Його обожнюють. Його ненавидять. А ми спробуємо порозмірковувати про причини його популярності, про фактори, які підживлюють цікавість до нього (з перспективи жіночого досвіду в патріархатному суспільстві).

Традиційно, купа ДИСКЛЕЙМЕРІВ (ну а що робити, без цього ніяк))))

Сюжетний хід «від ворогів до коханців» у цьому дописі буде називатися також тропом — у другому значенні цього слова (а не в сенсі «прийом виразності»)).

Ми далекі від того, аби стверджувати, що цікавість до творів з сюжетом «від ворогів до коханців» є стовідсотковою ознакою, що жінка має/мала/матиме аб’юзні стосунки, де її б’ють або вербально витирають нею підлогу. Це може бути наслідком впливу колективної жіночої травми. (Ну і зверху можуть наслоїтися індивідуальні — різного ступеню тяжкості.)

Потреба в контрастах та широкій амплітуді

Спочатку трохи розберемо деякі загальні ознаки (характерні не лише для «від ворогів…»). Впадає в око явно виражена амплітуда коливань. Бо рух маятника між «трохи симпатизували одне одному з першої розмови» до «між ними виникло почуття кохання» не завжди може бути достатнім для певної читацької аудиторії. Ризикнемо припустити, що серед нас небагато тих, хто читає виключно флафф. І багато тих, хто не проти час від часу зануритися в глибини ангстових страждань)).

Жіноча гендерна соціалізація + жіночі адаптивні механізми — це про екстремальне. В принципі. Це про колосальний внутрішній розлам особистості. Про когнітивні викривлення, масштаби яких іноді важко усвідомити. (Можна навіть сказати, про легку форму психологічної/психічної інвалідізації зі збереженням функціональності в побуті та роботі.) Це про здатність поєднати непоєднувані речі, це про життя між «він вчора знову підняв на мене руку чи нагримав, погрожуючи» та «але він усе одно мене любить, і я його люблю, і в нас найкраща в світі сім’я; просто в нього був поганий настрій це нормально; і взагалі, то я завжди у всьому винна». Якщо у вас такого ніколи не було в житті (сподіваємося), то все одно це лайно живе десь усередині на рівні соціалізації та на рівні потенціалу (який, знову ж таки сподіваємося, ніколи не проявиться).

Екстремальні стани (учора вони ненавиділи одне одного до дрижаків, сьогодні вони люблять одне одного так, що готові накласти на себе руки, якщо партнер піде), зображені певним чином, співзвучні жіночій гендерній соціалізації та викликають напівсвідоме/свідоме зацікавлення. (Звісно, «ой всьо» та всякі фатальні пристрасті ми зустрічаємо і у класиків, але там все трохи по-іншому, й причини інші.) Можливо, прочитання ангстових творів, у яких героїв кидає від однієї крайнощі до іншої, викликає навіть певну ілюзію заспокоєння, на якийсь час. Бо наче дарує певного роду валідацію: це не тільки в мене в голові коїться всяке таке.

Потреба в емоційній стимуляції, яка б була вище, ніж поріг отупіння

Позаяк жіноче буття в патріархатному суспільстві вимагає неабиякого емоційного отупіння… Так-так, вам не здалося, це не випадкова автозаміна чи серія одруківок. Вимагає емоційного отупіння. Це чисто адаптивна реакція, аби можна було продовжувати жити в умовах пригноблення та не зламатися остаточно. Аби не перегоріти, перестаєш реагувати. Коли алярма волає на вухо 24/7, але причину ти не можеш усунути, і переїхати нікуди не можеш, щоб не чути, — лишається вимкнути сирену, аби не оглухнути чи не здуріти остаточно.

(Ми зараз не зачіпатимемо такі теми як надчутливість в плані зчитування настрою агресора, розпізначання найтонших вербальних та невербальних сигналів, навички контейнерування ЧУЖИХ емоцій тощо — це механізми виживання, і це окрема тема. Зараз ідеться про отупіння до всього, що дотичне до власних емоцій та тілесних відчуттів.)

Так от, через підвищений поріг чутливості твори з «середнім» градусом далеко не завжди здатні емоційно зачепити. А ось коли драму підкручено на максимум — оооот тоді!.. Звісно, не всі читають задля емоційного контакту з твором (дехто — ніколи не). І не всі, хто в принципі має потребу в саме емоційному залученні, потребує цього завжди, в кожному акті читання, від кожного твору. Але для тих, хто має, то для них більш спокійні за накалом пристрастей сюжети просто не працюють.

