"Вічна артистка": чий цирк, чиї мавпочки?

Say you're good, say you're fine
Tell them everything’s alright
Hollywood on your timeline
Telling you what you wear and what to like and how to be.

Say “I’m happy, I’m happy today”
“I’m happy, I’m happy today”
They said “Put on your happy face”
‘Cause we tick-tock, tick-tock, ticking like a time bomb

(Jagwar Twin, “Happy face”)

Щастить мені на антиутопії для відгуків… а потім питають “чого так не люблю людей”, дійсно, чого б то? Може тому, що у кожному “прекрасному новому світі” бачу наше сьогодення?

Що ж, сьогодні на розбір під плавці потрапив твір переможця спеціальної номінації “Вперше тут” нещодавнього конкурсу Ліги Слешу імені Нешановних панів. Цю номінацію засмучене журі вирішило все ж не скасовувати, бо як не як, а рішучості варто віддати шану (як і недбалості, але сьогодні все ж про перше). Тож як завжди, шановні і нешановні, вмощуйтеся зручніше, налийте собі чогось холодненького (в таку спеку які гарячі напої?), і будемо дивитися, що ж там такого у цій “Вічній артистці” від Марісоль, чого сповна у оточуючому дурдомі.

Коли утопія переходить в антиутопію?

Власне, з самого початку. Формально — коли автор починає демонструвати, що в задуманому райському садочку десь попід парканом ховаються дракони. Фактично критично мисляча людина розуміє, що побудувати устрій, який абсолютно всіх задовольняє — неможливо. Бо це зведення розвитку до стабільності, а стабільність неминуче викликає деградацію. Навіть у вигаданих світах тотальне промивання мізків не рятує. Але це не заважає філософам і мрійникам шукати ту саму блаженну нірвану.

Перші спроби будови літературних утопій з’являються вже в античності, як і їхня критика, що додавала частинку “анти”. Хоча сам термін “антиутопія з’явився лише у 19 сторіччі. Фактично зараз утопія, як літературний жанр, якщо і зустрічається, то дуже нішево. Читачам складно віриться у бездоганність ідеальних світів, тому письменники здебільшого оминають момент ідилії та переходять одразу до моменту “коли все пішло не так”.

В основі будь-якої антиутопії — наша буденність, її соціально гострі моменти, які висміюються або аналізуються, вивертаються назовні всіма прихованими сторонами. Іноді автори не надто заморочуються з передісторією того, як благі наміри були доведені до абсурду: зрештою, іноді ідіотизм просто трапляється, як нова редакція Цивільного Кодексу. Сенс — показати конфлікт і шляхи його вирішення… або не вирішення: у антиутопії хепіенд — поняття відносне. Щоб читачі замислилися над тим, як не реалізувати антиутопію вже в офлайні.

Дуже часто героями стають підлітки, фактично — покоління, яке от-от має вступити у доросле життя і грати за правилами, визначеними мудрими попередниками. Фішка в тому, що на відміну від дітей, за яких все вирішують дорослі, та дорослих, які звикли до усталеного буття, юність бунтівна і ставить під сумнів навіть перевірені часом авторитети. В цей період вона шукає своє місце в світі, а не знайшовши — готова зруйнувати старий світ і побудувати новий на його уламках.

Її цирк, її мавпочки

Обережно! Далі — територія, де бігають дикі і несподівані спойлери!
Найбільший спойлер одразу зазначу: книга в процесі написання!

Весна — дівчина-підліток, яка живе у ідеальному світі, де рівність вимагається від усіх і в усьому: поведінці, вигляді, мріях на майбутнє. За населення заздалегідь владою країни визначено, яку професію їм здобувати, з ким одружитися і коли померти. Така собі відносно комфортна і передбачувана бульбашка, в яку головна героїня вписується майже ідеально. Майже. Як не дивно, вона й сама не надто прагне вирізнятися: це не типаж Катнісс з “Голодних ігор”, це людина, якій достатньо було б хоч ковтку свободи. Ага, саме з нього все й починається)

За сюжетом для правильного виховання нового покоління, одного дня дітей запрошують з батьками відвідати цирк, де вони бачать речі, яких здавалося, не має існувати у їхньому ідеальному світі: яскраві костюми, артистичні виступи, зухвалі артисти, які відверто кепкують над їхнім способом життя.

