"Книга Еміля" - Іларіон Павлюк

"Книга Еміля" - Іларіон Павлюк

Усі ми родом із дитинства.
І це особливо вірно для "Книги Еміля" та її читача.
Якщо в читачеві щось відгукується на книгу, то вона йому радше сподобається. Якщо ні - то ні.

У дитинстві я читав і перечитував (повертаючись до цієї історії у старших класах школи, і навіть в інституті) розкішну книгу "Переможець щурів" Володимира Кантора - філолога, доктора філософських наук. Цю книгу з ілюстраціями у вигляді дитячих малюнків - і недитячим сюжетом. Головний її герой - хлопчик - захворів і зліг з високою температурою. У мареннях він потрапляє у світ, де людьми керують людиноподібні щури. (До речі: непогана алюзія на сьогодення, як ви вважаєте?). І ось, за допомогою друзів і всупереч ворогам, змінюючись сам і змінюючи світ навколо, він проходить вогонь, воду та мідні труби, щоби врятувати інших - а можливо, й себе самого. Дуже крута алегорична історія про дорослішання, про вибір, про соціум, загорнута в казково-міфологічну обгортку.

Далі мені дуже запам'яталася книга "Зітканий світ" Клайва Баркера. Нетипова як для цього автора книга. Головний її герой потрапляє у казковий світ. І розуміє, що цей світ треба вберегти від недобрих очей. А потім у цей світ вриваються не найкращі люди, зіштовхуючи казку з жорстокістю, лицемірністю й цинічністю прозаїчної реальності.

Пізніше мені трапилася книга "Небудь-де" Ніла Геймана. Захоплююча історія про загадковий світ підземель Лондона і про магічних створінь, які зустрічаються в ньому. Коли я тільки-но дочитав до зустрічі з янголом підземель, я відразу подумав: чекай-но, а що робить янгол в підземеллях? І Ніл Гейман дав на це відповідь - таку ж розгорнуту, як і Клайв Баркер у "Зітканому світі".

І тепер до цього списку додалася "Книга Еміля" Іларіона Павлюка. Мабуть, найскладніша для сприйняття з усіх перелічених тут.

Чим вирізняються всі ці книги? Що я міг би виділити та підкреслити в них?
Справжність. Особливість. Життєвість. Багато піднятих тем.
Ці книги змушують багато над чим задуматися.
І цілком серйозні речі у них подані на тлі напівказкових історій.
Можна виписувати собі цитати із цих книг.
Чого варта хоча би ця фраза Еміля: "Напевно, в цьому й помилка - хотіти, щоб люди були іншими. Треба хотіти, щоб іншими були вчинки". (І якщо задуматися, то це не одне й те саме. Так само, як якась неприємна подія та наша реакція на цю подію - це не одне й те саме. Подію ми змінити не можемо, а нашу реакцію на неї - можемо).

Декілька слів про складність "Книги Еміля".
Є така претензія, що в історію багато чого понамішувано - і понамішувано аж занадто, і що можна було би обійтися без зайвих ускладнень. Зокрема, без скандинавської міфології.
Скажу так: особисто мені було достатньо інформації і без додаткових зовнішніх посилань. (Посилання скоріше пояснюють, чому хтось чи щось саме на цьому місці. А характери та мотивація розкриті в самій "Книзі Еміля").
Є така претензія, що час, який йде навпаки - це занадто складно. Знаєте, після того, як я тричі подивився фільм "Тенет" (2020) - бо навіть після другого перегляду я не все схопив - так от, після фільму "Тенет" механіка зустрічних потоків часу, описана в "Книзі Еміля", є для мене цілком зрозумілою і, більш того, гарно прописаною та узгодженою.
У цілому, на мою думку, автор переплів усі елементи доволі органічно.
Мені згадується інша книга - "Сім смертей Евеліни Хардкасл" Стюарта Тертона. Коли всі шматочки історії під кінець збираються воєдино, закручуючись у спіраль, і я балдію від віртуозності та вигадливості, з якими автор з'єднує усі фрагменти мозаїки, і кожен із них чітко на своєму місці - у цей момент деякі з читачів кажуть: що це було? навіщо так складно? Знаєте, це як інший варіант фрази: "многа букв" (тобто: це не я чогось не зрозумів, це автор зарозумний).
У мене під час читання думки про "забагато усього" були лише тоді, коли з'являється Б'юле. Серйозно, ще один персонаж? - подумав я. - Навіщо він тут?
Але поступово ми з ним роззнайомлюємося ближче, і він впевнено перетворюється на одного з головних героїв.

У "Книзі Еміля" багато метафор і метаморфоз.
Дитинство. Дорослішання. Вибір. Довіра. Зрада. Одержимість.
Еміль-хлопчик. Еміль-герой. Еміль розчарований у всьому. Самоідентифікація.
Кожен герой і персонаж - це одночасно не просто герой чи персонаж, це також і метафора/алюзія/метаморфоза.
Мама Еміля. Втомлена жінка. Розлючена стихія. Емоції, що киплять. Емоційний холод.
Протистояння: Еміль, Гастропод, брати Високі. Кожен веде свою гру.
Аврора - світла русалка? Чесна та відкрита.
Б'юле - западенський вуйко з хитринкою.
А як вам ідея тлумачення бажань, коли тлумачі знаходять "істинне" бажання, яке немає нічого спільного з початковим? Чи не алюзія на психоаналіз?
А як щодо повернення назад у часі? Це ж можливість усе виправити, переінакшити. І не тільки у своєму житті: це - можливість виправити увесь світ. І тут мені ще згадується фільм "Ефект метелика" (2004). Особливо режисерська версія кінцівки цього фільму, з її ідеєю, що "якщо я не можу нічого виправити, то, може, краще мені взагалі...?".
Я вже згадував про фільм "Тенет", з яким асоціюється в мене Гастропод, що живе назад у часі. Тільки от якщо у фільмі "Тенет" особистість головного героя не була важливою (замініть його кимось іншим - й історія не зміниться), то у "Книзі Еміля" - все навпаки. Усі події пов'язані безпосередньо з головним героєм.

