Стрес не є дрібничкою

Життя іноді перетворюється в гру на виснаження, деякі проблеми навалюються зненацька і заважають витрачати зайву копійку чи доспати ще годинку вранці. Ми терпимо, тримаємось, намагаємось жартувати на людях... а що в результаті?
Порожнеча. Усе, що ми намагаємось в собі придушити, рано чи пізно має вилитись назовні. Стрес руйнує організм, за останнє півріччя я це відчула особливо яскраво: часті кровотечі з носа, головний біль, сон як можливість "відключитись". Кілька разів була нудота на фоні переживань.
І при цьому всьому я досі відчуваю себе вкрай некомфортно, коли в чиїйсь присутності прориває на сльози. Я знаю, що сльози в тяжкі періоди це ок, але сум часом може кілька днів заважати процесу розгрібання проблем. Іноді я просто не можу дозволити собі таку розкіш як емоційне розвантаження. Я звикла вкалувати й не жалітись, бо мої рішення — моя відповідальність, я не хочу напрягати когось своїм ниттям, бо життя просто фізично не може бути легким. Це як дорога без цілі: ніколи не знаєш, куди заведе тебе чергове рішення, але серед купи невідомих доріг ти маєш обрати якусь і йти далі, не затримуючись на одному місці. Ці дороги можуть нагадувати ідеальний асфальт, лабіринт зі стежечок, роздовбану дорогу десь за містом чи навіть трясовину. Але кожен для себе обирає якийсь варіант.
Тому і я, обираючи шлях, не маю нарікати на власний вибір (навіть у найжахливіших обставинах людина несвідомо обирає щось: себе, кар'єру, гроші, добробут близьких людей або імпульс). З цього пішла звичка маскувати поганий стан, віджартовуватись, коли питають "що сталось?".
Маючи забути про безтурботність і холодно оцінювати певні ситуації для їх вирішення, я відмовилась визнавати, що я є жива людина, а живим притаманні вигорання, стреси, емоції. На жаль, обставини склались так, що, будучи однією з наймолодших в родині, часто доводиться вдаватись до термінових "дорослих" рішень і розраховувати лише на себе. Так, в цьому є плюси (наприклад, я вчергове довела собі, що зможу вижити за будь-яких складностей, що жити самій, окремо від батьків також проблемою не буде, бо дати раду собі і з побутом, і з лікарнями, і з всім іншим я зможу). Іноді чула у свою адресу здивування на кшталт "То Ви 2009 року? Я думав(-ла), що Ви повнолітня..."
Всі ці навички, звісно, тільки в плюс, не треба буде вчитися виживати з нуля, але часом рішучість та впевненість дають тріщину. Водночас з тим я настільки звикла до такого стану, що розплакатись при комусь це ніби збій в системі чи катастрофа. Особливо, коли бачиш, що люди губляться, побачивши тебе у вигорівшому стані.
В пригоді стає творчість (не дивуйтесь, що деякі вірші депреснякові, просто це мій метод розвантаження), але часом навіть вона безсила.
Тому завершую цей пост закликом про те, що треба давати собі відпочивати, бо стрес не щадить здоров'я (а воно у вас одне!). Не повторюйте моїх помилок (і я теж намагатимусь), бережіть себе!