Nota IV

Я увесь у книжках: зліва — три полиці; справа, на столі, — три стопки; позаду — вертикальна полиця. Ще вдома... У дядька... Ще знищив.

Тут — що душа захоче: проза для байдикування, проза посолідніше, гостра поетика, ніжніша поетика, етика, монографії, літературна критика, мемуари та спогади; загальний курс фізики, загальні та спеціальні курси математики, релігійна література, педагогіка, психологія, психіатрія.

Білі, блакитні, сині, червоні, зелені, кремові, коричневі, чорні... З тисненнями й без.

Перелічив — і сам злякався.

І що?

Я ж нічого не знаю. Мене може насмерть присипати цим каталогом, але від того не легше думати, не легше віддати із себе рядок. Не легше прочитати ще один рядок із будь-якої книги.

Одного разу, в глибокій юності, втративши контроль, я випалив фразу, за яку потім довго мучився, бо вона була максимальною і водночас ядучим докором:

«Я не розумію, як можна читати по чотири-п'ять книжок на місяць і зберігати таку черству дурість».

Зі сторони мій кабінет може виглядати переконливо, мене він переконує лише в одному: нічого не знаю.