Що робити коли магія не рятує від панічних атак?

Нам усім цікаво читати про персонажів, у яких ми впізнаємо себе — людей, що дихають, відчувають, страждають і кохають. Але як нам, письменникам, зробити героя по-справжньому живим? Мабуть, відповідь криється в описах почуттів та думок. Проте тут виникає питання: як передати те, чого ти ніколи не відчував, але через що твій герой мусить пройти? Що робити тоді?

Якщо ви думали, що я знаю на це відповідь, то, мабуть, розчарую вас і скажу, що ні. Я й сама перебуваю у вічному пошуку. Зазвичай я або описую власний досвід, або ж довго й нудно досліджую причинно-наслідкові зв’язки травми: як вона виникає та як у різних випадках може проявлятися.

Але прочитала, дослідила — а що далі? Не напишеш же просто: «У героя гостра реакція на стрес, тому в нього тахікардія, тремор і дезорієнтація». Такий опис підходить для медичних довідників, але точно не для фентезі. І ось тут доводиться мудрувати та вигадувати. Як показати ту саму дезорієнтацію? Які думки переслідують людину в такому стані? Потрібно обміркувати безліч нюансів, щоб подати їх правильно…

Зараз же я хочу поговорити про панічні атаки, ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) та їх поєднання. На щастя (а чи все ж на біду?), я стикалася з цим особисто. Для тих, хто взагалі нічого не знає про ці стани, наведу трохи інформації з вікіпедії.
Панічна атака — це раптовий напад інтенсивного страху з яскравими тілесними симптомами: серцебиттям, задухою, тремтінням, запамороченням, відчуттям втрати контролю або страхом смерті. Вона виникає, коли нервова система різко переходить у режим «небезпека», навіть якщо реальної загрози немає.
ПТСР — це стан після пережитої травми, за якого психіка і тіло залишаються «застряглими» в режимі виживання. Людина постійно насторожена, гостро реагує на тригери, переживає флешбеки та уникає будь-яких нагадувань про травму.

Як я й казала, зазвичай у статтях та медичних книгах ми стикаємося із сухою викладкою теорії й зовсім не розуміємо, що і як відбувається насправді. Для мене тригером для панічної атаки було настання ночі. Я в ліжку, вкрита ковдрою, навкруги темрява і ніби все добре, але ось я відчуваю, що щось не так. Починаю глибоко дихати, серце вилітає з грудей (і це не про той стан закоханості, про який часто пишуть у любовних романах). Безпричинний страх накриває так, що стає важко рухатися, і хоча ти дихаєш часто повітря тобі не вистачає. Живіт скручує, підступає нудота. Вона сидить у тобі: у шлунку, у горлі. Але позивів, щоб вирвати, звільнитися від цього, немає. І все це підкріплюється думками — хаотичними, безглуздими. І так повторюється щоночі…
Про ПТСР багато говорити не буду, бо після початку війни, мабуть, кожен українець відчув його на собі.

Тож згадувати та переносити на папір власний досвід було водночас і легко, і нестерпно складно. Проте, коли я дала почитати ці уривки іншим, виявилося, що не всі змогли збагнути описане.
Тут і постає питання: чи це я не змогла донести емоцію, чи людині без подібного досвіду просто неможливо зрозуміти? Бог його знає. Мабуть, істина десь посередині.
В одному з останніх розділів я намагалася поєднати ці стани, додавши до них ще кілька психологічних аспектів. Тому, якщо хтось прочитає https://arkush.net/book/31926/31 і поділиться своєю думкою, я буду дуже вдячна.

Але не до того я вела.
Основним же є питання до колег-письменників: як ви працюєте зі складними емоційними станами своїх героїв? Чи покладаєтеся ви на власний досвід, чи, можливо, стаєте на час написання кваліфікованим психологом (психотерапевтом)? І що для вас найскладніше у відтворенні стану, якого ви ніколи не відчували?