочитаний і не прокоментований ніким, так, виключно, в якості тексту "Про себе". Я намагався помістити його у себе в профілі, але можливо зробив щось неправильно, бо його не видно.

Це моя помилка) Я шукала прозу, а у вас лише вірші, тому і не побачила відразу. Направду, мені сподобалось. Пишіть ще🤗

Дякую) P.S. Мабуть, я довбень) Те, що я хотів зробити, можна зробити в налаштуваннях профілю в графі "Про себе".

Та ні, все нормально. Просто прозу видно відразу а вірші треба шукати

Бажаю вам успіхів! Впевнена, що ви знайдете своїх читачів тут)

Дякую)

Працює все дуже просто. Поезією тут цікавляться одиниці. Аркуш в основному прозовий. Успіху вам.

Згоден, що в порівнянні з кількістю прихильників прози, поетів тут дійсно одиниці. Але це все одно немало. В день тут викладають 20+ віршів, для тих, хто жодного разу не публікувався, такий темп вважаю сприйнятним) Дякую за коментар.

Викладати то одне, а хто їх прочитає і прокоментує?

Так читають. І коментують теж, нечасто звісно, але все одно не те, що горох об стіну.

На новенькому марафоні Крапки цього разу дуже навіть багато віршів)

Я вас розумію, але... Це моя думка. Якщо б Україна в майбутньому напала, чи українськьий уряд вирішив знищити не агресора а когось невинного, наплювавши на будь які і загальнолюдські норми також, я б далі писав українською. Мову дитинства як і батьків чи місце народження змінити не можна. Я нікого не виправдовую, але пишіть на тій мові якою плануєте жити все життя. Не тому, що ви супер-патріот. Так буде простіше і глибше. Рано чи пізно вона всеодно вирветься. Німці тому свідки. Але якщо ви вирішили опанувати українську і обрали її то це прекрасно. Десь чув, що скільки мов ти знаєш, скільки разів ти людина. І це складно, але якщо ви готові рости то це хороша ідея.

До Вторгнення читала я одну російську письменницю, з цікавими текстами, фантастика про космодесантників, військових, оце от все. Після Вторгнення я знайшла її пост, де вона каже, що більше не може писати, і навряд чи колись зможе, бо тепер її улюблена тема виглядає не "веселими байками про вкрадені чоботи і роспі-ство у армії", враховуючи ронтекст у реальному світі. Вона зупинила на собі розповсюдження "вєлікой руской культури" і "глорифікації військових росіянами", і мабуть, це найкраще, що вона могла зробити у цій ситуації. Той же Пєлєвін, наприклад, сказав, що права росія чи ні, але це його країна і він з нею до кінця. Завжди є вибір.

Трапляються і справді відповідальні атвори, навіть і серед росіян, але то одиниці. Інші, переважно, відкрито підтримують режим тому погоджуся з вами.

З плином часу і на тлі історичних подій, що розгортаються вже десятки, якщо не сотні років, дедалі більше пересвідчуюсь, що "мовне питання" доречніше розглядати, як питання особистого вибору для кожного українця, однак в деяких сферах і під тиском непоступливих фактів, воно саме, без сторонньої допомоги, вилазить на поверхню та стає ребром. І одна з таких сфер, на мою думку, - це культура. Навіть не творчість, як така, а саме культура, що поглинає твори мистецтва, перетворюючи їх на засоби боротьби і існування. Звичайно, можна продовжувати говорити російською, писати російською, можна навіть спробувати російською публікуватися, але в цьому вже немає актуальності. (інколи навіть здається, що її взагалі ніколи не було, інколи оглядаючись на весь свій російськомовний доробок вважаєш себе обдуреним ще до народження, ніби тебе не існувало у принципі, ніби все твоє життя - це вибір між червоною та синьою пігулками з відповідними наслідками) З іншого боку розумієш, що не викинеш себе із себе, що це все назавжди залишеться частинкою тебе - якби ти не хотів, але прийдеться прийняти ці рядки, що проросли в тебе корінням наче іншопланетний паразит та асимілювались у твоїй особистості. Я написав цей текст про "Мій шлях почався восени сімнадцятого .... і т.д." ще півтора року тому, у спробі виправдати свою російськомовну творчість, у спробі огорнути її в оберемок "прийняття себе, інтроспекції та признання помилок", проте зараз я не певен, що це вдалий підхід. Пережовуючи гниюче звалище слів, пережовуючи саму свою сутність, я дійшов до висновку, що все це може і має бути переосмисленим у іншій формі. Звичайно можна забити і ніколи не згадувати, але незавершеність їсть, внаслідок чого на чашах терезів залишаються гойдатися лише два слова: забутися чи змінитися.

Знаєте, ви можете виховати дітей, плекаючи їх в українській культурі. А для вас особисто якщо душа лежить в тому напрямку і це особисте усвідомлене рішення не під примусом то ви більш ніж праві.