Археологія авторського сорому

Іноді буває, читаєш чийсь текст. Чіпким зором видивляєшся ляпи, стилістичні помилки, кривизну оповідання. І не знаєш, які слова добрати, щоби сказати, що воно так-то так собі, щоби людина не образилася.
У мене таке останнім часом відбувається надто часто. Але є нюанс
Дивлюсь зараз на літерки і думаю: боже, шо за придурок розумна врівноважена людина це писала. А потім згадую, шо це я років надцять/гадцять тому.
Який же ти молодець, я з минулого. серйозно. Щиро дивуюся, як ти дожив до мого віку і навіть зберіг більшість кінцівок з таким рівнем прийняття рішень і умінням влізти в крінжу і влаштувати собі локальну а згодом і глобальну сраку.
тут повинна бути крінжова нафталінова історія про концерт Шури у Донецьку, але я вчасно зупинився.
І ти сидиш, дивишся на це і думаєш:
або я тоді був значно сміливіший,
або значно дурніший,
або, що найімовірніше, все одразу.
Найцікавіше в цьому процесі навіть не техніка, а вибір: де лишити стару дикість, а де вже втрутитися руками теперішнього себе. Бо старий текст майже завжди недосконалий. Але саме в його недосконалості іноді ховається нерв, який новою правкою дуже легко вбити.
Тому оцифрування старого тексту - це не просто технічна каторга. Це нагода згадати, що письмо не завжди має бути акуратним, добре вихованим і зручним для людства. І що іноді текст треба не полірувати до блиску, а просто витягти з руїн, обтрусити від пилу і сказати:
“ну що, потворо моя, ходімо, спробуємо ще раз”.
А у вас як із цим?
Легко повертаєтесь до старих текстів?
Чи теж спершу відчуваєте ніжність, а за нею гостре бажання викликати екзорциста?