In altera parte sepis

 Як я не люблю це відчуття. Вечір теплий, так, справжнє літо. Я дивлюсь на дуби, які скинули перші невеличкі жолуді, на людей, які тихо гуляють собі алеєю, навіть на п'яниць, які спочатку знайшли радість в наливайці, а тепер продовжують її їдкою цигаркою. Так, справжннє літо. А в мені тихо, лише для мене, дзвенить метал: розпечений і морозяний — в унісон.  

Від дзвону цього — химери, привиди, спогади, слова, жести... Все! Не встигаю схопити одне — на мене мчить інше. 

П'ю чай з термоса, він, звісно, холодний. Не люблю гарячі напої. 

Он кицька побігла через дорогу — знову буденні речі. Труїть дзвін буденність. Я залишився десь там, далеко, в просторі простоти, щемливої, дитячої, юнацької. Колись я не розлив ядкої чаші, описаної Сологубом, а випив, і то, мабуть, моя помилка: ніби розірваний "до" та "після".

 Бачу. Навіть шкірою — і це не помилка. Найстрашніше бачити наяву, відчувати всіляко те, чого нема.

Поруч проходять люди...