Можливо, для частини аудиторії читання емоційно насичених творів у відносно спокійному та відносно контрольованому середовищі — це одна з небагатьох речей, що на якийсь час дозволяють відчути себе живою.

ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП. Коментарі від редакції на полях-1

Можна було б резонно зауважити: «Крім емоційного плану є ще й інші — інтеректуальний, естетичний тощо. Навіщо підсідати саме на гачок емоцій?» Це валідне зауваження — для людей з конкретним емоційним ландшафтом. Яких не 100%, і навіть, ризикнемо припустити, не 50%. Здорова(!) емоційна залученість у твір є реальною здоровою потребою, і вона не перестане існувати просто від того, що її хтось стигматизує. Проблема в тому, що деякі жінки (до сумного багато, насправді) можуть задовольнити цю свою потребу тільки за умови, якщо емоційний градус твору буде підвищено. Не через те, що ті жінки погані, тупі, істеричні, в них шаленство матки. Не через це, ні.

До того ж, є багато літературних творів (в тому числі й визначних, з «золотого фонду класики», лауреати Букерівської чи якоїсь іншої премії), які сюжетно, змістовно, ідейно (не кажучи вже про те саме «емоційно») для жінок не працюють теж, бо написані чоловіками для чоловіків. Жінці просто нема там на що подивитися. Типу… мільйонний раз побачити загорнуте в гарну обгортку мізогінне лайнисько? А нащо? Який сенс? Як це посприяє інтелектуальному чи духовному розвитку?

При тому що жінки домінують в сучасній літературі… Перепрошуємо, ніяк не можемо перестати сміятися з цього необережного твердження… Так от, є велика потреба в притомній літературі, яка була б написана і для жінок теж. А також в основному для жінок (або виключно, бо якийсь, наприклад, гіпотетичний корпус художніх текстів з явною феміністичною направленістю, що мав би на меті особливо інтенсивно стимулювати жіночу саморефлексію, навряд чи був би цікавим та актуальним для чоловіків).
І ні, це НЕ має бути «принципово не-СЛР»))).

З давніх часів мистецтво обслуговувало ідею чоловічої гегемонії, тому дуже бракує текстів (бо ж ми зараз про літературу, але насправді не лише текстів), які б не висвітлювали жінок через призму чоловічого погляду, не працювали б на закріплення ЖГС-них моделей і отого всього — словом, яка б не тягнула з літературного багажу всякий непотріб.

Вважаємо доречним процитувати тут Наталю Кобринську: «В сім і лежить ціла суть так званої жіночої емансипації, щоби жінка не тільки мала право, але й вміла думати і говорити сама за себе, а не була вічно суґестіонована поглядами і думками мужчин».

Фемфікшену наразі так мало… Нам, по суті, треба наповнити (благо, не з нуля створити) цілу літературну традицію, хіба це не захопливе завдання?))

Неспроможність усвідомити, що надії — немає, майбутнього — немає

Оскільки жінки не мають іншого екзистенційного проекту, окрім як сім’я/кохання, то картинка з «і жили вони довго і щасливо» стає ультимативною метою всього життя. Ну, можливо, ще дітей народити, але так, щоб без відриву від «довго і щасливо». Важливішої мети немає. Якщо не «д. і щ.», то все, життя не вдалося.

А тому визнати, що стосунки (токсичні в більшій або меншій мірі) не працюють, — дуже важко. Псевдомісія, що її втелющували жінці в голову мало не з народження, провалилася.
Плюс до всього — загальна набута навичка терпіти (видресерувана) та не йти, коли треба піти, ще й заблокувати чулувіка у всіх месенджерах.

Судячи з того, з якою палкістю жінки накидуються на історії про перетворення ворогів на ніжних закоханих янголяток, якась частина жіночої свідомості (десь глибоко) усвідомлює: чоловіча каста в основній своїй масі… скажімо так, якось не надто бажає добра жіночій. Он вони яке суспільство створили фалоцентричне, і взагалі якось жити небезпечно — треба постійно берегтися то від зґвалтувань, то від побоїв, то від сталкінгу…
Але ж у нас із ними має буть любов…🤔 Бо так каже жіноча гендерна соціалізація.
Але зараз любові чогось нема.
Але насправді є.
Але якось некомфортно.
Але ж це — кохання… Чи ні? А коли настане?🤔

І далі накручуються слої та слої когнітивних викривлень, адаптивок та всього такого іншого.
І ніби як стає нормально й цілісно.