Наш головний герой, хлопчик Еміль, здається дорослішим за свої 9 років. Це відмітив не тільки я.
Мені дуже сподобався епізод, в якому Еміль серйозно запитує директора, чи той щасливий. І директор - дорослий чоловік! - глибоко замислюється над словами хлопчика, бо не такі вони прості, як може здатися.
Чи є причини для швидшого дорослішання Еміля? Вони є. Втрата брата, відстороненість мами. Однією з можливих причин може бути й те, що він не спить з 4 років. Тобто, це вже 5 років без сну. Замість того, щоби спати, він свідомо проживає нічний час - і це ніби додає до його віку ще десь 2 роки.
Загалом, поведінка Еміля в деяких моментах книги нагадує мені особливого хлопчика з холодним раціональним мисленням із "Гаррі Поттера і Методів Раціональності" Елізера Юдковскі. (Ця книга у чудовому перекладі українською доступна тут: https://гпімр.укр/). А в деякі інші моменти Еміль - типовий маленький хлопчик. Що, власне, є цілком логічним, бо він об'єктивно є маленьким хлопчиком.

Протягом книги автор розкидує багато натяків і підказок.
Завдяки їм, я, зокрема, заздалегідь зрозумів, хто такий мартин і хто такий Гастропод.
Утім, це не зменшило задоволення від читання. Бо шлях важливіший за мету. І це справедливо не тільки для героїв книги, але й для її читачів.
Кінцівку книги можна трактувати по-різному. Матеріалістичне трактування, наприклад, не пояснює, чому мама Еміля раптово стала "теплішою" - тоді як "казкове" трактування говорить про це ясно: до неї повернулося серце. А найостаннішій розділ, в якому Б'юле спілкується з Третім, взагалі неможливий у матеріалістичному трактуванні. Як висловилася мама Еміля: "Я не кажу, що нічого цього не було. Я кажу, що все було інакше".
І тут мені згадується останній фільм кінофраншизи "Фантазм" (2016). Коли Реджі помирає від старості в одному зі світів - і прокидається від сну в іншому. Який із цих світів справжній? Мабуть, обидва.
І я же вже згадував про метафори та метаморфози, правда?

До речі. Ви задумувалися над тим, чому Аврора перестала ненавидіти свою матір?
Мені здалося, що підказка криється в її розмові з Емілем, у якій він розповідає про його відносини з мамою.
І тут мені згадалася книга "Ніколи не йдіть на компроміс. Техніка ефективних переговорів" Крістофера Восса і Тала Реза. У ній Крістофер Восс згадує перемовини з терористами, під час яких він дає терористу змогу виговоритися, та погоджується (на словах) з усіма його твердженнями, якими би божевільними вони не були. А потім, перефразовуючи та віддзеркалюючи ці твердження назад терористу, він чекає, доки терорист не скаже: "Так! Саме так! Саме це я відчуваю". Ось тоді, згідно Воссу, настає магічний момент, коли в голові терориста щось "клацає" - і він, усвідомивши, що його зрозуміли та прийняли, може відпустити свій біль і змінити свою думку.
Те саме, гадаю, сталося з Авророю, коли вона виговорилася Емілю, почула, що в нього так само, побачила, що він повністю її розуміє, що вона не одна така - і її відпустило. У голові її щось "клацнуло" - і вона змогла змінити свою думку.
Якщо вам здається, що я копаю надто глибоко, то згадайте той факт, що Іларіон Павлюк скористався акадською мовою (!) для деяких назв у тексті. (Посилання: розбір "Книги Еміля" на youtube-каналі "Лисичка читає").

Про що я ще не сказав?
Про деякі неочевидні речі, а також про "ключі".
Наприклад, Еміль, Б'юле та Аврора пов'язані між собою тим, що "Він той, в чиєму імені світло, і той, в чиєму імені світло - це він". І тоді... Виходить, що, подібно до "вічного героя" Майкла Муркока, ця історія має ще бути розказаною від осіб Аврори та Б'юле?
Далі, хто такі брати Високі та чому в Третього дитяче обличчя? Про це розказано в розборі "Книги Еміля" на youtube-каналі "Лисичка читає".
Чому брати Високі так угорали від імені "Михайло"? До цього я додумався сам, згадавши походження імені: воно означає "той, хто подібний до Бога". Це наче й тонкий момент - проте, якщо згадати використання акадської мови, то не такий вже й тонкий.

Чи залишилися по прочитанню книги питання без відповідей?
Я би сказав, що все розкладено по полицях, так що ні.
Ну, хіба що таке: чому Еміль чув грюкання ліфта за кілька ночей до того, як сам ним скористався? Логічно було припустити, що ліфтом пізніше скористався хтось, обернений у часі. Але нікого такого за сюжетом не було. Гастропод не користувався ліфтом - він з'являвся напряму з Пустки. Тоді - чому Еміль чув грюкання ліфта до того, як сам ним скористувався? Питання залишається відкритим.

Після "Книги Еміля" я прочитав іншу книгу Іларіона Павлюка - "Я бачу, вас цікавить пітьма". Вона здалася мені похмурішою та менш насиченою сенсами, алюзіями та метафорами версією "Книги Еміля". (Я порівнював її з "Книгою Еміля", а не "Книгу Еміля" з нею, тому що її я прочитав після "Книги Еміля"). Так що - мені саме "Книга Еміля" здалася більш глибокою та цікавою.