Як ми на нуль попали. Частина шоста.

На нулі не було страшно. Не було на стільки, що Толік і Генерал надибали такої сміливості, що аж хотіли зустрітись з противником. Вони з впевненим виглядом розрізняли, коли били наші, а коли летіло по наших.

Адреналін б’є в голову, краще за алкоголь. Паніка взагалі відсутня. Думаю, бо не було прямих влучань.

Типу: летить, то хай летить. Чуєш, значить не в тебе. Я проти них виглядав як панікер. Толік навіть рвався у розвідку, але його вдалось переконати нікуди не йти згадкою про мінне поле попереду.

Тоді ж я вперше біг за Толіком між укриттями з несучих стін. Браві вояки песимістично тоді заявили, що нас не заберуть, а вночі будуть прильоти. Як на доказ їх слів, почало гупати. Добре хоч повечеряли. Ховаючись за колодязем вони обговорювали план відступу посадками. Я побіг до Толіка і Генерала, бо ідея не така й погана. Але план провалився. І тому, що обстріли, і тому, що Генералу було цікавіше розглядати фазанів у бінокль. А Толіку було лінь вертатись назад.

Було це десь так. Генерал на посту, нам треба до нього дістатись, а міни свистять. Свист, заховались. Вибух, вийшли. Толік йде спокійно, як на прогулянку, я за ним короткими перебіжками. І так до наступного свисту. Толік ніби їх не чув, а мої матюки в стилі: стій, бл*ть, ти що не чуєш свист? — він просто ігнорував. І спокійно йшов далі. Я з матюками перебігав за ним.

Поки я їх марно переконував, бувалі воїни зникли десь в посадці. Тоді я зробив висновок, що з Толіком в розвідку не піду, бо дурна хоробрість то стопудовий шанс опинитись одночасно в кількох місцях.

(Спойлер: пішов, пожалкував, бо кому розвідка, а кому: хлопці, дивіться як тут гарно!).

Врятувало, що просто не летіло по нас. Генерал тоді теж йти геть відмовився навідріз і показав мені в бінокль фазанів. Уявлення не маю, звідки вони там взялись, але дійсно красиві.

Генерал таки отримав там свою порцію мімімі контенту.

Далі буде…