Але ж дупна чуйка щось чує…

Якщо узагальнити, то сюжет «від ворогів до коханців» виглядає так: спочатку все було погано, потім стало добре.
Зараз у мене в житті стадія «погано» (стосунки мої — суцільний аб’юз… і якщо я цього не усвідомлюю на поверхневому рівні ума, то десь глибше все одно є це розуміння). Але потім має ж настати «добре». Чи не так? Не так?!

Троп «від ворогів до коханців» відображає колективну жіночу фантазію про те, що є надія. Що попри все моя псевдомісія возз’єднання з чоловіком, який вчора в пориві роздратування вилив на мене каструлю борщу («бо пересолений»), матиме успіх.
Настане час.
Щось зміниться (я продовжу бути гарною дружиною, і нарешті зможу розтопити його серце й довести йому, що мене можна і треба кохати й поважати).
І після настання цих змін на мене більше ніколи не виливатимуть борщ, а виливатимуть тільки океан турботи та ніжності.

Ірраціональну віру в це породжують численні когнітивні викривлення.

(Спойлер: ні, не зміниться нічого. Отої винагороди за терпіння, отої морквини, яку тримає перед жінкою суспільство, — не існує та існувати не може.)

ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП. Коментарі від редакції на полях-2

Щоб «сім’я/діти/кохання» хоча б трошки місця далі іншим екзистенційним проєктам, треба або велика удача (що трапляється вкрай рідко), або велика робота над собою.

Одержимість стосунками та материнством і досі займають злочинно багато місця в жіночій свідомості, витісняючи інші справи кудись далеко на периферію — «всього лише хоббі», щось несправжнє в порівнянні з «реально важливою справою» створення та підтримки сімейного гніздечка.

Чисто для самоперевірки питаннячко. Для бездітних: хто готова відмовитися від шлюбу та дітей взагалі (до самої своєї смерті, а не на пару років) заради того, аби писати, малювати, водити екскурсії Карпатами чи втілювати в життя якісь інші проєкти? Для дітних: хто шкодує про те, що народила дітей, через що має менше часу та можливості (або ж не має зовсім) вкладатися у свої твори чи іншу творчу чи політичну, наприклад, діяльність?

Можливо, когось ця постановка питання навіть обурила («чому це я маю шкодувати про народження дітей?!», і це доволі показово)).
Можливо, хтось навіть не може зізнатися собі, що має якийсь там ще проєкт у житті, крім материнства. Що теж є доволі показовим).

І ні, ми не закликаємо кидати дітей напризволяще і йти з ноутбуком, «екофлоу» та «старлінком» у печеру)). Тут про інше.

Пошук «насправді доброї» душі, яка зачаїлася десь там у своїй глибині…

Жінки — майстрині знаходити виправдання для неприйнятних дій своїх партнерів. Хто сильніше травмована, та знайде «розумне» пояснення навіть зламаним ребрам чи зґвалтуванню (так, зґвалтування у шлюбі чи стосунках — існує). Хто менш терпима — все одно якось пояснить собі, чому вона має миритися з хамством чи недбалістю, зі зневажливим ставленням до її почуттів чи ігноруванням. І взагалі, це не недбалість, це нормально, коли мої потреби ігнорують, у всіх такі стосунки, це людська природа, «чоловіки з Марсу, жінки з Венери», «чоловіки думають, жінки відчувають», і з цим варто змиритися.
Чомусь.

Що може слугувати гарною приправою до сюжету «від ворогів до коханців» (але може бути й без цього доповнення), так це мотив «допомогти йому розкрити свою насправді добру та чутливу душу, яка кудись там сховалася під впливом непереборних обставин». Типу, холодна та жорстока захисна оболонка трісла — і кохання полилося рікою.

(Ну не може людина змиритися з тим, що страждає даремно і в кінці нічого не отримає🤷‍♀️ На цьому побудовано, наприклад, багато релігій.)

Так, він гівнюк, холодний та зверхній, до всіх ставиться дуже погано, і мене он якось з лайном змішує мало не щодня, і взагалі… Але насправді! В глибині душі! І все через травматичні СТРАШНІ обставини! Не з власного вибору бути мудаком, нє.