Щоб спонукати до революції? Ні. Щоб її придушити у зародку. Адже циркові актори — фріки й вигнанці, які не вписуються у ідеальний порядок: з фізичними чи ментальними вадами. “Будеш погано себе поводити, станеш таким же” — циркачів використовують в якості дитячої лякачки, водночас “відбілюючи” правильний устрій “ми ж не можемо витрачати на їхні забаганки дорогоцінні ресурси, всі ж повинні бути рівними”

Зустріч з акторами цирку для Весни відбулася не в добру годину. І принесла їй купу проблем. Адже вона, на думку їхнього суспільства, також має непростимі вади. Хоч і відчайдушно намагається бути, як усі.

Рівність і справедливість — поняття не тотожні

Антиутопія “Вічної артистки” — про тих, кому і в сучасному суспільстві місця немає. А якщо і є — то десь в куточку, подалі від очей, аби не засмучуватися. Альбінізм? Вітіліго? Сліпота? Дальтонізм? Дислексія? Все одно.

“Це люди, які не можуть жити у нашому суспільстві. Це люди, які створюють проблеми.”, “Звичайно, все можливо. Ті люди могли б жити й серед нас, але повторюся, потрібні певні умови. Навіщо владі витрачати на них гроші? Нехай краще вони йдуть на прогрес у науці, будівництві. Є багато сфер для розвитку” Знайомо? Ні? Добре, а так “Навіщо витрачати кошти на пандуси, у нас не так багато інвалідів”? Це вже не дослівна цитата з книги, а цілком собі реальність. Ну гаразд, у нас все ж гуманізм надворі, і ми не робимо “фріків” прибутковим об’єктом під егідою “бачите, вони можуть самі себе забезпечити, ми все для цього зробили, надали всі умови”. Чи все ж робимо?

На жаль, все вищеперераховане цілком нормалізоване. І економія на пандусах / ліфтах / аудіодубляжі / попереджувальних сигналах, і показові програми з “інтеграції у суспільство”. Ми не маємо буквального списку призначеного майбутнього, але в принципі знаємо, що від “дитсадок-школа-університет-робота-сім’я-пенсія” мало хто відходить далеко. Ніхто не мріє одного дня стати інвалідом, але якщо трапляється нещасний випадок чи хвороба, доступність цих сходинок опиняється під великим питанням для колись здорової людини. Вона випадає з суспільного життя, її економічне становище неминуче погіршується, як і соціальний вплив. Формально у демократичному суспільстві усі голоси мають право бути почутими, на практиці інвалідність часто переміщує особу до категорії “незручних”: як так, нікому не треба, а тобі треба? от коли буде більшість, тоді й зробимо… Навіть гуманістичне співчуття має тенденцію закінчуватися, коли починаються проблеми і витрати. Що вже казати про тоталітарне суспільство світу Весни, в якому толерантність грає на укріплення пропаганди “правильного устрою”?

Герої твору по різному ставляться до свого положення, у творі дві основних лінії оповідачів, два виміри — нормальне суспільство і актори.

Весна знаходиться на роздоріжжі, не знаючи, до якого берега пристати, адже її “вада” — дислексія, — теоретично може бути замаскована настільки, що вона “впишеться” у суспільство. Все ж викриття відбулося і викликало цькування, однак попри мрійливість, як віддушину у світі правил і заборон героїня не настільки наївна, щоб не розуміти: в цирку її теж не очікує “маленький рай, де всі щасливі”. Її батьки в цілому змирилися з обмеженнями і не вбачають у них нічого поганого заради примарної стабільності, хоча мати Весни відверто не подобається те, як уряд може розпорядитися майбутнім її доньки. Інші другорядні персонажі достатньо стандартні, як для тоталітарного устрою: зовні — доброчесність і порядок, всередині страх за власну позицію породжує жорстокість, яку виміщують на слабких.

Серед тих, кого система віднесла до “проблемних”, попри загальну біду, немає згоди. Маркус і його брат Лукас шукають вихід із замкненого кола, в якому опинилися, а доки іншого варіанту немає — шукають компроміси. Сліпа співачка Ліфі відкидає приниження, яке вимагає від неї робота, та сприймає покору Маркуса вказівкам керівника цирку як зраду. Водночас багато циркачів готові підтримувати систему і наглядача Кайто, адже альтернативи немає. Гарна аналогія до реальної моделі: хтось не сприймає власні вади вадами, хтось навпаки, їх соромиться і маскує; хтось шукає способи вести самостійне життя і не залежати від виплат та сторонньої допомоги, інші в першу чергу покладаються на підтримку суспільства, навіть якщо її недостатньо.

