Ехо-камера. Або як стати генієм не написавши нічого вартісного.

Зараз буде трошечки мислезливу. Структурувати чесно намагався, але кинув це діло, бо так.

Є такий феномен - ехо-камера.

Термін із соціальної психології, але саме явище, підозрюю, старіше за психологію, літературні гуртки і першу людину, яка сказала: “А шо, якщо замість "и-и у-у" кричати "у-у а-а" і була негайно вигнана з печери.

Суть проста: у якийсь момент навколо тебе лишаються тільки ті, хто з тобою згоден. Решта або пішли самі, або їх обережно підсрачниками під сраку винесли за межі прекрасного кола однодумців. І от ти сидиш у цьому теплому інтелектуальному акваріумі, кожне твоє слово зустрічають схвальним киванням, кожну думку - захватом, кожен текст - оплесками.

З одного бок, прикольне явище - автор виховав свою аудиторыю під себе. А з іншої - досить небезпечний момент для самого митця.

Того шо зникає зворотний зв’язок. А без зворотного зв’язку жодна система не працює зникає розвиток. Лишається самозакоханість, яка спочатку виглядає як “я нарешті знайшов свою аудиторію”, а потім поступово перетворюється на “усі, хто мене не зрозумів, просто духовно не доросли” Я - митець! а ви - пиздець!.

Класичний приклад “радянська література” . Маю на увазі, не усе, шо було написане в СРСР, а саме офіційна літературна система: цензура, Спілка письменників, державні премії, допуск до друку й обов’язкова ідеологічна рамка. Вона не просто забороняла “неправильне”, а формувала середовище, де автор заздалегідь розумів, про що можна писати, як саме і з яким фінальним висновком.

Соцреалізм був не лише стилем, а механізмом селекції: винагороджували не художній ризик, складність чи внутрішню правду тексту, а лояльність, передбачуваність і відповідність офіційній картині світу. Чи все написане у тих умовах було лайном? Ні, то було б спрощенням. Але переважно відбиралося саме таке.

Для української літератури це особливо болісно: після репресій, замовчувань і зламаних біографій живих авторів часто перетворювали на безпечні бюсти з підручника. І або пристосовуєшся і пишеш те, що зручно, або зникаєш

*Досі плавиться мозок від Тичинівського "Хай чабан усі гукнули за отАмана будЕ" Сидиш у сьомому класі й думаєш: добре, хай чабан. Але чому чабан? Чому за отамана? Хто ці люди? Нашо я це вчу напам’ять? Галино Петрівно, а наш... о боже, нашо я це спитав... не треба мені за Сталіна, нічого не треба. Галино Петрівно, фу! фу!... * так. відволікся

Чому ехо-камера виникає?
Психологічно - це природно. Людина шукає підтвердження своїх поглядів. Леон Фестінгер ще у 1957-му описав когнітивний дисонанс: коли реальність суперечить нашим переконанням, ми міняємо не переконання, а реальність навколо себе. Простіше видалити незгодного ніж переглянути власну позицію.
Соціально - ехо-камери формуються скрізь, де є ієрархія і залежність від схвалення. Літературні спільноти, редакції, творчі союзи. Скрізь де є "метри" - є ризик ехо-камери.
Бо метр не може помилятися. Метр написав Велику Річ. Або ні, але це не твоя справа А ти мовчи і слухай
Або не мовчи і отримай бан.

Чим погана ехо-камера

Тим, що критика - це не образа. Це інструмент. Текст, який пройшов через чесну критику, стає міцнішим. Текст, який живе тільки в атмосфері загального захвату, - це парниковий огурчік. Виглядає пристойно, лежить красиво, але винеси його на відкрите повітря - і все, драматична доля овоча.

Мені здається, це особливо важливо пам’ятати авторам-початківцям. Якшо шо, я тут не з позиції великого знавця літератури, ні. Я радше з позиції людини, яка аматорськи любить тексти й дуже боїться іноді ляпнути дурницю з упевненістю кандидата філологічних наук який тяпнув ну дуже багато аналітичного чайочку

Як уникати?
Перше - шукати незгодних. Не тих хто ображає, а тих хто аргументує. Це різні люди.
Друге - читати те що тебе дратує. Бо роздратування цетеж реакція і тут варто зрозуміти чому. Іноді взагалі не тому шо писано погано.
Третє - час від часу виходити зі своєї спільноти. Показувати текст людям які не знають, хто ти і яка в тебе репутація. Їхня реакція найчесніша.
І четверте пам'ятати що оплески натовпу і якість тексту це різні речі. Іноді збігаються. Часто - ні.

А у вас є досвід ехо-камери з будь-якого боку? Як читача, як автора, як учасника спільноти?