Про акторів, foreshadow, та чому ДЖіПіТІПіуПіу - не може. (Комора казкаря ч2)

Минулий блог не визнав суперечок. Лайкали, але коментувати, як я побачив, ніхто не взявся. Мабуть, додати було нічого, бо там усе очевидно, просто моїми словами подане.
А вартувало, пані та панове. Я не збираюся вчити вас писати. Я прагну діалогу. Тому, підкину вам у довісок теми, які вже лежать не на поверхні.
Це не про те, як правильно писати книжки. Це про те, як це роблю я, та що помітив цікавого у літературі. З того, що вам не кожен блогер чи підручник скаже. І я хотів би почути про ваші надбання. Бо, як , вже казав раніше, те що я вважаю нормальним та очевидним, може не спасти вам на думку. І навпаки.
Продовжимо, про акторів, власне. Бо ця тема цікава, і багатошарова. Є тисячі способів відобразити персонажа. Від POV, де ви пускаєте читача у його думки, до погляду з висоти пташиного польоту. Тут лише від фантазії автора залежить.
Але, у межах сцени акторами можуть стати і предмети, як ми вже обговорювали минулого разу. І тут можна зробити цікавий висновок. Предмет може стати актором не лише в межах однієї сцени.
Макгаффін, це ти?!
Так.
Але, ні. Я кажу трошки про інше. Персонаж - це не лише його думки, переживання та його участь у сюжеті. Я кажу про ті маленькі речі, що постійно нас оточують. Ми про них мало думаємо. А про їх значення у літературі - ще менше. Вони не рухають сюжет, та означають для книги небагато. Але, вони можуть грати у сценах не перші ролі.
Це ті речі, котрі цінує персонаж. Те, чим він користується кожного дня. Щось буденне. Шо це дасть сюжету? Від ніфіга, і до ефекту, коли улюблена сукня персонажа грає у половині сцен не менше часу, аніж вона :)
Ви можете уявити лабораторію Лії без чорного крісла?
І це поняття можна звести до простого "атрибут", але воно трохи ширше.
Знаєте, який трюк використовують театральні вистави, аби глядач не загубився? Вони обмежені у бюджетах та місці. Це має бути практично, аби перебудувати декорації якнайшвидше між сценами. У літературі такий прийом працює як лейтмотив. Це те, що притаманне саме цьому персонажу, або місцю. Усього кілька рядків, чи короткий опис, позбавляє вас необхідності знов будувати занурення для читача. Це, як старий-добрий аромат пиріжків свіжих. Відчув, та ти вже там де треба)
Отже примітка є. Що з цього виходить та як ці ноти грати?
Отут стає ще цікавіше.
Копнемо глибше. Лейтмотив.
Це, як поезія, але у літературі. І це не обов'язково пряма рима. Кожен актор може змінюватися, аби грати на настрій сцені. Навіть, за умов, коли персонаж залишається наодинці з собою. Значення предметів може викривлятися, змінюватися, або перевертатися догори дригом у очах читача. Тобто, ви маєте повне право поводитися з ними так само, як і зі своїми акторами-людьми. Вам не треба ламати персонажа, аби зробити твіст. Ви можете зламати його улюблену іграшку. Розумієте?
І тут вже є де розгулятися. Від підсилення настрою, коли кожну веселу сцену супроводжує біле піано, на котрому сонечко іскить. І до блідо рожевої сукні, що колись була яскраво-червоною. І персонаж протягом комедійного твору мусить дивитися, як улюблена річ остаточно стає сірою. Просто, аби позбавити атмосферу. Вай нот, як то кажуть? Ви за кермом і вам вирішувати наскільки монолітним, або мозаїчним бути вашому твору. Головне, аби читача не знудити. Як знудить - не біда. Американські гірки так само роблять, але людей туди тягне. Але, як знудиться - тре щось думати та робити висновки.
Тобто, ви буквально можете робити міні-арки побудовані навколо предмета. "Персонаж у першій сцені качається на стільці - мінус стілець та гордість, у наступній".
І це - лише найпростіше та пряме втілення. Власне, я до чого веду.
Усе, що є у сцені - ваше. Робіть з цього виставу. І грають роль тут не лише ті, хто монологи штовхає. А буквально усе.
Кінематограф використовує не просто двух акторів. Архітектура сцени включає у себе усе, що є у кадрі. І тут вже залежить від того, що та як саме, ви підсвітити вирішите.
І ви зараз звісно розумієте, до чого я веду)
Значення цього явища не варто недооцінювати для твору. А визначити межі його впливу майже нереально.
Я спробую пояснити, так аби було цікаво та "ой, йоп!". Хоча, я певен що не я один про таке думав. Але це цікава та дуже багатошарова тема.
Поїхали:
Читали про кільце та око червоне, що його усюди чекало. Там ще плащ перефарбувався у біле, бо його носія трохи покоцали. Ага?
А про душу, що бігала поруч з дівчинкою, поки та носилася усюди з алізіометром?
Про те, як лікар трапив до картини своєї дружини після смерті? Хах? :)
Про чарівні палички, про черевички, котрі можуть між світами носити, про мечі. Історії - це не лише про людей.
Чорне крісло, "дерев'яна нога", золота куля, дві білі сукні-близнючки.
Ну, ви зрозуміли)
То до чого тут тоді foreshadow та нейронки?
Я веду до того, що вам простіше самому створити багатошарову структуру, якщо замахнеться на неї, аніж пояснити їх чату)
Ви можете буквально будувати сцену з тими самими персонажами, але центр можете змістити будь-куди. Від милування променями, коли навколо пекло, до поміщення чогось геть чужорідного, створюючи чудовий контрапункт. Це спеції для вашої книги. Ви можете просто додати сіль та перець, а можете замахнутися на більш багатошарові смаки. Кожен інгредієнт потрапляє всередину. Не дозволяйте їм бути блідими. Грайте, експериментуйте з ними. А далі - практика. Це і є література, як на мене.
А як ви використовуєте оточення у своїх творах? Або може в вас теж є цікаві думки?