Lamina et caelum

Заснув, такий важкий день був. Просто впав на ліжко, на якому хтось, мабуть, жартома закріпив вертикально кортик. Увійшов повністю, тільки топази з руків'я залишились на видноті. Спав день, другий... Місяць: аж поки не відчув дискомфорт та незграбний ниючий біль. 

 Встав, підійшов до свого улюбленого барокового дзеркала: червоний костюм — почорнів, почав обсипатися, обличчя помітно зблідло; знебарвилось. І найцікавіше  — із рани не текла кров: із неї струменів темний синьо-сірий дим. 

Ніхто не прийшов на мій поклик. Можливо, я став занадто тихим, але вони ж і не прийшли впродовж місяця...

Я намагався витягнути кортик сам — руками, ножицями, ножем, спицями, щипцями, мотузкою... Нерухомий.

Тук.

Що?

Тук-тук. 

Хтось стукав з тієї сторони дзеркала. Я! Це був я!

Усміхнувся дзеркальний собі реальному і сказав, що вийняти може той, хто встромив. 

Або. 

Він підійшов до вікна, видавив топази, а на їх місці — небесна блакить. Блаженно усміхнувся і замертво впав. 

Вибір є.