Nota V

Я йду між дзеркал, між скла, між порожнечі. І рахую: раз, два, три. Далі — забуваю все і починаю з початку: раз, два, три.

Надворі — ніч, за вікном — тиша; за стіною — політичний шум. Холодне світло над головою; без світла — в голові.

Я мріяв про літо, але так мало був на вулиці, хоч знаю, як там приємно.

Можна, щоб літо не закінчувалося? Можна без зими? Я не боюся її холоду, я боюся темряви.

Раз, два, три — голими руками б'ю в прозоре скло і в порожнє дзеркало. Кров капає в нікуди.

Тільки не зима.

Я так люблю запах осінніх троянд. Пахощі, даровані прохолодним вітром. Це єдине, що я чую в цьому світі; те, чим я живу до весни.

Згадав перший україномовний вірш, який мені сподобався. Як писала Леся, чудове ім'я минулого, — руїна, оповита плющем. Статична, надійна.

Руїну не знищити двічі… Тільки докалічити.

Як повернути трохи життя — на мить? Згадати привидів, що кружляють повз. Наївність, дитинство, сором, біль, закоханість, страх, пристрасть, знову сором — пролітають щілинами між камінням.

Так хочеться, щоб осінні троянди й вітер були завжди поруч із руїною. І барвінок, як я ним замилований, — квітка живих, а вірять, що мертвих. Слово милозвучне, юнацьке. Живих.