Мікромоменти, які ми не помічаємо

Вітання, шановні. Почнемо понеділок не з ранкового кавочаю, а одразу з провокативного: чи пам'ятаєте ви хоча б один літературний пейзаж?

Ні, ні, не оті стереотипні світанки і заходи сонця на морському узбережжі, і не похмуру скелю з готичним замком. Вкриті міазмами трясовини, вулканічні, пісочні чи крижані поля, закидані урбаністичним сміттям постапокаліптичні радіоактивні пустоші... нудно 😑. Що не книга, то щось з цього набору зустрічається, ідентичне з прочитаним у попередній. А, про чорні ряди смерекоподібних навколо лісового озера забула, звісно 😏.

Що я прошу? Пейзаж. Який запам'ятався, а не який уявляється. От я не можу згадати нічого, крім деяких міських. З фільмів можу, а от з книг — ні.
Ми не звертаємо увагу на середовище, яким автори намагаються передати настрій моменту. Хіба що там буде якийсь ляпсус. Чому так? Чому пролистуємо сторінки з описами природи, а описи чергової супергвинтівки чи одягу героїв — ні?

Бо не дивимося на навколишнє і у реальному житті, не те, що у вигаданих світах. От яка зараз на вулиці погода? Прямо зараз, доки читаєте блог. А без підглядань ніяк?😜. Припустимо, щось типу "сонце, мороз, сніг". А який конкретно сніг — пухкий чи злежаний? Вкритий кіркою криги? Посірілий від смогу? Від морозу замерзає пара в носі чи тільки трохи пощипує за щоки? Чи навіть вдихати боляче? Сонце у чистому небі чи посеред хмар? Якої вони форми? Наскільки світило високо піднялося?

Це не для того, щоб доскіпуватися. Просто роздуми вголос. От сьогодні автор блогу вийшов на вулицю — а у промінні сонця водяна пара кристалізувалася і мерехтить тисячами блискіток, наче хтось згори сипле гліттер. Гарно. Якби я зустріла цей момент у книзі — то можливо, краще б запам'ятала "магічний момент" у супроводі цієї сцени. Наш мозок любить незвичне.

Навколо нас відбувається багато реальних і цілком буденних природних явищ, які можливо описати так, щоб читач зненацька подумав "дивно, а я цього раніше не помічав". Чи "та не може такого бути". Або навіть "хочу поїхати у ті краї, побачити на власні очі". Закохуються у літературні дощі тумани, вітри й сніги, бо з таких мікромоментів можна дізнатися дещо нове і незвичне. З міським пейзажем те ж саме, літературний туризм — доволі популярна галузь.

Щас мені будуть казати за кліпове мислення сучасного покоління читачів... По-перше, це міф. Не те, що явища не існує — те, що воно притаманне сучасному поколінню. Воно просто має значно ширший вибір контенту, щоб не читати те, що не цікавить. А по-друге, все залежить від інтересів — про улюблену тему хочеться дізнатися все і більше, розібратися, дослідити. Знавця коміксів чи ЛітРПГ, який досконально розбирається у нюансах, складно назвати неуважним). Фікрайтери тих же китайських новел досліджують мотивацію та поведінку героїв включно з семантичним розбором висловлювань та відсилками на праці філософів минулого.

Тож ми не звертаємо увагу на пейзажі, бо нам нудно про це читати — чи тому, що багато авторів і не стараються передати щось глибше і детальніше стереотипних готичних туманних улоговин? А якби старалися? Не забиваючи читача енциклопедією ТТХ, а в потрібний час у потрібному місці? Є моменти для дії, є — для спокою; є епічність і шок, а є мікромоменти, які дивують і зачаровують.

Що-як у вас із пейзажами? Чи вдається перенести візуал з голови? І чи щось взагалі уявляється?