Йому просто треба допомогти розкритися. Байдуже, що ціною моєї самооцінки чи моєї щелепи, яку регулярно впрявляють у травмпункті (я їм брешу, що падаю зі сходів; так, у мене дуже слизькі сходи).

Він усе ще поводиться, як останній лайдак? Треба розтопити це крижане серце. Вилити на нього більше ніжності. Ще більше ніжності!!! Самопожер-р-р-р-ртва! Колись він це оцінить та винагородить!

У книгах це трапляється. В житті — ні.
Але когнітивні викривлення… Словом, ви вже знаєте.
І плюс віра в те, що колись має наступити ота точка ВИНАГОРОДИ ЗА ТЕРПІННЯ, отой чарівний момент, після якого все зміниться.

Жага відчувати себе особливою

Теж приправа-доповнення, але трохи з іншим акцентом. Хитка милиця для его.

Так, він поводиться як резиновий виріб з усіма жінками, він не вірить у кохання, він не поважає жінок в принципі… Але до мене! А мене от він заповажав, знаєте! Я от йому довела, що варта! Не те, що оті всі лохудри. Ну, може, не зразу заповажав, і я спочатку ходила з фінгалами… І зараз іноді хожду… Але дуже мене поважає та кохає! І ставиться зараз до мене з ніжністю та любов’ю.
Бо я особлива. Так би мовити, обрана.

Іноді тема «довести йому щось» може й не бути присутня. Але завжди подібний мотив особливої жінки базується на протиставленні себе безликим іншим.

(У слеші часто в ролі того «іншого» виступає жінка. Така героїня (часто стереотипна дурепа чи істеричка, або просто ніяка сіра миша) вводиться лише для того, аби відтінити чудового героя, якого наш мудак, звісно, полюбить ПО-СПРАВЖНЬОМУ та буде ставитися по-людські.)

Ще один аспект «особливої та обраної», що іноді навіть може помилково зчитуватись як домінація: герой весь такий із себе жорстокий та владний мафієбос, який всіх саджає на кіл… але героїню та її рідню він не чипає. Героїня контролює (хоча варто було б сказати: впливає на) поведінку свого партнера.

Та якщо розібрати динаміку влади в таких стосунках, стає зрозуміло, що ніякого контролю за чоловіком у героїні немає (бо влади в неї немає). Навпаки, це постійні маніпуляції з позиції слабкості. Жінка ніби як «має вплив» тільки тому, що чоловік-мафієбос їй дозволяє. Це просто гра, яка розважає його.

І жінка цей вплив одразу ж втрачає, коли більше нецікава чоловіку. Тобто, вона має постійно балансувати, постійно підбирати потрібну поведінку, аби лишитися живою та неушкодженою. Це позиція заручника, який має постійно підлаштовуіатися під терориста та його розважати, аби його не вбили чи не зашкодити іншим чином.
Реального контролю тут — нуль.

Що може захистити жінку, якщо мафієбос виходить з гри в «ніжного люблячого котика», і жінка йому більше не цікава? Нічого її не захистить. Бо вся тут влада у мафієбоса.

Справа у ставках. Що втрачає чоловік, якщо програє? Йому треба буде шукати нове п…те м’ясце для розваг (але, скоріше за все, м’ясце саме його знайде та запропонує себе).

Що втрачає жінка? Нууу... все))). Іноді навіть життя, гідність (її пустять по колу посіпаки мафієбоса), втрачає гроші та «шикарне життя», іноді взагалі опиняється на вулиці з голою сракою.

ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП. Коментарі від редакції на полях-3

А як щодо цілком чоловічого фікшену з таким тропом? «Ми вороги, вона мене ненавидить, але я їй доведу, що кращого чоловіка їй не знайти». І, що показово, він сприймається геть по-іншому, ніж той же троп у жіночих романах. «Ух, який герой, яку дику кішку приручив, так їй і треба!» Згадаймо, наприклад, «Приборкання норовливої» — невмируща (на жаль) класика.

Висновки

Не втомлюємося нагадувати, що майже всі явища мають під собою якісь причини та умови. Вони не існують у вакуумі. Щось запускає та щось підтримує їхнє існування. Тривожні сигнали у вигляді тих чи інших сюжетів у літературі — це симптом. Поки що критика зосереджується саме на симптомі. (Та часто перетворюється просто на інструмент шеймінгу жінок. Відповідно, має майже нульовий потенціал для позитивних зрушень). Поки що мало хто наважується дивитися вглиб, бо можна побачити багато незручної (для обох сторін) правди.