Nota ІІ

...et si ça continue,

Je crèverai seul avec moi.

Près de ma radio comme un gosse idiot,

Écoutant ma propre voix,

qui chantera.

Je suis malade, complètement malade.

 Я поспав. Маю ще зафіксувати. Думаю, після того масиву тексту — закономірно. Особливо, ставлячи собі питання та висвічуючи прожекторами ті темні закутки, в яких ховається механізм рук, що пишуть, не знаючи про кого і про що — а те, що виловлять. 

Давно не слухав цю пісню. Натрапив на виконання Лари Фабіан, на її урок. Не вірю. Треба помирати, помирати в агогонії, текст і музика інакшого не передбачають: її теоретика — це чудово — це може бути мистецтвом, але воно поступиться... 

Тому переслуховую неідеальну, а просякнуту темрявою правду. Щиру. 

Попри все, оманливу зовнішність, я часто ходив там, де не варто ходити; бачив те, що краще розвидніти; чув то — аж кров закипала і говорив про те — у що не вірив. 

Я зустрічав своїх персонажів. Вони настільки швидкі, що я просто не встигав глянути їм у вічі. 

Можна прочитати чимало книжок, а досвіду — не здобути, рівно, як здобути досвід і нічого не написати.

Моя "сировинна правда" починається з досвіду, болю, схожої темряви та "тих, хто стоять за спиною". Вони часто і тримають, і дають голос. Тільки варто зауважити, що їх голос — не мій. Переплавлення, спочатку переплавлення. 

Я не можу читати, сьогодні взяв книжку у ліжко і нічого — заснув. Корпус хуждожніх текстів у мене зовсім, порівняно, невеликий. Але я їм всім вірю. Так важко знайти правду..? Важко. Важко її писати, бо ціна велика. 

Не знаю на що я претендую і куди рухаюсь... В мене нема жодних планів. 

... А піаністи? Вони ж можуть без нот імпровізувати? Вокалісти? "Джемити"? 

Це було останнє передсонне видіння, породжене дисципліною "обдумувати".