Рей Бредбері. Coda from Fahrenheit 451

Есе-післямова до роману «451 градус за Фаренгейтом»

Близько двох років тому я отримав листа від серйозної молодої студентки коледжу Вассар, яка писала, наскільки їй сподобався мій експеримент у жанрі космічної міфології — «Марсіанські хроніки».

Але, додала вона, чи не було б гарною ідеєю тепер, через стільки років, переписати книгу, додавши більше жіночих персонажів і ролей?

За кілька років до цього я отримав певну кількість листів щодо тієї ж марсіанської книги з наріканнями, що темношкірі персонажі в ній — це «дядьки Томи», і чому б мені не «переробити їх».

Приблизно тоді ж надійшов лист від одного білого південця, який вважав, що я упереджений на користь темношкірих, і що всю історію слід взагалі прибрати.

Два тижні тому моя гора листів народила мишеня-пискля від відомого видавництва, яке хотіло передрукувати моє оповідання «Туманний ріг» у шкільній хрестоматії.

У моєму оповіданні я описав маяк, який пізно вночі випромінював світло, схоже на «Боже Світло». Дивлячись на нього очима будь-якої морської істоти, можна було б відчути себе «в Присутності».

Редактори вилучили «Боже Світло» та «в Присутності».

Близько п’яти років тому редактори ще однієї антології для школярів уклали том, у якому було близько 400 (так, чотириста!) коротких оповідань. Як утиснути 400 оповідань Твена, Ірвінга, По, Мопассана та Бірса в одну книгу?

Дуже просто. Обдерти шкіру, вийняти кістки, висмоктати кістковий мозок, понівечити, розтопити, виварити й знищити. Кожен прикметник, що мав значення, кожне дієслово, що рухало текст, кожну метафору, важчу за комара — геть! Кожне порівняння, яке могло б змусити смикнутися рот навіть у напівідіота — зникло! Кожен відступ, який пояснював бодай двокопійчану філософію першокласного письменника — втрачено!

Кожне оповідання, схудле, виснажене, викреслене синім олівцем, висмоктане й знекровлене до білого, стало схожим на будь-яке інше. Твен читався як По, По — як Шекспір, Шекспір — як Достоєвський, а Достоєвський — у фіналі — як Едгар Гест. Кожне слово довше трьох складів було зрізане бритвою. Кожен образ, що вимагав хоча б миті уваги — розстріляний на місці.

Ви вже починаєте бачити цю кляту й неймовірну картину?

Як я відреагував на все це?

«Звільнив» їх усіх до одного.

Розіслав відмови кожному. Відправив цю збіговисько ідіотів у найвіддаленіші куточки пекла.

Суть очевидна. Є більше ніж один спосіб спалити книгу. І світ переповнений людьми з запаленими сірниками. Кожна меншина — чи то баптисти / унітарії, ірландці / італійці / вісімдесятирічні / дзен-буддисти, сіоністи / адвентисти сьомого дня, жіночий визвольний рух / республіканці, маттачини / «Чотирикутне Євангеліє» — відчуває, що має волю, право й обов’язок облити все гасом і підпалити ґніт. Кожен недоумкуватий редактор, який уявляє себе джерелом усієї прісної, безбарвної каші бездріжджової літератури, облизує свою гільйотину й придивляється до шиї будь-якого автора, який наважиться говорити голосніше за шепіт або писати щось складніше за дитячий віршик.

Капітан пожежників Бітті з мого роману Fahrenheit 451 описував, як книги спочатку спалювали меншини — кожна виривала сторінку чи абзац звідси й звідти — аж доки не настав день, коли книги спорожніли, розуми зачинилися, а бібліотеки закрилися назавжди.

«Зачини двері — вони лізуть через вікно, зачини вікно — вони лізуть через двері» — слова зі старої пісні. Вони чудово описують мій спосіб життя, де щомісяця з’являються нові м’ясники-цензори. Лише шість тижнів тому я дізнався, що за роки деякі редактори-нори у Ballantine Books, боячись «зіпсувати молодь», потроху вицензурували близько 75 окремих уривків із роману. Студенти, читаючи роман, який узагалі-то присвячений цензурі та спаленню книг у майбутньому, писали мені про цю витончену іронію. Джуді-Лінн Дел Рей, одна з нових редакторок Ballantine, зараз перевидає повний текст роману, повернувши всі «damn» і «hell» на свої місця.