Іноді твір говорить автором

Трохи додам про стилістику, бо тут є, про що подумати.
Так от. Опісля пані Крапки, чиї герої наполегливо влізають у думки читача (ліричний відступ: купити набір фольгових шапинок, постійно забуваю.) і ще деяких обставин, мені спадає на думку, що стилістика художньої літератури є таким само нормованим явищем, як і зовнішній вигляд. І те, що відхиляється від цією норми, середньостатистичний читач сприймає як мінімум з нерозумінням, а то й вороже.

Ні, це не про те, що “кожна проба пера бездоганна по-своєму”! Давайте дивитися на речі тверезо: є тексти, які читати приємно, а є ті, що кров з очей. Але що, коли стилістика відчувається умовно “посередньою”? Можливо, іноді треба вчитуватися, не очікуючи побачити знайоме, а спробувати шукати щось нове?

Не буду стверджувати, що “Вічна артистка” зовсім не має проблем у цій царині: гарний редактор нікому не завадить, хоч це і боляче. Але що сподобалося, коли трохи відійшла вбік від своїх “улюблених” канонів — те, що думки та судження героїв часто вплетені посеред нібито не повʼязаних фрагментів. Читач, звиклий до традиційного “якщо герой думає, то це окремий внутрішній монолог, розтягнутий на один-два абзаци і досить з нього”, часто дратується, коли тут було про одне, а потім герой згадує щось інше, стороннє, потім повертається до попереднього… Але. Впевнені, що живі люди думають так само стандартно, “внутрішніми монологами” у потрібний момент? А не перескакують з думки на думку, згадуючи, що забули купити в магазині, а ще про якесь питання світобудови, ой, які хмаринки на небі цікаві…так, ага, що ж робити у цьому випадку? І це про нормотипове мислення, а як щодо “не таких” героїв з тією ж синестезією, чи аутичною зацикленістю на якійсь конкретній темі, чи шизофренічним розладом, фобіями, депресією (підставте сюди ще 100500 патернів, всі не перелічити)? Виходить так, що ми звикли бачити “стандартних” людей у літературі і очікуємо від них таких же “стандартних” патернів. І відкидаємо інакших, як проблему, в крайньому випадку відносячи такі твори до артхаусу, як на смітник.

Є ще й інший бік питання: ми часто пишемо своїх героїв з себе та вплітаємо власну манеру розмови (реальну або ідеалізовану) у діалоги. Психіатрія використовує творчість для діагностики внутрішнього стану людей (як вчителі-наглядачі зʼясували про дислексію Весни за її шкільним твором — методика використана не в гідних цілях, але це не відміняє її відповідність реальним методам). Є напівжарт, що кожен письменник взагалі як мінімум має шизофренію, якщо вміє прописувати героїв з різними характерами — але в кожному жарті є частка не жарту. Людський розум і психіка — складна штука, немає здорових — є необстежені, і все таке. Наші герої думають так, як ми самі думаємо, або вважаємо, що думаємо.

Тож якщо чиясь авторська стилістика вам особисто не надто зрозуміла — це не завжди означає, що вона погана. Ми різні і мислимо на різний манер. Ринок причісує твори під один канон і це не завжди виправдано.

В підсумку

Книга в процесі написання, тож розглянути детальніше логіку і закриття арок поки не можна. Потроху лінії нарощують історію і через натяки можемо зрозуміти, що попереду на героїв чекає багато змін та пригод.

З плюсів: дуже гостра тематика, про яку часто не хочеться замислюватися, доки все добре. Непогано прописана головна героїня, вона не є полумʼяним борцем за свободу від тиранії, але й не зовсім безпорадна діва-в-біді: звичайний підліток з цілком реалістичною мотивацією.

З мінусів: все ж редагування не завадить, багато кострубатості у описах і діалогах. Суспільний устрій країни, де відбуваються події, хотілося б зрозуміти детальніше, бо деякі приклади “проблем”, як-от веснянки, надто нелогічні (хоча, згадуючи регламентовані зачіски тієї ж Північної Кореї…)

Резюме: достатньо непогана підліткова соціальна фантастика (заявлене фентезі, але поки що суто фентезійних елементів немає). Трохи не мій цирк, але цікаво слідкувати за пригодами і роздумами героїв.

На цьому все. До нового блогу!