І ось ще одне випробування для старого Йова номер два: місяць тому я надіслав п’єсу «Leviathan 99» до університетського театру. Моя п’єса заснована на міфології «Мобі Діка», присвячена Мелвіллу й розповідає про екіпаж ракети та сліпого космічного капітана, які вирушають назустріч Великій Білій Кометі, щоб знищити руйнівника. Цієї осені моя драма матиме прем’єру як опера в Парижі.

Але поки що університет відповів, що вони навряд чи наважаться поставити мою п’єсу — у ній немає жінок! І активістки ERA на кампусі прийдуть із бейсбольними битами, якщо театральний факультет хоча б спробує!

Скрегочучи зубами до порошку, я запропонував: це означає, що відтепер більше не можна буде ставити Boys in the Band (бо там немає жінок) або The Women (бо там немає чоловіків). А якщо ще й порахувати репліки, то значну частину Шекспіра взагалі більше ніколи не побачать — особливо якщо врахувати, що всі найкращі репліки дісталися чоловікам!

Я написав у відповідь: можливо, їм варто ставити мою п’єсу один тиждень, а The Women — наступного. Напевно, вони подумали, що я жартую. І я вже не певен, що не жартував.

Бо це божевільний світ, і він стане ще божевільнішим, якщо ми дозволимо меншинам — карликам чи велетням, орангутанам чи дельфінам, ядерним фанатикам чи захисникам води, комп’ютерним ентузіастам чи неолуддитам, дурням чи мудрецям — втручатися в естетику. Реальний світ — це поле гри для будь-якої групи, де можна створювати або скасовувати закони. Але кінчик носа моєї книги, моїх оповідань чи поем — це межа, де закінчуються їхні права й починається моя територія, мої правила. Якщо мормонам не подобаються мої п’єси — нехай пишуть власні. Якщо ірландці ненавидять мої дублінські історії — нехай орендують друкарські машинки. Якщо вчителі та редактори шкільних читанок вважають, що мої зуболомні речення ламають їхні молочні зуби — нехай жують черствий пиріг, змочений слабким чаєм їхнього власного безбожного виробництва. Якщо інтелектуали чикано хочуть перекроїти мій «Wonderful Ice Cream Suit» під «Zoot» — нехай у них розійдеться ремінь і впадуть штани.

Бо, зрештою, відступи — це душа дотепності. Заберіть філософські відступи у Данте, Мільтона чи привида батька Гамлета — і залишаться сухі кістки. Лоренс Стерн сказав це колись найкраще: «Відступи, безперечно, — це сонце, життя і душа читання!» Заберіть їх — і на кожній сторінці запанує вічна холодна зима. Поверніть їх письменнику — і він вийде вперед, мов наречений, привітає їх, принесе різноманіття й не дасть апетиту згаснути.

Отже, не ображайте мене своїми планами обезголовлення, відрубування пальців чи спускання легень для моїх творів. Моя голова потрібна мені, щоб кивати або хитати нею, рука — щоб махати чи стискатися в кулак, легені — щоб кричати або шепотіти. Я не ляжу покірно на полицю, випотрошений, щоб стати не-книгою.

Усі ви, судді — назад на трибуни. Рефері — в душові. Це моя гра. Я подаю, я б’ю, я ловлю. Я біжу по базах. На заході сонця я або переміг, або програв. А на світанку знову виходжу на поле, щоб спробувати ще раз.

І ніхто не може мені допомогти. Навіть ви...

Переклад. взято з https://www.reddit.com/r/uabooks/comments/1tl4q7t/%D0%B5%D1%81%D0%B5%D0%BF%D1%96%D1%81%D0%BB%D1%8F%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0_%D0%B4%D0%BE_%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D1%83_451_%D0%B3%D1%80%D0%B0%D0%B4%D1%83%D1%81_%D0%B7%D0%B0_%D1%84%D0%B0%D1%80%D0%B5%D0%BD%D0%B3%D0%B5%D0%B9%D1%82%D0%BE%D0%BC/